Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 99. Нова війна Росії з Туреччиною

Призначений на місце Вейсбаха генерал Леонтьєв пізно восени року 1735-го пішов походом на Крим і примусив Військо Запорозьке прилучитись до себе. Той похід був невчасний і дуже невдалий: вигубивши 9000 свого війська від хвороб, Леонтьєв од річки Конки рушив назад. Чимало потерпіли від холодів і запорожці, повертаючись на Січ із порожніми руками.

Року 1736-го Росія, вже не криючись, проголосила війну з Туреччиною, й фельдмаршал Мініх, викликавши до Лубен отамана Війська Запорозького Івана Малашевича із старшиною, звелів йому вислати 3000 вершників у татарські степи, щоб стежити за рухом орди, решті ж запорожцям наказав рухатися разом із російським військом на Перекоп.

Незабаром після того замість Малашевича кошовим вдруге було обрано Білецького, й він із кількома тисячами козаків брав діяльну участь у штурмі Перекопу, а потім вдерся в Крим і біля річки Самарчика, зчепившись із татарами, що були під проводом Нурредина-султана, упень його розгромив. Султан був убитий, а корогва його й бунчук дісталися запорожцям. Після цього бойовища козаки пішли далі на Козлов; бранців же, а їх було дуже багато, послали в подарунок Мініху.

Слідом за запорожцями увійшло в Крим російське військо й посунуло на Бахчисарай та Козлов, але татари, побачившій свою кволість, підпалили з тієї нагоди степ, й не тільки спереду, а й позаду російського війська, і тим завдали йому прикрощів. Невдовзі в Мініха почали гинути люди, а ще більше коні, й він мусив повернути назад і вибиратися з Криму серед попелу й диму. Багато там впало російського війська, та тяжко довелося й запорожцям, бо вони йшли позаду, відбиваючи татар, що переслідували Мініха аж до Орелі. Не допустивши бусурманів до останньої річки, запорожці вдарили їм у бік і змусили тікати до Криму, а наздогнавши їх, погромили деякі татарські загони й захопили у бранці трьох мурз.

За послуги у походах 1736 року Війську Запорозькому була прислана від цариці грамота й нові клейноди: срібна, позолочена булава; обшитий золотою парчею бунчук, одна велика та чотири менших корогви й чимало перначів для військової старшини.

Окрім зазначених походів, у запорозькому житті року 1736-го сталися ще такі події. Ті з ватажків народного повстання року 1734-го, яким пощастило врятуватись у запорозьких землях, знову згуртували коло себе побіля Бугу та в Чуті чималі ватаги гайдамаків й, проникнувши лісами та байраками на Україну, почали руйнувати та грабувати панські маєтки та вирізувати уніатів і жидів, як згадує гайдамацька, пісня:

Великого страху полякам завдавали цього разу гайдамацькі ватажки: Сава Чалий, Грива, Медвідь, Харко та Гнат Голий. Найбільше лютував Сава Чалий, і поляки, щоб його позбутись, зробили на завзятого гайдамаку засідку й, спіймавши до своїх рук, передали Потоцькому. Той же надумав зробити із бранця оборонця своїх маєтків од гайдамаків і умовив його стати на службу, обіцяючи за це шану й розкішне життя. Сава Чалий, щоб уникнути мук та смертної кари, згодився перейти на бік поляків і громити своїх колишніх товаришів-гайдамаків по їхніх кублах, що йому були добре відомі. Починаючи з року 1737-го, він справді почав ловити гайдамаків й завдавати, ганяючись за ними по запорозьких землях, великої шкоди, вже не тільки гайдамакам, а навіть Війську Запорозькому.

Другою подією на Запорожжі року 1736-го було збудування, з наказу київського генерал-губернатора Леонтьєва, що не любив запорожців і не йняв їм віри, поруч Нової Січі “Новосічинського ретраншементу”, себто окопів із будівлею, в якій містилася російська залога з комендантом. Така новина була неприємна запорожцям, і вони стали навіть хвилюватися, але Іван Малашевич, що з початку року 1737-го знову став кошовим, застеріг товариство, щоб поводилося з російським військом обережно.

На початку року 1737-го війна з турками та татарами поновилася, і Військо Запорозьке, з наказу Мініха, було поділене натроє: перша частина під проводом Малашевича повела перед армії Мініха в наступі на Очаків; друга з військом генерала Ласія - в поході на Перекоп; третя ж попливла байдаками в Лиман і на Чорне море, щоб чинити туркам шкоду навколо Очакова.

Російське військо разом із запорожцями здобуло Очаків, інші ж два походи не дали помітних наслідків.

Року 1738-го знову спалахнула війна. На цей раз розпочали її татари, наскочивши на Лівобережну Україну, так що запорожцям довелося зустрічати татар на повороті та відбивати в них полон. Після того Мініх вирушив походом за Буг і звелів туди ж іти й Війську Запорозькому. Кошовий Іван Білецький виступив теж за Буг і перебував біля Дністра аж до зими, а тим часом до наказного отамана Похволитого почали звертатись інші, окрім Мініха, російські генерали, вимагаючи, щоб той вислав і до них полки запорозьких комонних козаків.

Запорожцям і так уже тяжко було від затяжної війни, бо вона звела нанівець запорозьку торгівлю і згубила чимало товариства, а тут ще свавільні вимоги генералів украй роздратували всіх, хто лишився на Січі, й вони на раді склали листа до Білецького, дорікаючи йому, що покинув їх: “Кошовому отаманові - писали вони, - личить доглядати Січі, а не блукати з клейнодами по пустинях”.

Тільки під зиму Військо Запорозьке, обідране й босе, повернулося на Січ, та й то ненадовго, бо на початку року 1739-го знову мусило виступати в похід. На цей раз більшість війська повів новий кошовий Яків Тукало. Запорожці ходили з ним під Хотин, ведучи перед в армії Мініха, а добувши його, опанували Яссами та всією Молдовою. Тут добре допомагала частина Запорозького Війська що, випливши в Чорне море, підвозила на Дунай припаси й топила дрібні турецькі судна. Друге Запорозьке Військо, під проводом полковника Онисима Білого, виступило на чолі з генералом Ласієм, що ходив на Крим. Тут запорожці показали росіянам брід через Гниле море (Сиваш) і допомогли їм заволодіти Арабатською фортецею.

Восени року 1739-го турецька війна скінчилася. Вона майже нічого не дала Росії, запорожцям же тілька нашкодила Під час цих чотирьохрічних змагань загинуло біля 6000 запорожців, себто біля половини всього придатного до бою товариства. До того ж, ще під час війни занесли з Туреччини на Січ чуму, яка змусила товариство розбігатися з Січі; багато козаків загинуло з безхліб'я по луках та байраках.

Торгівля Запорожжя припинилась, і після війни запорожці лишились майже без хліба і одягу. Російський уряд із замиренням не вимовив запорожцям права вільно плавати по Чорному морю, і за пунктом IX умови з Туреччиною “морська торгівля між Росією й Туреччиною має відбуватись тільки на турецьких кораблях”. Що ж до земельних меж, то за умовою 1739 -1740 років, віддали Туреччині добрий шмат запорозьких земель на західному боці Дніпра, з устями річок Мертвих Вод, Гнилого Єлан-ця, Інгулу й Інгульця. Правда, запорожці не хотіли й знати про передачу частини їхніх степів татарам і не пускали їх на устя цих річок.

В жовтні 1740 року померла цариця Анна Іванівна, а через рік на престол стала Єлизавета Петрівна.