Глава 42. Остряниця й Гуня

За старшого над козаками Потоцький поставив відомого польського прибічника Ілляша Караїмовича й напровесні року 1638-го вирядив його з двома полками реєстровців на Запорожжя. Тим часом кошовий отаман Війська Запорозького Дмитро Гуня скликав усіх козаків із лугів та степів у Січ, що містилася тоді на острові Томаківка, і спитав, чи згодне товариство скоритися вимогам польського уряду й віддати власними руками Січ на руйнування, а військові чайки - на поталу вогню: чи волять вони обстоювати матір-Січ до загину. З великим обуренням запорожці відповіли, що ліпше їм усім покласти свої голови на січових окопах, аніж побачити в руїнах свою неньку.

Зваживши на одностайність Запорозького Війська, Гуня послав переказати Ілляшеві, щоб не підходив до Січі, бо він із товариством воюватиме з ним, як із ворогом. Діставши ту звістку і знаючи, що підступитися до Томаківки нелегко, Ілляш спинився біля Кодака і якийсь час простояв там, вагаючись, що робити, та зрозумівши, що його реєстрові козаки, дихнувши повітрям вільного Запорожжя, почали тікати на Січ до запорожців, тоді й вирушив із військом назад, на Україну.

Розбурхане козацтво не заспокоїлося на тому, що зберегло свою волю, і заповзялося ще раз поквитатися з поляками за всі кривди та мордування лицарів Сулими й Павлюка. З тим у квітні року 1638-го запорожці обрали гетьманом полковника Остряницю й наказали йому вести військо на Україну.

Частина козаків вирушила на чолі з Гунею Дніпром угору, а сам Остряниця із Скиданом та комонним військом пішов повз Самару, східним берегом Дніпра. Все козацтво, піше й комонне, з'єдналося в Кременчуці й посунуло звідти на Лівобережжя, відряджаючи загони на Правобережжя й на північ у Чернігівщину.

Польське військо вів Потоцький. Він намагався перетнути Остряниці шлях на Україну, та той обминув його й отаборився на зручному до бою місці, де злилися річки Псьол і Говтва. Потоцький, не вагаючись, атакував тут козаків, але запорожці відбили поляків так, що їхні цілі роти полягли трупом.

Після такого розгрому Потоцький став одходити на Лубни, де сподівався мати кілька полків підмоги. Остря-ниця ж погнався за ним, щоб на поході здибатися із Скиданом, Соломою та іншими полковниками, що вели до нього повстанців. Тільки не пощастило Остряниці: він розминувся із своєю підмогою, а Потоцький дістав собі підкріплення й під Лубнами напав на запорожців із такою силою, що Остряниця не міг вистояти й мусив одходити понад Сулою на Жовнин; загони ж повстанців, що поспішали на підмогу, зіткнулися з поляками й усі були розбиті нарізно.

Козацька сила після таких подій дуже зменшилась, а проте Остряниця ще раз дав полякам бій під Жовнином. З поганенькими гарматами й невеликим військом Остряниця не зміг подолати Потоцького й, побоюючись мати собі долю Сулими й Павлюка, залишив із своїми найближчими товаришами козацький табір і, перейшовши на Слобідську Україну, оселився там назавжди.

Довідавшись, що в таборі немає Остряниці, запорожці обрали гетьманом свого старого ватажка Гуню, і той, прийнявши військо майже серед бою, невдовзі дав йому лад, одігнав поляків і почав одходити до давнього городища, яке знав на Стариці, себто на старому річищі Дніпра. Там сивоусий досвідчений козацький лицар так міцно став табором, що Потоцький скільки не посилав своє військо на штурм, але не зміг його здобути.

Під час наступу Потоцький втратив дуже багато жовнірів і намислив собі виманити запорожців із їхнього табору й розбити те військо в полі. Важучи на щире козацьке серце, він почав палити навколишні села та мордувати й різати людей на очах запорожців. Боліла козацька душа, дивлячись на те знущання над жінками й дітьми, і січовики поривалися оборонити безневинних та покарати катів, але Гуня розгадав заміри Потоцького й не пустив козаків із табору.

Після того Потоцький довго обстрілював табір із гармат, та й те нічого не дало, і облога тривала аж до осені.

Тим часом у запорожців вичерпувалися набої та їжа, і Гуня всю надію покладав на полковника Филоненка, який мав привезти припаси із Січі. Нарешті козацька валка наблизилася до Стариці, та, на лихо, поляки довідалися про це і воднораз атакували і валку й козацький табір. Хоч і дуже хоробро відбивався Филоненко, прокладаючи собі шлях до побратимів, та оборонити обоз було неможливо, і він пробився до товариства лише з кількома возами.

Така невдача й безхліб'я підсікли запорожців, і вони мусили замиритися з поляками на тяжких торішніх умовах.

Загрузка...