Глава 82. Шведчина

Шведський король Карл XII, звоювавши королів датського й польського, рушив із невеликим військом на російські землі й восени року 1708-го несподівано для всіх повернув із Смоленська на Стародуб, щоб зазимувати на Україні. Довідавшись про те, військова українська старшина підступила до Мазепи, вмовляючи його скористатися походом шведів і визволити Україну від московської влади. Мазепа й сам добре розумів, що під зверхністю Росії Україна не втримає своєї автономії, й, боячись, мабуть, щоб його не спіткала доля Брюховецького, став зав'язувати зносини з королем Карлом. Досі він певно не мав на думці зрадити царя, бо тільки-но своїм військом допоміг йому втихомирювати повстання Булавіна і з наказу царя порозсилав козацькі полки до Литви й у Петербург воювати проти шведів, та й людність на Україні він не попередив про мабутнє повстання проти московської зверхності.

Скінчилося тим, що шведський король прийшов у Новгород-Сіверський; Мазепа, лишивши частину свого війська в Батурин, сам із старшиною та кількома тисячами козаків рушив за Десну й поєднався із шведським королем. Разом вони попрямували до Батурина, та князь Меншиков із російським військом випередив їх і, підступивши під Батурин, почав його штурмувати. Козаки завзято обороняли місто, та тим тільки роздратували Меншикова. Серед ночі полковий старшина Іван Ніс перейшов на бік Меншикова й показав йому потайний пролаз у місто. Російське військо, не гаючись, серед ночі захопило місто й люто помстилося за змагання. Меншиков звелів вирізати весь Батурин до ноги й, загарбавши Мазепині скарби та всякий припас, саме місто спалив і зруйнував дощенту.

А в городі у Батурині мужиків та жінок

Упень сікли та рубали,

Церкви палили, святії ікони

Під ноги топтали.

Діставши від Мазепи звістку про те, що він став до спілки із шведським королем, кошовий отаман Кость Гордієнко дуже здивувався, бо завжди знав гетьмана за зрадника українського народу й найбільшого свого ворога. Проте, захоплений із давніх літ мрією оборони незалежності Запорожжя й усієї України від сусідів, він забув свою зневагу до Мазепи й, поєднавшись із ним та шведським королем, спробував повернути Україні здобуту за часів Богдана Хмельницького волю.

30 жовтня цар Петро Олексійович повідомив Гордієнку про Мазепину зраду, вмовляючи його і все Військо Запорозьке лишитися вірним йому, а 12 листопада сповістив уже про обрання в Глухові нового гетьмана Скоропадського й упрошував кошового слухатися нового державця. Тоді ж на Січ були прислані від царя коштовні дарунки, а саме: кошовому 500, старшині 2000 і на козаків 12 000 червінців. Тільки й те не прихилило Гордієнка до Москви, і в одповідь він написав листа, сповненого нарікань за порушення Московською державою Переяславської умови з Богданом Хмельницьким і рішуче вимагав, щоб московські фортеці на Самарі та у Кам'яному Затоні були розкопані й поруйновані, а на Україні знищити російське й українське панство, а козацтву ж та люду посполитому повернути певну волю й давні права.

Не діставши на свої вимоги відповіді, Гордієнко на початку року 1709-го відрядив два відділи запорожців кількістю 6000 душ у Старий та Новий Кодаки, певне, з тією метою, щоб Меншиков, захопивши ті фортеці, не перетяв йому шлях на Україну й до шведського війська. Запорожці хвилювалися, і хоч більшість із них була прихильна до Гордієнка, проте існувала чимала партія, що страхалася воювати проти російського війська. На січових радах, коли виникали суперечки про те, на чий бік стати, “чи за шведів, чи за царя”, Гордієнко не раз складав із себе кошевство, але козацька голота й молодь всякий раз примушувала його знову брати булаву; прихильників же російської зверхності розганяла й навіть била.

Російський уряд кілька разів вживав заходи, щоб скинути Гордієнка, та це не вдалося, й тоді Меншиков, щоб заступити кошовому шлях на Україну, опанував своїм військом Омельник, Кременчук, Потоки, Менжеліївку та містечка по Орелі. Тільки й це не допомогло. Першого березня Гордієнко з 1000 запорожців вийшов із Січі й, прилучивши до себе відділи, що стояли в Кодаках, попрямував на Переволочну. Там відбулася козацька рада, в якій брала участь також і Переволочанська запорозька залога з полковником Нестулієм, і всі козаки, що були на раді, ухвалили приєднатися до Мазепи й шведів.

В середині березня Гордієнко рушив на Царичанку, а йому назустріч вийшов бригадир Кемпель з трьома тисячами російських драгунів. Запорожці рішуче атакували росіян і сто душ із них порубали, біля сотні захопили в бранці, а решту розігнали. Після того Гордієнко перебив російське військо ще під Келебердою і почав наступом брати всі міста на Орелі й Ворсклі. Український люд ще добре пам'ятав славу своїх заступників й оборонців волі - запорожців і почав озброюватись та прилучатись до них, так що під рукою Гордієнка невдовзі зібралося 15 000 душ, хоч помочі запорожцям із того було мало, бо селяни проти рушниць та гармат російського війська могли протиставити тілька вила та коси; козацькі ж полки до того часу з наказу царя Петра І були вже вигнані з України в північні краї, щоб не підтримувати запорожців.

Відчинивши собі шляхи, Гордієнко пішов у Диканьку, де стояв Мазепа зі своїм невеликим військом. Там два давні вороги, Мазепа й Гордієнко, що тепер стали спільниками, зустрілися й умовились про дальше, а 27 березня обидва мали побачення з королем Карлом XII у місті Великих Будищах, причому Гордієнко привітав короля латинською мовою. Відповідав кошовому отаманові, теж латиною, державний шведський секретар Гермелін, похваляючись допомогти Україні повернути собі давні права. Після тих урочистих промов король частував Мазепу, Гордієнка й запорозьку старшину обідом.

30 березня Гордієнко перевів своє військо повз Полтаву до Нових Санжар і там розташувався табором. За якийсь час до кошового дійшло, що чигиринський полковник Ґалаґан ворогує із запорожцями, підступно їх захоплює й передає генералові Меншикову звістки про всі рухи Війська Запорозького. Цей полковник раніше був січовиком і військовим старшиною. Потім, останніми роками, із Січі подався на Україну й став полковником українського козацького війська. Як однодумець Мазепи, Гнат Ґалаґан разом із ним перекинувся на бік шведів, але роздивившись, що в короля дуже мало війська, і знаючи, яка велика сила в Петра І, він одразу збагнув, хто переможе, й потай утік од Мазепи до царя. Російському урядові була дуже потрібна така досвідчена в запорозьких справах і звичаях людина, й Ґалаґанові був даний охочекомонний полк у Чигирині, з яким він і чинив тепер запорожцям всякі біди. Щоб покарати Ґалаґана за зраду Війську Запорозькому, Гордієнко послав на Чигирин полк запорожців, та вони не змогли добути Ґалаґана, бо Меншиков встиг подати йому поміч.

Тим часом на Січі між тією частиною запорожців, що не пішла з Гордієнком, раз у раз виникали сварки. Прихильники Гордієнка зачіпали тих московських людей, що сиділи залогою у Кам'яному Затоні, й погрожували зброєю взяти ту фортецю; прихильники ж Москви упиралися. На початку квітня партія поміркованих взяла гору і, скинувши поза очі з кошевства Гордієнка, обрала замість нього знову Петра Сорочинського.

Російський уряд дуже зрадів з цього приводу, та не минуло й кілька тижнів, як настрій січовиків змінився, і більшість, до якої прилучився й сам Сорочинський, ухвалила на раді повстати за свої права й вольності й послати до кримського хана просити його допомоги.

Тим часом на полки Гордієнка почав наступати з російським військом генерал Рене. Він вибив невеликі ватаги запорожців із Маячки та Нехворощі на Орелі й, вирізавши в тих містах всю людність, разом із жінками й дітьми, за те, що вони допомагали запорожцям, а оселі попалив. Далі він перейшов до Сокілки, яка на Ворсклі, й там став табором із 7000 драгунів та піхоти.

Загрузка...