Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 126. Участь запорожців у війні 1806-1811 років

Року 1806-го починалася нова війна Росії з Туреччиною, й задунайським запорожцям знову доводилося “брат на брата бити”. З наказу Силістрійського паші Військо Запорозьке було поділене на два відділи: перший із кошовим отаманом Самійлом Калниболоцьким був викликаний у Рущук під бунчук його доброго приятеля Омера-паші; другий же, не відомо під чиїм керуванням, плавав Дунаєм, оберігаючи його від російського війська, починаючи від Рущука аж до Чорного моря.

Щоб дістати запорожцям якнайбільше жалування й харчів, Калниболоцький, за умовою з Омером-пашою, написав візирю, наче їх удвічі більше, ніж було насправді. Та той прислав когось перевірити, і Калниболоцький водив запорожців перед очима того посланця подвічі й потричі, користуючись вузькими вулицями Рущука.

Коли почалися біля Рущука бої, окремі ватаги запорожців мали таємні зносини з російським військом і, де було можливо, уникали проливати “християнську кров”, а дві-три сотні козаків навіть здалися в полон. Тих бранців російський уряд вирядив, було, у Сибір, але доки вони дійшли до Курської губернії, війна скінчилася, і їх, як турецьких підданців, погнали назад у Туреччину. Переходячи через Київ, запорожці зупинилися там на два тижні і здибалися випадково з двома своїми давніми січовими товаришами, що опинилися тут одразу після зруйнування Січі на Дніпрі, - Романом Вівсяником та Данилом Хуторним. Розпитавшись про життя на Дунаї, київські товариші передали з ними “гостинця” для січової церкви - ризу, хрест та Євангеліє.

Чорноморці теж брали участь у турецькій війні, тільки на цей раз дуже нещасливо. Тоді вони були дуже вже знесилені боротьбою з черкесами, яка була набагато важча, ніж колишня сутичка з татарами. Старі січовики майже всі вже загинули у тій боротьбі або вимерли. Флотилія Чорноморського війська занепала настільки, що, виряджаючи полк козаків на Дунай, військовий отаман не зміг послати їх на байдаках, а вирядив пішки через Керч до Херсона, а вже там козаків посадили на незграбні судна, що звалися “канонерськими лодками”, і послали на Дунай. 12 травня року 1807-го полковнику Чорноморського війська Паливоді було наказано розгромити своїми канонерськими човнами турецькі батареї на південному березі Дунаю неподалік Верхніх Чатал. У бурхливу темну ніч Паливода й поплив до призначеного місця, та тільки тут одразу виявилося, що поскільки запорожці й чорноморці добре і зі славою вміли битися на своїх чайках-байдаках, настільки ж не керували канонерками. Хуртовиною порозкидало їх у всі боки, а самого Паливоду поставило на мілину під ворожими батареями. Ранком турки розбили його судно з гармат, сам же Паливода й чимало козаків зустріли свою смерть, а решта потрапила в бранці. Після того чорноморці ще два роки плавали по Дунаю, доки від них майже нікого не лишилося живого, і тільки кілька десятків із них повернулося на Кубань раніше, ніж скінчилася війна.

Хоч усі народні перекази й пісні сходяться на тому, що запорожцям добре було “під турком жити”, а проте кожен козак виховував у серці надію повернутися на “тихі води, на ясні зорі”, як зазначав народ у пісні:

І от ще перед початком війни декотрі запорожці почали переходити на російську сторону, а коли генерал Міхельсон наблизився до Ізмаїла, то двоє старшин Задунайського Запорозького Війська - Іван Губа та Хома Бучинський, прибули туди з товаришами на кількох байдаках і просили ласки російського генерала. Губа й Бучинський були з тих запорозьких дідів, що ще тридцять років тому не стерпіли неправди, не захотіли втратити козацької волі й пересилилися разом із найзавзятішим товариством на Дунай. Тепер старі їхні кістки просилися в рідну землю, воля ж через старість була вже їм не потрібна, і вони вирішили клопотатися перед російським урядом, щоб їх узяв під свою ласку й пустив на Україну доживати свого віку.

На перший час із тих запорожців, що перейшли з Губою, і з тих, що перекинулися на руську сторону окремо від них, уряд склав окреме військо. Всіх їх набралося на Буджаку біля п'яти сот, і на раді вони обрали Івана Губу своїм отаманом, Бучинського - суддею, Романа Циганка, Печеного та Ломаку - осавулами, а Олексу Сокола - військовим писарем. Запорозькі втікачі, незважаючи на свою незначну кількість, хотіли зберегти всю запорозьку організацію. Здавалося, що й російський уряд сприяв тому, бо указом царя Олександра І з 20 лютого року 1807-го запорожцям звелено було зватись “Усть-Дунайським Військом”, проте невідомо, з яких причин те військо проіснувало недовго; іще навіть не скінчилася турецька війна, як воно було скасоване, їхні клейноди відвезли в Катеринодар. Частина старшини й козаків Усть-Дунайського або Буджацького війська перейшла теж на Чорномор'я; друга ж частина осіла на Буджаку, на річці Сараті, що впадала в озеро Сосик в урочищі Ак-Мангіт, і склала село казенних поселян тієї ж назви.

Чим пояснити те з'явище, що в той час, як чорноморці тікали на Дунай, задунайські запорожці переходили на російську сторону? Ми гадаємо, що не знаходячи волі в одному місці, розігнана з Дніпра запорозька сірома переходила на друге, доки один за одним не поскладала своїх кісток, де кому бог дав.

Після закінчення війни, року 1811-го, в Румунії робили перепис народу, бо там набралося дуже багато всіляких забіглих душ, і найбільше - з України, що не мали змоги потрапити за Дунай до запорожців. Перевірку чинили комісари російські, турецькі й молдавські, і тоді російські підданці, щоб не дістатися знову своїм панам на катування, здебільшого називали себе запорожцями, турецькими підданцями. Всіх таких втікачів турецькі комісари брали під свою оборону й висилали за Дунай, через що кількість задунайських запорожців одразу збільшилась.