Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 73. Семен Палій

З початком 1680-х років польський король Ян Собеський поновив на Правобережній Україні козаччину й почав залюднювати землю, що колись, як кажуть, текла молоком та медом, а тепер стояла пусткою. За 15 років, що минуло від Чигиринської руїни, багато українського люду, рятуючись від кріпацтва, що повелося на Гетьманщині, вернулося з лівого берега Дніпра на правий і разом із вихідцями із Запорожжя поповнювали козацькі полки, затверджені королем. До 1689 року козацьке військо набуло вже чималої сили, а відчувши свою міць, стало не пускати в свої межі польських панів, а тих, що встигли засісти, виганяло; пригадуючи Хмельниччину, погрожувало знову витурити поляків разом із жидами за Віслу.

З 1689 року нове козацтво під проводом своїх полковників і найвидатнішого поміж них Семена Палія повело відверту боротьбу з поляками та захопило навіть королівські фортеці у Немирові та Білій Церкві. Маючи осередком свого козацького війська Фастів, Палій бився не тільки з поляками, а водночас і з татарами й турками, і, незважаючи на невелику кількість свого війська, він мав щастя у тій боротьбі; оборона ж поспільства від панів зробила його народним героєм. Об'єднавши під своєю владою майже все Правобережжя, Палій пішов стежкою Богдана Хмельницького і просив царя Петра І прийняти Правобережну Україну під свою руку, та цар, щоб не мати сварки з королем, не згодився на те, а запропонував Палію з козаками переходити на східний бік Дніпра. Палій же не захотів, як він казав, покинути людність на поталу панам, а церкви віддати унії й лишився у Фастові, обстоюючи й надалі православну віру та українську людність.