Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 110. Розчарування запорожців

Та коли 10 липня 1774 року Росія підписала з Туреччиною Кучук-Кайнарджійський мир, всі надії запорожців розвіялися, як дим. Всілякі компліменти урядовців у бік Запорожжя скінчилися, і Війську не тільки не повернули його земель, а навіть одібрали в нього Прогноїнську паланку, де козаки споконвіку безборонне користувалися сіллю для себе і навіть продавали її чумакам, як свою власність. Тепер Прогноїнська паланка була прилучена до Російської держави. Та й на тому ще горе запорожців не вичерпувалося: Кримське ханство було визнане начебто самостійною державою й до нього прилучили запорозькі землі по Кам'янці, Конці, Білозерці та Рогачику; всі ж мости й перевози запорозькі через Буг, Дніпро, Самару, Солону й Базавлук, що давали прибутки Війську Запорозькому, перейшли до казни.

Коли ж із приводу таких наслідків п'ятирічної служби запорожців під час війни з турками Запорожжя було пригнічене розчаруванням, про казани Потьомкіна була складена навіть пісня:

9 вересня року 1774-го головне Запорозьке Військо з кошовим повернулося з походу на Січ. Його зустріли за звичаєм, з гарматною пальбою й молебнем. Воно ще не знало про умови й наслідки миру й раділо, почувши, що товариша курінного - Грицька Нечосу призначено генерал-губернатором Новоросійського краю, сподіваючись, що тепер-то він подбає про те, щоб запорожцям були повернені давні їхні права й вольності. Напередодні ж повернулася частина військових байдаків із Дніпра, інша ж лишилася на Низу, дожидаючи з Дунаю полковника Мандра.

Тим часом із Мандром сталася пригода. Дозвіл вертатися на Січ полковники Мандро й Гук дістали тільки 15 вересня, себто саме тієї пори, коли Чорне море найбурхливіше, й не встигли вони випливти з Дунаю, як 21 вересня запорозькі байдаки захопила в морі велика хуртовина, й, повикидавши їх на скелі, сім побила й потопила з усім добром, при чому чимало загинуло й товариства. Решта байдаків врятувалася в усті Дністра, й Мандро, перестоявши в Акермані, рушив далі до Дніпра, запорожців же з затоплених байдаків послав із полковником Гуком на Січ пішки.

Прибув на Січ Мандро тільки 14 листопада з тяжкими пригодами від морозів; Гук же, що повів своїх обідраних та оголених товаришів через Бендери, зазнав ще більшої біди й тільки 27 січня 1775 року прибув на Січ із покаліченими козаками.

Не зважаючи на те, що Військо Запорозьке п'ять років пробуло на війні, Кошу Запорозькому весь час доводилося змагатись за свої землі з новими переселенцями. Року 1772-го поселенці з-за Орелі знову почали будуватись на запорозьких землях усупереч протестам запорожців. Тоді полковник Гараджа силою зігнав свавільців, а їхні оселі попалив. Те ж саме зробили запорожці і з поселенцями Бородаївки, що осіли між річками Інгульцем та Жовтою.

Зі сходу теж насувалися на запорозькі землі донські козаки, і Кальміуському полковнику Петрові Велегурі довелося зброєю витісняти їх із кіс Азовського моря. Нарешті спорудження фортець Дніпровської лінії завдавало Війську Запорозькому великої шкоди, бо москалі вирубували ліси й випасували траву.

Оборону запорожцями своїх земель сусідні російські губернатори розцінювали як бунт проти царської влади і розбій. Побільшені та прикрашені звістки про такі випадки доходили до вищого уряду й року 1773-го викликали з боку Сенату застереження й наказ запорожцям: “свавільства прикордонні облишити, знайдених у землі речей - каміння, цегли й мармуру собі не присвоювати: полковника ж Гараджу з Орільської паланки викликати на Січ під небезпекою монаршого гніву”.

Здивоване цим наказом Запорозьке Військо послало весною року 1774-го в Петербург до цариці Антона Головатого з тим, із чим зверталося й через попередні депутації, а саме: щоб усі землі, відібрані од Війська під Слов'яно-Сербські та Слобідські поселення, а також передані Війську Донському, повернути Війську Запорозькому. Цариця зустріла Головатого й обіцяла йому, що всі суперечки з сусідами буде розглянуто, а поки щ.о хай запорожці сидять тихо.

21 червня 1774 року новий Новоросійський генерал-губернатор Потьомкін, живучи завжди в Петербурзі, ще раз послав Калнишевському подарунки: дзигарик та оксамит, написавши дуже дружнього листа, який закінчив по-українському: “Будь ласка, батьку, пришли мені гарного татарського коня, щоб козакувати годився”.

Але запорожців, коли вони довідалися про наслідки миру з Туреччиною, почали гнітити тяжкі передчування, які, за переказами старих людей, вже після зруйнування Січі, ще побільшились, коли з якихось причин навколо Січі й навіть на стріхах куренів надосінь стали пугукувати сичі:

На Січі стало сумно. Запорожці відчували небезпеку своїй волі з боку Російської держави, й настрій тієї доби відбився знову в пісні:

Ой, прислухайтесь, хлопці, славні запорожці,

І, справді, за півроку після дзигарика Петро Калнишевський отримав од Потьомкіна листа завсім іншого змісту: про “батька” і про своє козацтво вже не згадувалося, а Війську Запорозькому погрожувалось царським гнівом за те, що не пускає на свої землі поселенців.

Ще восени 1774 року Запорозький Кіш вислав Сидора Білого, Антона Головатого та Логина Мощенського депутатами до Петербурга, де тоді мали розглядати справи Війська Запорозького. А тим часом зачіпки запорожців із поселенцями не припинялися. Калнишевський після козацьких розрухів 1769-го та 1770 років та під впливом вимог козацьких рад не смів не боронити військових земель збройною рукою й дозволив писареві Орільської паланки Вермінці зігнати слободу Лихівку; Потьомкін же за це звелів силою взяти Вермінку в бранці й одіслав у столицю.

Головатий у Петербурзі півроку оббивав пороги у князів Потьомкіна, Вяземського, Прозоровського й у інших вельмож, та тільки всі вони в своїх думках уже межували запорозькі землі поміж себе і, зволікаючи час, запевняли царицю в тому, що Військо Запорозьке після того, як татари скорились, стало зовсім не потрібне й, покладаючись на зачіпки запорожців із поселенцями, вмовляли її, щоб зовсім скасувати Запорожжя, бо, мовляв, неможливо серед царства мати свавільне військо, яке не хоче підлягати російській владі та царській волі, а то ще може й зрадити державі.

Зрештою цариця Катерина II погодилася з думками вельмож; у квітні року 1775-го видала вона Потьомкіну наказ одібрати від Війська Запорозького зброю і зліквідувати його назавжди. До того ж, цариця висловила побажання, щоб якнайменше чинити бешкету й проливати крові. Потьомкін доручив виконати царський наказ генералу Текелію, сербину родом, а допомагати йому мав князь Прозоровський.

Тече річка невеличка, підминає кручі, Заплакали запорожці, від цариці йдучи. Ой, не велить да цариця степу оддавати, Посилає москаликів Січу руйнувати.