Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 40. Іван Сулима

Після невдалої для поляків Переяславської війни із запорожцями коронний гетьман Конецпольський незабаром почав притискувати козаків. Знову комісари заходилися складати козакам реєстр, куди здебільшого записували тільки тих, що під час війни були на боці поляків, інших же повертали панам. Запорожці вже не могли на Україні зимувати по селах та містах, їм тут не продавали селітри для пороху та олова на кулі тощо. Року ж 1633-го Конецпольський надумав звести запорожців й іншими заходами. За згодою короля він доручив французькому інженерові Боплану спорудити над Дніпром, біля Ко-дацького порога, на землі Війська Запорозького, фортецю й замок, щоб заступити запорожцям шлях на Україну, а з України - не пускати людей тікати Дніпром та понад Дніпром на Запорожжя.

Ці заходи польського уряду, разом із відповіддю сенаторів козакам на сеймі, мали б переконати запорожців у неминучій потребі рішуче боротися з Польщею, але вони ще й у ті часи вважали сварки та сутички з поляками лише своїми хатніми справами, і їх, як і Самійла Кішку, вабило до себе Чорне море з турецькими галерами-каторгами та пишними містами на берегах, звідкіля до них простягали руки замордовані турецькою неволею земляки і навіть січові товариші й побратими.

Під впливом такого настрою й бойових традицій Військо Запорозьке в перші роки королювання Владислава не бажало брати участі у війні з Москвою та Швецією (воювали тільки городові козаки), а, обравши собі гетьманом Івана Сулиму, загадало йому вирушати походом на море.

Історія життя й пригод Судими така ж, як у Самійла Кішки, тільки вона була ще дивніша й цікавіша. Коли Іван Сулима прожив свій середній вік (мабуть, десь року 1614-го), то він під час морського наскоку дістався туркам у бранці. Його, як і Кішку, яничари прикували на військовій галері до гребки, і Сулима на тій галері побував у всіх чорноморських містах, між іншим, і в Азові, що лежав біля устя Дону. Років через 15 своєї неволі,.коли виникла війна турецького султана з римським папою Павлом, галеру Сулими було послано в Середземне море до італійських берегів. Довго тяглася та війна, і довго плавав галерником Сулима, навіть волоссям заріс до самісінького пояса, та якось йому, як і Самійлові Кішці, пощастило хитрощами обдурити турків, одімкнути замки на кайданах своїх товаришів-невольників і з ними разом, пов'язавши вночі яничарів, захопили галеру. Проблукавши якийсь час у морі, уникаючи зустрічі з турецькими кораблями, Сулима щасливо прибився до італійського берега й, доступившись до римського папи, подарував йому три сотні турків-бранців. У свою чергу військо владики, побачивши, що Сулима і його товариші-невольники майже голі й заїдені нужею, дав усім запорожцям грошей, щоб їм причепуритися й зодягнутися; коли ж вони захотіли повернутися на Україну, то папа виділив кошти й на подорож, а Сулимі подарував навіть свого портрета.

Повернувшись до рідного краю, Сулима негайно прибув на Запорожжя, став ходити із січовиками на море, а десь року 1633-го його вже обрало товариство гетьманом. Зважаючи на волю козацтва вирушити чайками в похід, Сулима пригадав велике й пишне турецьке місто Азов, де ще жодного разу не гостювало Військо Запорозьке, а там же стогнали й гинули в неволі запорожці.

Це місто було відрізане від України не морем, як Сіноп і Трапезунт, а річками та безмежними степами, на яких кочували татари. Отож, утекти невольникам звідти більше щастило, ніж із заморських турецьких міст, хоча той шлях пролягав через безводні степи, де на кожному кроці могли наздогнати вороги, й більшість втікачів із Азова гинула в дорозі, так і не побачивши тихих вод і ясних зірок рідної України, як те оспівано народом у думі “Про втечу трьох братів з Азова”:

Ще гетьман Скалозуб хотів дістатися того багатого турецького кубла Азова, та це йому не вдалося; тепер же запорожці з Сулимою надумали помститися за невдачу та загибель Скалозуба.

Випливши чайками в лиман, Сулима щасливо обминув уночі під Очаковом турецький флот і, щоб не виказати себе біля берегів Криму, пішов далеко в море, а потім, лишивши Крим із лівої руки, так само потайки проплив Керченську протоку, перетнув Азовське море, виїхав у Дон і зовсім несподівано напав на Азов. Багато бусурманів повбивали запорожці, велику захопили здобич і чимало визволили невольників, а після того тим же шляхом подалися назад і підпливли до Очакова. Розвідавши, що там запорожців підстерігає турецький флот, Сулима напав на судна серед темної ночі й безліч кораблів попалив, а інші розігнав і вже потому повернувся року 1635-го лиманом та Дніпром на Січ.

Цей далекий похід забрав чимало часу, й на Січі Сулима почув великі нарікання на польський Кодак, що цвяхом вбився в тіло Запорожжя. Комендант Кодацької фортеці полковник Моріон не пускав нікого плавати Дніпром повз Кодак, а хто не слухався і плив човном, то стріляв із гармат; не дозволяв він біля Кодака й запорожцям полювати й рибалити. Січ Запорозька почувала себе відірваною від України й голодувала без борошна.

Обміркувавши на раді становище й знаючи, що польське військо перебувало на півночі, воюючи зі шведами, Сулима наважився зруйнувати Кодак. Із цією метою він узяв тисячу охочих січовиків, наблизився до фортеці темної ночі й пішов із козаками на штурм, закидаючи рівчаки в'язанками хмизу. Все сталося так зненацька, що доки жовніри схопили зброю, запорожці вже видерлися драбинами на стіни й заволоділи фортецею. Всі поляки в Кодаку були вбиті, полковника Моріона, з наказу Сулими, розстріляли, всю замкову будову спалили, гармати й гаківниці позабирали на Січ.

Відчинивши двері на Україну, Сулима викликав із Січі решту війська й рушив на Чигирин, піднімаючи повстання проти панів, що дедалі дужче поневолювали український люд. Спочатку повстання ішло добре, й запорожці здобули Чигирин, Черкаси, Корсунь, але на той час, вертаючись із шведської війни, на Україну прибув коронний гетьман Конецпольський із жовнірами та реєстровими козаками і, почувши, що запорожці зруйнували збудований ним Кодак, обурений, нахвалявся люто відплатити Сулимі.

Ворожі війська зблизилися неподалік Корсуня й отаборилися там. Запорожці сподівалися, що поляки нападуть, а Конецпольський задумав інше: він улестив старшину реєстрових козаків обіцянками та ще й сипнув їм грошей; і вони погодилися зрадою взяти Сулиму, маючи гетьманське запевнення, що з його голови не впаде жодна волосина. Реєстровці побоялися, щоб за непослух їх знову не позбавили прав, і, вдавши із себе спільників запорожців, пішли в їхній табір; уночі ж, після того, коли Сулима їх почастував вечерею як своїх приятелів, старші реєстрових козаків Ілляш Караїмович, Барабаш та інші захопили Івана Сулиму, його побратима Павлюка та ще декого із запорозької старшини й потайки відвезли їх до Конецпольського.

Тільки наступного дня запорожці довідалися про зраду реєстрових козаків і хотіли з ними битися на смерть, але, дізнавшись, що Сулима вже далеко і його неможливо врятувати, вгамувалися й подалися на Запорожжя.

Поляки довго тримали Сулиму у варшавській в'язниці. Його боронили лицарська слава й портрет - подарунок римського папи, та тільки й це не могло заступитися за нього, бо смерті гетьмана вимагали польські пани, власники поруйнованих маєтків, і, до того ж, турецький султан, що жадав помститися за похід козаків на Азов. Зрештою Сулимі було відтято голову, а тіло розрубали начетверо й порозвішували на вулицях і майданах Варшави на поталу птиці.