Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 128. Задунайська Запорозька Січ

В яких саме межах визнав турецький уряд за козаками завойовані ними землі, певних відомостей нема; старі ж запорозькі діди, що доживали свій вік на дунайських гирлах, на підставі своєї пам'яті, розказували не однаково: дехто з них показував межу Запорожжя од лиману Разіна, через Бабадаський лиман, річкою Тойия, до якогось стовпа, що був укопаний на березі Дунаю між Тульчою й Ісакчою; другі проводили її од міста Преславу на Георгіївському гирлі Дунаю до Разіна, і треті - від Кам'яного лимана, біля того ж гирла Дунаю, і теж - до Разіна. На схід же земля запорожців тяглася через острів Драний та острів святого Георгія до Чорного моря. Опріч того козаки хоч і перейшли всім кошем у Верхній Дунавець, а ніколи не кидали рибальських заводів у Вилкові та Катирлезі, маючи там свої військові паланки.

У Верхньому Дунавці запорожці впорядкували Січ, цілком подібну до останньої, на. Підпільній. Було там збудовано 38 куренів для життя козаків, паланка, титарня й церква. Навкруг Січі від поля лежали окопи завдовжки в дві верстви, їх копали ще в давні часи італійці, потім поновлювали некрасівці й, нарешті, підправляли запорожці. З півдня й зі сходу Січ захищалась річкою Дунавцем, із сторчовим, у 10 сажнів заввишки, берегом, та плавнями й болотами. Для причалу морських суден та військових байдаків, на Дунавці, знову-таки, так само, як на Підпільній, було зроблено Кіш.

Треба гадати, що отаман Самійло Калниболоцький був не з молодих запорожців-приблуд, а зі старих дніпровських січовиків, та, певно, що, незважаючи на чималу добу в 40 років, яка відмежувала Покровську Січ од Задунайської, вся старшина тут була із старих запорожців, бо інакше навряд чи зберігся б так добре за Дунаєм давній січовий лад. Тільки й одміни було в Дунавці проти Січі на Підпільній, що шинок стояв не за окопами на Шамбаші, а біля берега у самій Січі.

Січове життя за Дунаєм мало в чому відрізнялося од життя на Дніпрі. Так само не допускалося жіноцтво; всі сімейні запорожці, як і на дніпровському Запорожжі, виходили на хутори та слободи. Неподалік Січі, на північ, було велике запорозьке село, що по-турецькому звалося Райєю; понад Георгіївським гирлом запорожці жили в Муругилі, Махмудіє, Беш-Тепе, Пирлиці, Преславі, Тульчі й подекуди окремими хуторами; на острові ж святого Георгія лежало велике село Кара-Гарман та запорозькі присілки в Івончі, Горгові та Катирлезі.

Військова рада та вибори військової старшини відбувалися щороку, а коли саме - кажуть не однаково: добродій Скальковський в історії Нової Січі твердив, що, як і на Дніпрі, старшину за Дунаєм обирали на Новий рік, а добродій Кондратович із народних переказів передає, що те проводили на Покрову, в день престольного свята в Січовій церкві.

Так само, як і два століття тому, за часів гетьманів Самійла Кішки й Сагайдачного, після служби в церкві, на Січовий майдан виносили стіл і накривали його килимом. Там військова старшина складала свої клейноди й по тому козаки, як і споконвіку водилося, обирали нову старшину вільними голосами, причому здебільшого декілька партій змагалося за свого кандидата. Коли старий кошовий був розумний, правдивий та дбалий, то козацтво обирало його кілька років підряд; наприклад, відомо, що Самійло Калниболоцький пробув кошовим з року 1807 до 1814-го; недбалих же скидали з кошевства навіть серез строку, як, скажімо, року 1816-го змінили чотирьох кошових.

В останні роки існування Січі права брати участь в обранні старшини почали домагатися одружені козаки, але перша ж рада була для них дуже невдалою, бо дала такого кошового (Гладкого), який сам, своєю волею, скасував Запорозьке Задунайське Військо.

Зберігся за Дунаєм і звичай, що старі, поважні козаки кінчали своє життя в монастирях. Тільки на Дунаї у запорожців не було такого монастиря, як Самарський; із Задунайської Січі запорожцям доводилось іти “спасатись” або на “Святу Гору” (Афон), або у Молдову, в монастир, який козаки називали по-своєму Мирнопояном.

Гармат у Задунайській Січі не було, мабуть, за умовою з султаном, хоч під час війни турки давали запорожцям гармати та байдаки. Кінноти за Дунаєм козаки мали небагато, певне, через те, що після згону з Буджака, під час російсько-турецької війни 1787 - 1801 років, вони більше, як 15 років, не володіли степом. Тільки на Дунавці вони знову почали заводити коней, та вже не встигли придбати великих табунів.

Під час війни військом керували наказні отамани, обрані тими ж козаками, що вирушали в похід. Як і за часів Нової Січі із запорожцями була своя церква й священик.

Войовничий хист козаків за Дунаєм занепав. Це так і мало бути, бо зникла та провідна мета, яка породила на світ Військо Запорозьке - боротьба з бусурманами та оборона українського люду. Тепер козакам доводилося боротись не з бусурманами, які вже нічим не зачіпали Україну, а за бусурманів проти християн, і така суперечність не могла не розхолоджувати їхньої войовничої вдачі. Занепад бойового хисту в задунайських запорожців відбився, між іншим, у дозволі коша козакам наймати за себе під час походів інших охочих людей; хоч, правда, таку полегкість мали тільки ті запорожці, які вже побували на війні.

Старі дніпровські козаки після переходу Січі на Дунавець хутко почали вимирати, бо наближалося вже піввіку з того часу, як вони покинули Підпільню, а разом із старими січовиками гинули й лицарські запорозькі звичаї; нові ж козаки, втікачі з України, дивились на Січ Задунайську тільки, як на захисний куток, куди не досягали довгі руки російського панства.

З часом, коли поневолення на Україні людей кріпацтвом дедалі міцнішало, а земля між Дніпром та Дністром залюднювалася, втеча за Дунай ставала набагато труднішою. По дорозі українців ловили пани й забирали в неволю до себе. Між Бугом та Дністром точилося пряме полювання на таких людей, та й у Молдові втікачі ще не були в безпеці, бо молдавани й турки, що жили у Молдові, користуючись з їхнього беззахисного й нелегального становища, так само брали їх своїми невольниками. Траплялося, що втікачам щастило попасти за Дунай лише через 6 - 7 років блукання від одної неволі до другої.

Щоб полегшити втікачам подорож за Дунай, запорозький Кіш час від часу висилав на Україну окремих “вожаїв”. Вони звичайно вирушали до Києва, або в Почаїв на прощу, а повертаючись назад, підмовляли людей тікати од панів і йти разом із ними за Дунай на Січ. Такі “вожаї” приводили на Січ по десять, а іноді й більше молодих козаків. Російські урядовці на Україні не зачіпали запорозьких “вожаїв”, бо їм на Січі видавали пашпорти, як турецьким підданцям.

Про труднощі переходу за Дунай збереглися навіть пісні:

Суд у Задунайській Січі був такий же, як і на Запорожжі. Судили козаків курінні отамани та військовий суддя. Карою злочинцям були здебільшого ті ж самі киї, що й на Дніпрі. За більш тяжкі вчинки засуджували, як і на Запоріжжі, до шибениці.

Священики призначались на Січ молдавським єпископом, але виключно ті, на кого вказував Запорозький Кіш. Траплялося й так, що запорожці обирали священика з-поміж себе, аби був письменний та богобоязкий. Таких козаків єпископ брав до себе, навчав, як служити, й після того висвячував і постригав.

Землю в Задунайському Запорожжі так само ділили, як і на Дніпрі. Всяк, хто будував собі оселю, мав право орати землю й засівати стільки поля, скільки мав сили доглядати. Дозволялося використовувати й робітників, так що й за Дунаєм незабаром почався поділ товариства на дуків та голоту.

Жило за Дунаєм Військо Запорозьке з рибальства та полювання. Риби в дунайських гирлах була сила-силенна і кожен курінь мав свого окремого гармашного завода, а то й декілька. Збували рибу запорожці у великі міста по Дунаї: Галац, Браїлів та інші. Надзвичайно багато водилося на дунайських гирлах та островах дичини. Тут ще в ті часи ходили табуни оленів, вепрів, кіз, а озера й протоки вкривали дикі гуси, качки, лебеді й баби. Полювання на дичину велося не тільки з рушницями, а й із капканами та іншим приладдям.

Окрім рибальства та полювання, запорожці добували ще гроші заробітками. Вони вільно ходили працювати по всій Туреччині і заробляли там досить добре.

Горілку на Січ приставляв звичайно якийсь жид, але сам не торгував нею, а здавав відрами на- кіш; торгували ж у шинку самі запорожці, кожен курінь по черзі, і вся користь од продажу горілки йшла у військову скарбницю.

Від турецького султана запорожці мали жалування й “таїну”, себто припас. З нього їм видавали: борошно, чечевицю, оцет, олію, порох та олово (свинець). Скільки од султана мав кожен козак таїни невідомо; жалування ж - десь 12 карбованців на рік.

Незабаром після впорядкування Січі на Дунавці Калниболоцький передав булаву кошового діду Рогозяному. З яких причин те сталося, немає відомостей; треба думати, що через недугу, або й смерть, бо після року 1814-го про нього вже ніхто не згадує. Дід Рогозяний був такий саме старий січовик, як і Самійло Калниболоцький, але ще кремезний, дожив до останнього дня Задунайської Січі. Пробув кошовим він недовго, певно, через свою надзвичайно сувору вдачу, а після нього отаманом обрали Ляха. Мабуть, то був не той Лях, який виводив запорожців з Дніпра, бо той коли б і жив у 1815 році, то мав би дуже похилий вік.

Певно, що Лях був добрим кошовим, бо його обирали на уряд два чи три роки підряд. Слідом за Ляхом, року 1816-го, козаки настановили кошовим Михайла Литвина, козака тихої та богобоязливої вдачі. Про нього збереглося таке оповідання: Січовий пан-отець Лук'ян Куліш сказав раз у його присутності в церкві промову, в якій дорікав запорожцям за те, що вони проливають у війнах християнську кров. “Церква у нас, - сказав він, - вся в золоті, а по вікна в крові християнській: ви сього не бачите, а я бачу!” Вражений промовою пан-отця Литвин, за його порадою, пішов у монастир Мирнопоянський і так скінчив своє життя ченцем.

Після Литвина до кінця року 1816-го та у 1817-му перебувало аж п'ять кошових: Білюга, Гордина, Василь Смик, Олекса Рясний та Олекса Сухина. Всі ті кошові, напевно, були досить нікчемні люди, і їх хутко скидали з кошевства. Відомо, наприклад, що Олексу Рясного ще й побили киями за те, що він ночами навідувався до молодиць.

Під час кошевства Рясного запорожці, з наказу султана, посилали полк козаків на утихомирювання повстання сербів, а чи брали вони якусь участь у боях - невідомо.

Після Рясного, року 1817-го та 1818-го, кошовим був Семен Мороз, людина завзятої вдачі. Під час його кошевства, за умовою з турецьким урядом, Кіш посилав 600 козаків у Стамбул ставити на якійсь річці “муругілі”, чи “заставки” (шлюзи). Бувший на тих роботах запорожець Коломієць розказував року 1881-го про ті роботи, що турки поводилися з запорожцями дуже добре: “по три хліби на день давали” і платили добре; “Паша було приїде, то без бакшиша не виїде; три рази на тиждень їздив і на баркасі, було, везе повні мішки срібла та золота”.

Переставши бути кошовим, Мороз подався на Святу Гору (Афон), постригся там у ченці й навіть через якийсь час став архімандритом в одному з монастирів; з чого можна думати, що він був людиною освіченою.

З кошових, що керували Січчю у 1818 та 1820 роках, відомо тільки про Никифора Білугу та Грицька Головатого. Тоді греки, маючи намір підняти проти турків повстання, розсилали по всіх турецьких землях агітаторів, щоб підмовляти людей на свій бік і тим зменшувати турецьку силу, а збільшувати свою. На Січ вони прислали з Афону архімандрита Філарета, щоб відмовити запорожців допомагати туркам. Філарет виголошував у Січовій церкві промови, страхав запорожців карою на тім світі за пролиття християнської крові й закликав їх повернутись у Росію, даючи поруку в тому, що всім подарують їхні провини, й вони мали великий вплив, і між козаками збиралися наради про те, на чому їм стати.

Настрій старих дніпровських січовиків у той час добре змальовує народна пісня, записана на Дунаї:

Справді, де б старі, самотні діди знайшли б собі притулок на Україні, коли їхні. батьки давно вже були на тім світі, брати ж та сестри або так само повмирали, або були вже немічні? Не таке було становище молодших запорожців, пізніших утікачів з України. Більшість із них покинула в рідному краю жінок та дітей, і надія на нове спільне життя з ними не могла, не манити втікачів назад, додому.

Скінчилося на тому, що якась частина запорожців, разом з архімандритом Філаретом і старшиною Чернявським виїхала із Січі в Одесу. Російський уряд зустрів Філарета прихильно й наділив його золотим наперсним хрестом; доля ж запорожців невідома - більшість їх розійшлася на заробітки.

А тим часом на Січ прибув другий архімандрит з Афону, колишній отаман. Почувши, що починається війна, Семен Мороз не всидів у монастирі й, скинувши із себе митру, знову надів запорозьку шапку та почепив до стегна шаблю.

Запорозький Кіш, з наказу султана, вирядив на грецьку війну полк запорожців, а наказним отаманом у той похід призначив Мороза. Є деякі відомості про те, що козаки брали участь в облозі Місолонгі, але їхня доля була дуже нещаслива. Коли запорожці вже верталися з Греції у Стамбул морем, то турецький корабель, на якому було 600 запорожців і сам Мороз, греки потопили вибухом, і всі козаки, за винятком небагатьох, загинули в морі.

На все запорозьке товариство те нещастя справило надзвичайне враження, бо вони зрозуміли його, як божу кару за пролиття християнської крові.

Року 1825-го кошовим отаманом за Дунаєм став Василь Чернюга, а 1826-го та 1827-го - Василь Незамаївський. За останнього кошового австрійський консул у Галаці передав на Кіш листа від російського коменданта в Ізмаїлі Тучкова. В ньому повідомлялось, що наближається війна Росії з Туреччиною, що російське військо зараз же перекинеться на турецький бік Дунаю, і через те запорожцям треба заздалегідь подбати про свою долю й перейти на російський бік.

Становище запорожців, справді, було кепське. Вже дві попередні війни показали, що турки не можуть вистояти проти Росії. Можна було побоюватися, що Росія забере ті землі, де сиділи запорожці, і їм доведеться переселятися кудись далеко в Туреччину, де не буде вже ніяких зв'язків з Україною. Незважаючи на те, старий дніпровський січовик Незамаївський не згодився на пропозицію російського уряду. Спиняла його головним чином турбота про долю, яка чекала всіх втікачів із російської сторони, і про тих земляків, які жили слободами й не мали змоги переїхати на російську сторону разом із козаками.

“Не я на Дунай козацтво заводив, - казав Незамаївський, - не я й виводити буду”. А тим часом, сподіваючись скрутного становища війська, він, покладаючись на свою старість, на Покрову року 1827-го відмовився наново бути кошовим.