Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 95. Другий вихід на Базавлуг

На початку року 1734-го настала вирішальна хвилина. Кримський хан вимагав од кошового отамана Івана Білецького, щоб запорожці йшли в Польщу на поміч королю Станіславу Лещинському, а це означало б, що запорожці мали б воювати проти російського війська, бо воно вже було в Польщі й руйнувало маєтки прихильників Лещинського.

При тій нагоді Білецький вирішив одверто стати на бік православного царя. Щоб одвести ханові очі, він із кількома тисячами війська вийшов до Бугу неначе для того, щоб сполучитися з ханом; насправді ж із дороги повернув назад і попрямував на Базавлуг, а Малашевич, за умовою з ним, перевів тим часом усе військо з Кам'янської Січі теж до Базавлугу, і все Військо Запорозьке, сполучившим там, 31 березня заклало над річкою Підпільною Нову Січ, всього на одну милю нижче Старої Січі проти Базавлугу.

Зі своїм переходом під руку цариці запорожці на цей раз уже не таїлися, а послали кримському ханові Каплану-Гірею, звістку, що вони не можуть воювати зі своєю вірою і своїми земляками, українськими козаками, що вони виступлять поруч із російським військом. З приводу переходу Запорозького Коша з річки Кам'янки на Базавлуг виникло затяжне листування та перемовляння між російським урядом та турецьким султаном. Почали з'ясовувати, чия ж то земля - той Базавлуг. Турки посилали навіть своїх людей оглядати місцевість, де осіли запорожці; російський же уряд дав своєму посланцю в Стамбулі наказ, щоб не доводити до війни з Туреччиною, а казати, ніби російська імператриця ніякого діла із запорожцями не має і що вони, хоч і перейшли, рятуючи себе, з одного Коша на другий, а проте оселились знову-таки на турецькій землі, а не на російській. Почувши це, від російського посла, султан звелів ханові умовити запорожців, щоб повернулися назад, а якщо вони не послухалися б, то змусити їх до того силою, як людей, що мешкають на турецькій землі.

Доки тривало те листування між сусідами, запорожці, отаборившись над річкою Підпільною, біля несходимої пущі Лугу Базавлугу, робили навколо свого нового коша окопи і зводили січові будівлі, не рахуючись із тим, кому та земля належала на папері, бо знали, що справді ті володіння разом із Дніпром, річкою Підпільною та Базавлугом споконвіку були запорозькі.

Улітку того ж 1734 року старий сіромаха Пилип Орлик, що, покинувши після смерті Карла XII Швецію, проживав у Салоніках, прислав через кримського хана до запорожців листа, умовляючи їх одцуратись ворогів-гнобителів неньки-України, та листи його не справили ніякого впливу, бо всі запорожці були захоплені радістю з приводу переходу на рідні місця.

Проте турецький султан не хотів так легко зректися запорожців, а тим більше їхніх земель, що за Прутською умовою відійшли його державі, а послав у Білу Церкву до графа Вейсбаха спитати, за яким правом російська цариця, взявши запорожців під свою протекцію, залишає їх на землі падишаха та ще й зводить там фортецю. Граф одповів, ніби ніякої будівлі на Базавлузі російський уряд не споруджує; запорожцям же, мовляв, наказано слухатися султанових наказів, а тим часом сам викликав кошового Івана Малашевича із старшиною у Білу Церкву, й там кошовий та всі його товариші, кількістю 153 чоловіки, 2 вересня 1734 року присягнули на вірність цариці.

Невдовзі після того із запорожцями на їхнє прохання було підписано в Лубнах умову, на підставі якої вони переходили в підданство російських царів. Головні підвалини були такі:

1) Всі провини запорожців проти Росії забути.

2) Мешкати запорожцям у тих місцях, де року 1709-го була зруйнована їхня Січ.

3) Користуватись запорожцям здобиччю від рибальства по річці Дніпру, а в степах полювати безборонне, починаючи від російських кордонів.

4) Мати запорожцям свою старшину зі своїм звичаєм.

5) Бути вірними російському престолу й пильнувати кордони російської держави.

6) Підлягати запорожцям старшому генералові російських військ на Україні.

7) Запорожці мають отримувати за свою службу жалування щорічно - 20 000 карбованців на все військо.

Після того на Січ було послано російського генерала Тараканова, щоб передати війську пйдарунки й одібрати од запорожців присягу. Довідавшись, що посланець наближається до Січі, кошовий отаман і все товариство вирішили зустріти його якнайурочистіше. Військо вийшло за Січ і стало по обидва боки шляху, і тут Малашевич привітав Тараканова промовою. Потім запорожці стріляли з мушкетів та з гармат, а коли прийшли в Січ і переступили поріг церкви, яка вже була збудована, то генерала зустрів пан-отець і відправив молебінь. Після тієї служби Військо зібралося на раду на майдані. Там прочитали царську грамоту про те, що запорожці переходять під Російську державу, Запорозькому Війську вручаються нові клейноди, і все Військо, кількістю 7115 козаків, присягнуло. Як виявилось із курінних реєстрів, усіх запорожців тоді налічувалося біля 20 000, та тільки більшість їх, як і завжди, перебувала на вольностях.

Незабаром на Січ прибув і посланець турецького султана з грішми, подарунками й листами від хана та Орлика, щоб умовляти запорожців не піддаватися Росії, та було вже пізно: запорожці зустріли його без великої шани й дорікали за проданих у неволю товаришів; одповідь же на листи Орлика й хана дали глузливу й лайливу.

10 жовтня року 1734-го кошовий отаман Іван Малашевич повідомив графа Вейсбаха, що ті запорожці, які не були в Січі під час зустрічі Тараканова, присягнуть тоді, коли повернуться, в присутності своїх курінних отаманів.

Починаючи з часів смерті Івана Сірка, сила й вага Війська Запорозького хутко почала падати, і з незалежної од сусідніх держав військової громади, що року 1648-го спромоглася, разом із Богданом Хмельницьким, підняти на ноги й озброїти народне українське військо в 200 000 козаків, вона менше, ніж за сто літ, року 1734-го перейшла в підданство царя вже як підлегле російському генералові козацьке військо, без зазначення навіть меж своїх земель, мало не з такими самими правами, як військо Донське, Уральське й інші. Дивуватись нема чого, бо сто літ раніше сусідні із Запорожжям держави - Польща та Московщина, мали небагато постійного війська, і 20 000 запорожців тоді являли із себе велику силу: в XVII ж сторіччі, коли Російська держава легко виставляла в поле по триста тисяч війська, запорожці, що лишились в такій же самій кількості, як і в XVI столітті, до того ж не могли мати допомоги із знесиленої та пригніченої України, втратили своє значення, бо перестали бути великою силою. Наставав час, коли завзяття та вдача окремих людей втрачали на війні свою вагу й доба лицарства відходила в минулу давнину.