Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 54. Розчарування запорожців у Брюховецькому

У серпні почалося зневір'я й розчарування запорожців у своєму ставленику Брюховецькому. До запорожців дійшла звістка, що Брюховецький листується з кримським ханом про згоду, і це дуже не сподобалося січовикам і їхньому кошовому Сірку. Брюховецький зраджував ідеї боротьби з бусурманами, а через те запорожці побили його й на вимоги російського уряду прилучитися Сіркові із запорожцями до Брюховецького кошовий написав самому цареві, що більше не йме віри Брюховецькому, не хоче бути з ним у спілці. Незважаючи навіть на повідомлення про те, що Брюховецький справді листується з кримським ханом із відома царя, запорожці не захотіли надалі воювати на боці Брюховецького й разом із Сірком повернулися на Січ.

Ще дужче розчарувалися запорожці, коли довідалися, що їхній ставленик ще гірше, ніж попередні гетьмани, забирає собі у власність грунти, скарби й маєтки і так само повертає в неволю селян, як це колись чинили польські пани. Нарешті року 1665-го до Січі надійшла неймовірна, з погляду запорожців, звістка про те, що Брюховецький поїхав до Москви, одружився там із московською бояринею, княжною Довгорукою, і навіть сам став царським боярином. Врешті на Січі довідалися, що Брюховецький під час перебування у Москві подав прохання, неначебто од усієї української старшини й козаків, про те, щоб у всіх українських містах, навіть на Запорожжі, у Кодаку та в Січі, були російські воєводи і саме мито з українських людей та міст вони збирали до російської казни.

Не встигли долинути до Січі такі чутки, як на Запорожжя, справді, прибув боярин Хитрово, а другий боярин поїхав до Кодака. Кошовим отаманом Війська Запорозького на той час був Шкура. Коли з'явився Хитрово, він розгубився й не знав, на яку ступити. Запорозьких козаків це обурило й, зібравшись на раду, вони скинули Шкуру з отаманства, проголосили Брюховецького зрадником рідного краю і послали в Кодак полк війська.

Запорожці признають гетьманом Дорошенка. Обраний на Покрову року 1665-го гетьманом Правобережної України Петро Дорошенко звернувся до запорозького коша з проханням признати його гетьманом й обернути до нього свою ласку і приязнь, як колись до “славнопокійного Богдана Хмельницького”.

Петро Дорошенко був онуком гетьмана Війська Запорозького Михайла Дорошенка, згадки про котрого, як про доброго козака й правдивого лицаря, ще жили поміж запорожцями. Весь рід Дорошенків походив із Чигирина, і його добре знали вс:і козаки; сам же Петро Дорошенко під час гетьманування; Богдана Хмельницького й Виговського здобув собі помі.ж козаками неабияку славу, а за войовничий хист та розіум був призначений Богданом прилуцьким, а далі - черкаським полковником; за гетьманування ж Тетері він служив у нього генеральним осавулом. За своїми поглядами та думками Дорошенко був правдивим запорозьким лиїдарем. Він один з-поміж козацької старшини після Богдаїна Хмельницького ще не впав у себелюбство, бажав зберегти автономні права України і за щастя рідного краю ладен був зректися своєї особистої долі. Од часів великого повстання за 17 років Дорошенко упевнивсь у тому, що з Польщею більш не може бути згоди, бо українці й поляки на смерть зненавиділи один одного. Московські звичаї й московські люди здавалися йому ще чужішими, ніж: польські; домагання ж російського уряду, щоб у всіх містах України правили воєводи, вже й зовсім йому не подобалися. Разом із тим Дорошенко знав, що під турецькою зверхністю Молдова й Волощина мають самоврядування, держать своє власне військо, суд, казну, звичаї й віру. Все це схилило його до думки, начебто єдиний засіб для України вдержати свої права - це віддатися під протекцію турецького султана.

Поки що це були тільки гадки Дорошенка. Запорожці про те нічого не відали, знаючи ж Петра як доброго козака й щирого товариша, поставилися до його гетьманування прихильно, посилали йому побажання всього доброго й вимагати тільки одмого: щоб він не ставав до спілки з Польщею.

Побачивши, яке обурення викликала на Запорожжі присутність воєвод, російський уряд незабаром забрав їх назад до Москви, та вже те не допомогло - запорожці на початку року 1665-го примусили Косогова, що стояв із військом у Січі, вийти із Запорожжя.

На початку року 1667-го Україну, як громом, ударила звістка про те, що в Андрусові російський уряд підписав із Польщею угоду про повернення Польщі всього Правобережжя, залишивши Лівобережжя цареві, а запорожці мають служити і цареві, й королю.

Поділ України дуже збентежив українську людність, і найперше те обурення вибухло на Запорожжі. Козаки відразу ж почали перемовлятися з Дорошенком, а 26 травня 1667 року біля Січі вони втопили в Дніпрі царське посольство, що їхало через Січ до кримського хана з боярином Ладижинським, а кошовий отаман Остап Васютенко ще й послав гетьману Брюховецькому листа, дорікаючи, що той своїми вчинками призвів до загибелі московського посла.

Цей лист запорозького товариства зробив на Брюховецького велике враження, і в його голові вперше постало питання, чи втримається він на гетьманстві проти волі Запорожжя й чи не розумніше б йому відсахнутись од панства та всього чужого й опертися на рідний люд та Військо Запорозьке. Проте на цей раз він надіслав листа запорожців цареві з проханням надати йому якнайбільше війська, щоб оборонитися від своєї ж, української, черні та від запорожців.

Впродовж року 1667-го почали яскравіше виявлятися заміри Петра Дорошенка щодо єднання з бусурманським світом. Обороняючи Україну від поляків, що після Андру-сівської умови насунули на Поділля, Побужжя та всю Україну, гетьман під осінь того ж року викликав собі на поміч проти поляків татар і, прилучивши до себе орду Калги-Шерін-Гірея, пішов на Поділля й напав на коронного польського гетьмана Яна Собеського й, розгромивши поляків біля Підгайців, загнав його в місто і оточив там.