Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 131. Кінець запорожців

Коли звістка про зраду отамана запорозького Гладкого султанові розійшлася по українських селах Добруджі та по плавнях Дунайських гирл, розпач охопив увесь український люд, бо всі боялися помсти турків. Хто тільки мав човни, всі кинулись тікати морем до російських берегів, залишивши все своє добро. Але раніше, ніж на Задунайське Запорожжя набігли турки, до запорозьких осель кинулися молдавани та мокани й почали не тільки грабувати хати, а часом вбивати й людей. Молдавани ж із села Беш-Тепе прямо-таки хотіли вирізати сусіднє українське населення, щоб забрати їхні маєтності, й тільки молдавський священик не допустив їх до того злочинства.

Мокани, які раніше чимало потерпали від запорожців, тепер почали в плавнях полювати на них, як на дичину, і вбивати поодинці. Як розповідали сучасники, під той час у Добруджі загинуло біля 1000 душ українського люду.

Коли до Січі наблизилося турецьке військо, то застало там тільки п'ятьох старих дідів: колишнього кошового отамана діда Рогозяного, Келеповського, Якова Люльку, Федора Дурного та Тимоша Мамалиґу. Ті діди не хотіли покинути останнього гнізда козацької волі й усі загинули від турецьких ятаганів. Упоравшись із тими бранцями, турки підпалили церкву й інші січові споруди, лишивши од Січі самі руїни. В Силістрії, коли візир дістав звістку про вчинок Гладкого, він одразу ж одібрав од усіх запорожців зброю, а самих їх одіслав в Андріанополь.

Скасування Війська Запорозького було з боку турецького уряду вчинком безпідставним, бо ті козаки не тільки не були спільниками Гладкого, а навпаки - його ворогами, й зовсім не мали на думці покидати турецьку землю. Тим часом розгніваний султан звелів, було, скарати всіх запорожців смертю, і, тільки із заступництва австрійського посла, він згодом помилував іх, хоч наказав тримати до кінця війни у в'язниці, посилаючи їх щодня на роботи по 300 душ. Наказним отаманом у тих запорожців був старий козак Іван Балан, і запорожці ж мали в тюрмі й похідну церкву із священиком Устином.

Через якийсь час запорожців з Андріанопольськоі в'язниці перевели у Стамбул і там теж по черзі посилали на роботи. Коли скінчилася війна, султан хотів, було, знову поновити Військо Запорозьке з тим, щоб жило воно подалі від російського кордону, й одмежував їм землю на березі Білого (Егейського) моря за Салоніками. Чотириста запорожців разом із священиком пішли, було, оглянути новий край, і хоч там їм дуже сподобалося, бо, як вони розказували, була добра вода й рибні плеса й неподалік Святої Гори (Афону), та, розміркувавши гаразд, запорожці не наважились осісти через те, що на Біле море людям з України неможливо було заходити, й за кілька років усі козаки мусили б там перевестися. Просили вони султана, землі хоч в Азії, аби на Чорному морі, щоб можливо було човнами мати зносини з Україною, та, невідомо, з яких причин їхнє прохання не було задоволене, й випущені на волю запорожці повернулися на Дунайські гирла, де й доживали свого нещасливого віку, як звичайні рибалки. Сюди ж один за одним поверталися з Буджака й ті 300 запорожців, що їх Гладкий силою завіз в Ізмаїл.

Блукали ще довго колишні запорожці понад Дунаєм та понад Дніпром, шукаючи волі та долі, та тільки, як розповідає народна пісня, даремні були їхні заходи: