Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 31. Лобода й Наливайко

Тим часом Северин Наливайко, який служив у князя Острозького, довідавшись, що папа Римський та німецький цісар закликають запорожців підтримати їх, облишив князів Острозьких і на власну руку почав збирати козаків на Україні, щоб наздогнати татар, які пішли на Угорщину. Про те, як це було, розповідає нам народна пісня з дещо пізніших часів:

На заклик Северина Наливайка зійшлося чимало охочих воювати; й доки Лясота розмовляв на Січі із запорожцями, Наливайко з 2000 козаків уже вирушив у похід і, хоч не зміг своєю силою перепинити шлях татарам до німецьких земель, проте кілька разів бився з ними й захопив 4000 татарських коней.

Тим щасливим випадком Наливайко скористався, щоб мати ласку Запорозького Війська й, знаючи, яка була на Запорожжі потреба в конях, передав на Січ 1600 коней у дарунок, перепрошуючи через своїх посланців товариство за те, що торік бився проти Криштофа Косинського.

Запорожці примирилися з Наливайком і восени того ж 1594 року, обравши кошовим отаманом знову переможця над турками в Білгороді Грицька Лободу, виступили всім військом на Поділля; з'єднавшись там із наливайківцями, почали виганяти турків із Молдови, а оскільки молдавський господар Арон був прихильником султана, то воювали і з ним.

З чималою силою в 12 000 козаків Лобода й Наливайко перейшли під Сороками Дністер, здобули фортецю Цецору та, розгромивши під Сучавою турецьке й волоське військо, опанували Яссами й, навантажившись здобиччю, знову вернулися за Дністер.

Козацький погром змусив господаря Молдови, разом з Угорщиною й Семиграддям, зректися турків, перейти на бік німецького цісаря й покликати своїх ворогів - козаків - собі на поміч. Зважаючи на те прохання, Лобода й Наливайко року 1595-го знову пішли бити турків і, захопивши місто Тягиню (Бендери), Білгород і Килію, поруйнували всі татарські улуси на Буджаку й понад низом Дунаю. Далі ж, побачивши, що між волохами й семигородцями немає згоди, а почалася зрада, повернули з великою здобиччю на Україну.

Тільки завзятий Наливайко не заспокоївся на тому; зі своїми козаками він ходив-таки через Галичину й місто Самбір за Карпатські гори, на Угорщину й Цісарщину, допомагати цісарю Рудольфу II в боротьбі проти турків і татар.

У народних піснях мало лишилося згадок про походи козаків за Дністер, де тоді панували турки, але все-таки є, і з них видно, як нелегко було запорожцям боротися з бусурманами.

Доки козаки були захоплені боротьбою з бусурманами і все ще не розуміли свого обов'язку обстоювати права українського народу від поляків, король польський Жигмонт III дбав про те, як би зовсім знищити і козаків, і навіть усю українську націю. Він якраз розпочав здійснювати те сполучення, або унію грецької віри з латинською, що вигадав римський папа Климент. Пригноблені за православну віру й улещені всілякими обіцянками православні єпископи: луцький - Кирило Терлецький та волинський - Іпатій Потій - прийняли унію і стали висвячувати уніатських попів, лишаючи православних українців без церков.

Одночасно з тим король перестав брати на державну службу православну українську шляхту; отже, українське панство, щоб мати посаду, почало й собі переходити в унію, а часто й прямо до католицтва. Зміна віри відірвала українську шляхту від міщанства та селян і викликала з їхнього боку ворожнечу до свого ж панства.

Лишившись без помочі освіченої шляхти, українські міщани й селяни все-таки міцно трималися православної віри та, обурюючись на гніт, повставали й, переходячи в козаки, розпалювали ненависть поміж козацтвом до католицької віри, польського та свого споляченого шляхетства.

Повернувшись із Цісарщини з 2000 козаків, Наливайко наприкінці року 1595 під впливом народних хвилювань, викликаних утисками православної віри, став зі зброєю на її оборону. Довідавшись, що єпископ луцький Кирило Терлецький якраз поїхав у Рим до папи висвячуватись, Наливайко прийшов із козаками в Луцьк, понівечив і пограбував майно відступника, взяв із міста викуп і, нагнавши страху на всіх уніатів, рушив далі, на Білу Русь.

Військо в Наливайка швидко зростало. Зброєю він захопив Слуцьк і, забравши там 12 гармат, 80 гаківниць та 700 рушниць, зміцнив свої лави та й подався далі, на Бобруйськ і Могилів, і, здобувши їх, поруйнував костьоли, передав уніатські церкви православним, розігнав панів, сплюндрував їхнє добро; до того ж, ще змусив обоє міст платити викуп.

Тим часом з наказу короля проти Наливайка вийшов коронний гетьман литовський князь Радзивіл із чималим військом, а саме, з 14 000 литовців і 4000 татар. Дізнавшись про це, козацький ватажок вивів своє військо з Могилева на зручну для бою місцевість і там дав армії короля таку відсіч, що Радзивіл не наважився вдруге на нього нападати.

Відбившись од коронного гетьмана, Наливайко рушив на Річицю, але відразу ж наткнувся на військо Уніговсь-кого, озброєне польськими панами. Його хотіли перепинити і знову навернути на бій із Радзивілом, та тільки це не вдалося: козаки вщент розгромили поляків, знищили самого Уніговського й, поминувши Річицю, Турів та Городню, пішли на Волинь.

На початку року 1596-го Наливайко розташувався в маєтках князя Острозького й, певний, що той міцно тримається православної віри, не чинив йому жодної шкоди, але почав шарпати маєтки брата єпископа Терлецького та польських магнатів, одбираючи в уніатів церкви й визволяючи селян од їхніх панів.

Вісті про рух українського люду проти поляків невдовзі дійшли й до Запорожжя, й на початку 1596 року Григорій Лобода з половиною козацького війська виступив із Січі Дніпром у Черкаси; друга ж половина запорожців під проводом Матвія Шаули вирушила кіньми через усю Україну аж на Білу Русь. Обидві частини Війська Запорозького ставали постоєм у панських маєтках, забирали в економіях всілякі припаси, а поспільство підбурювали до непокори, проте насильства над панами не чинили.

Наполохана й розгнівана козаками польська шляхта кинулася із скаргами у Варшаву до короля, і Жигмонт III наказав коронному гетьману Жолкевському, який був тоді з військом у Молдові, йти на Україну та приборкати повсталих. Гетьман прикликав до себе чимало польського панства з надвірними ротами й, приєднавши те рушення, з коронним військом прибув на Волинь. Біля Наливайка на той час зібралося лише 1000 козаків; решта ж порозходилася дрібними ватагами по селах і містах.

Наливайко зрозумів, що в такому становищі не можна йому битися з коронним військом і, забравши свої гармати, почав одходити на Брацлавщину, а звідтіля - на Умань. Жолкевський ув'язливе наступав слідом, намагаючись оточити козаків, і це йому мало не вдалося на перевозі через одну річку. Відчувши лихо, Наливайко потопив свої гармати у воді, порох, кулі тощо закопав у землю і, обминувши Умань, подався на прикордоння Запорожжя, до Чорного Лісу та Чути.

Жолкевський не наважився йти в ліси, а Наливайко, скориставшись із того, встиг послати кілька козаків до Лободи просити, щоб Військо Запорозьке взяло його до спілки із собою.

Запорожці не відразу згодилися на прохання Наливайка. Було чимало голосів на раді, що пригадували, як він бився на боці поляків із січовиками; дехто натякав узагалі на непевність реєстрових козаків; проте діяльність Наливайка, що обстоював православну віру та волю українського люду, була до серця запорожцям, так що ідея єдності козацтва взяла перевагу, й рада ухвалила зарахувати Наливайка з військом до спілки й разом боротися проти поляків.

Облишивши полювати за Наливайком, Жолкевський кинувся на Білу Церкву з тим, щоб розгромити Шаулу, який із кількома полками та гарматами прямував на з'єднання з Лободою. Тільки поляки не встигли випередити козаків, і всі троє їхніх ватажків: Шаула, Лобода й Наливайко - під Білою Церквою з'єдналися й на загальній раді обрали Матвія Шаулу гетьманом усього козацького війська.

Довідавшись, що Жолкевський наступає на Білу Церкву з великими силами, Шаула вивів козаків із міста і став табором в урочищі Гострий Камінь біля озера. Весь табір він оточив п'ятьма рядами возів, скувавши їх ланцюгами, й, поставивши між возами двадцять чотири гармати, почав очікувати нападу польських військ.

Жолкевський, маючи потужніші гармати й у більшій кількості, ніж у запорожців, одразу став обстрілювати вози козацького табору гарматними кулями, а потрощивши їх у кількох місцях, послав своє військо в наступ. Але козаки стояли міцно: відбивали поляків вогнем, а далі зустріли списами та шаблями й змагалися, не шкодуючи свого життя. Бойовище було вперте й криваве. Зрештою, козаки перемогли й, вирвавшись із свого табору, відігнали поляків аж до Білої Церкви.

Проте й козаки зазнали дуже великих втрат: гетьману Шаулі, що бився, мов лицар, одірвало гарматною кулею руку; Наливайка теж поранило; кілька полковників та курінних отаманів Запорозького Війська поклали свої голови під час бою, а простих козаків було вбито й поранено десь біля 2000, що складало чверть усього козацького війська.

Обраний гетьманом, замість Шаули, Григорій Лобода зрозумів, що змагатися з польським військом нема в козаків сили, й через кілька днів, знявши табір, пішов на Трипілля, а далі став перевозити військо на східний берег Дніпра. Жолкевський не переслідував Лободу й не заважав йому переправлятися річкою, бо він і сам мав ще більші втрати, ніж козаки. Поляки не виходили з Білої Церкви, очікуючи Потоцького, що, за наказом короля, квапився до нього на підмогу з новим військом.

За якийсь час, довідавшись, що запорожці вирушили на Переяслав, а в Трипіллі лишили тільки залогу, щоб заступити полякам перевіз, Жолкевський пішов на Васильків, з'єднався там із Потоцьким і, просунувшись далі у Київ, почав перевозити своє військо на східний берег. Через такий марш Жолкевського Лобода мусив покинути Переяслав, бо його сили були вдвічі менші від поляків.

Збагнувши, що запорожці залишають Переяслав, мешканці міста, а найбільше козачі жінки та діти, страхаючись помсти, кинулися тікати з козаками, і з Переяслава на схід потяглися сотні возів, у яких сиділи жінки й діти.

За сучасних воєн стороннім людям не дозволяють іти разом із військом і навіть виганяють їх із військових таборів; у запорожців же оборона жіноцтва та всіляких немічних була одним із непорушних військових правил, і через те Лобода, хоч і знав, що жіноцтво заважатиме йому, та мав за неможливе залишати жінок із дітьми на поталу ворогам; до того ж, він ще сподівався на те, що поляки не підуть за ним далеко в степ, як не пішли й за Наливайком.

Та надії й Лободи й Наливайка не здійснилися. Жолкевський заповзявся винищити козаків і вирішив переслідувати їх і в степах. Прибувши в Переяслав, він там ще діждався литовського війська, що його привів Огінсь-кий, і, маючи вже силу втричі більшу проти козаків, наздогнав Лободу біля Лубен і перетяв йому всі шляхи на схід і на південь. Козаки змушені були стати табором біля Солониці, за 5 верст од Лубен, і почали там обкопуватись до оборони.

Польське військо облягло козацький табір з усіх боків і заходилося громити його з гармат і брати приступом. Проте запорожці трималися міцно й давали таку відсіч, що Жолкевський, не вдіявши нічого за цілий місяць облоги і втративши чимало війська в боях, зрештою послав у Київ за великими гарматами, а сам почав гнітити оточених голодом.

На другому місяці облоги в козацькому таборі справді почалося тяжке лихо: коням не вистачало паші, й вони дохли тут же серед табору, отруюючи повітря своїм трупом; солі в козаків давно не було, харчів теж бракувало, воду ж мали тільки поза табором. Щоб роздобути води й сіна, Лобода посилав козаків на герці та робив несподівані наскоки на поляків; і доки одні билися, інші діставали сіно та приносили воду, так що кожен день за кілька десятків відер води та оберемки сіна козаки мусили відплачувати життям кількох десятків зі свого товариства.

Окрім того, весь час, доки тривала облога, Жолкевський усе перемовлявся з Лободою про згоду й сіяв ворожнечу між козаками Наливайка й запорожцями. Через підісланих зрадників він страхав реєстровців тим, що Лобода хоче примиритися з поляками, а їх видати на страту; запорожців же умовляв одцуратися від Наливайка, запевняючи Лободу, що воює із його козаками тільки через те, що вони обороняють Наливайка. Під впливом цих вигадок запорожці й реєстровики почали позирати один на одного вороже, й, нарешті, на великій раді між ними зчинилася колотнеча, в якій наливайківці вбили Лободу, домагаючись, щоб гетьманом був Наливайко. Обурені запорожці не захотіли його обирати, а настановили гетьманом, замість Лободи, свого січового товариша полковника Стефана Кремпського; реєстровцям же пригрозили за смерть Лободи кривавою помстою.

Під час такого неладу між козаками до поляків прибули з Києва великі гармати, й Жолкевський почав обстрілювати ними козацький табір. Вози розліталися на тріски й нівечили людей; перелякані, змучені спрагою жінки й діти галасували, а козаки сварилися між собою й падали, поранені та вбиті, без будь-якої допомоги. За чотири дні, коли Жолкевський громив козаків, серед табору повиростали цілі купи людських і кінських трупів, а під возами гинули діти й безневинне жіноцтво.

Кремпський бачив, що не втриматися, і кілька разів намагався вирватися з табору та пробитися крізь польське військо, та тільки всі його намагання були даремні. Нарешті, 8 червня 1596 року запорожці, зрозумівши, що настала їм остання година, заграли в сурми, припинили пальбу й послали спитати в Жолкевського, чого він од них хоче. Той вимагав, щоб козаки видали Наливайка, Шаулу й Шостака і привезли б до польського табору всі свої гармати та клейноди, подаровані Війську Запорозькому німецьким цісарем Рудольфом II.

Відплачуючись за Лободу, запорожці відразу ж схопили Наливайка й видали полякам, після того прикотили їм гармати й принесли клейноди.

Ніч минала неспокійно, і в козацькому таборі всі, змучені, нетерпляче сподівалися світла, щоб вийти на волю. А в польському війську глузували з козаків, що вони віддали свої гармати, й лагодилися вранці залити запорозькою кров'ю Солоницю. Вдосвіта, коли козаки розкували свої вози й почали рушати в степ, то поляки знову оточили їх, і Жолкевський проголосив, що нібито пани мають ще переглянути всіх козаків, щоб забрати своїх підданців. Обурені такою зрадою, запорожці відмовилися видавати шляхті своїх товаришів і хотіли, було, йти на південь, та за наказом Жолкевського шляхта кинулася на козаків кінно й пішо й давай їх колоти й рубати.

У козаків не було жодних засобів до оборони. Вони голіруч намагалися пробитися крізь польські лави, й 1500 козаків із Кремпським на чолі таки вирвалися з оточення й подалися на Запорожжя; решта ж, біля 4500 чоловік, полягли на Солониці трупом. Не маючи милосердя навіть до жінок і дітей, поляки рубали їх, доки не потомили собі рук. Переказують, що в козацькому таборі на Солониці було майже 12 000 неозброєного люду, і з того загинуло під польськими шаблями більше половини. Все поле зійшло кров'ю, й околиці Лубен засіяли трупи.

Український історик і поет Пантелеймон Куліш наголошує, що Жолкевський лише через те переміг запорожців та Наливайка, що всі реєстрові козаки перебували на його боці. В поемі “Солониця” він пише:

Справивши свій кривавий бенкет, Жолкевський не пішов за козаками-запорожцями на Січ, а попрямував у Київ; Наливайка ж за якийсь час привезли до Варшави й почали там допитувати його про заміри. Народні оповідання передавали, що розлютовані польські пани пекли Наливайка в мідному казані-биці, а інші переказували, неначе його посадили на розпечену мідну кобилу й зодягли йому на голову гарячу залізну корону… Мабуть, того насправді не було, та тільки відомо, що Наливайкові цілий рік завдавали нелюдських мук і лише тоді, коли все польське панство з'їхалося до Варшави на сейм, його у присутності шляхетства четвертували, а шматки тіла розвішали на палях по вулицях. і майданах столиці Речі Посполитої.