Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 86. Занепад Війська Запорозького (1710-1734 роки). Смуток на Запоріжжі

Під час атакування російським військом Чортомлицькоі Січі значна частина запорожців, як і щоліта, була на рибальстві й полюванні у Великому Лузі. Звістка про зруйнування Січі не один день, не один і місяць переходила з річки на річку, з байрака в бійрак, доки облетіла все Запорожжя, й товариство кілька тижнів збиралося й вирушало з місця на місце, поки нарешті скупчилося там, де річка Кам'янка впадає в Дніпро, й прилучилося до кошового отамана Петра Сорочинського. Він же повернувся з Криму ні в тих ні в сих, бо через мир із царем хан не наважився без дозволу султана надати запорожцям допомогу.

Впорядкувавши на Кам'янці свій кіш, Сорочинський через Кизикермен знову поїхав у Крим, щоб просити протекції хана, а тим часом до Нової Січі почали прибувати ватага за ватагою й ті запорожці, що були з Гордієнком. Частина їх відбилася від шведського війська під час перевозу через Дніпро в Переволочній, частина ж прибігла від устя Бугу, й нарешті більшість вирядив на Запорожжя з-під Очакова сам шведський король Карл XII, не маючи чим запорожців годувати. Бракувало ще тільки невеликого гурту найзавзятіших січовиків та самого Гордієнка.

Смуток оповив душі козаків, що підступили аж до татарських кордонів. Туга за зруйнованою ненькою-Січчю, що була свідком великих подій, та за “батьком” Великим Лугом, що споконвіку годував запорожців, розпукою пригнітила їм серце, й мимоволі у всіх виникало питання, чи не ліпше було б скоритися цареві, аби тільки жити на своїх рідних степах та у Великому Лузі. В перші ж місяці після “шведчини” на коші вже лунали голоси за те, щоб поклонитися цареві й просити його ласки. Може б, воно так і сталося, коли б з України не надходили такі тяжкі вісті. А до Нової Січі линула чутка за чуткою: що тих козаків, які були біля Мазепи, хоч би навіть мимоволі, тяжко катовано, а кого не замордовано на смерть, то заслано в Сибір. Навіть тих запорожців, що й не були з Мазепою, позаслано на Ладогу й у Петербург копати канави понад озерами та річками. З тих козаків, що були на канальських роботах, од незвичного болотяного повітря, вогкості та недобрих харчів, гинула майже половина, решта ж верталася на Україну каліками. Не зважаючи на те, замість померлих та покалічених, російський уряд посилав на північні канали все нові та нові козацькі полки. “Якщо ви прийдете на Україну, - переказували запорожцями з Гетьманщини, то усі загинете. Єднайтесь із татарами та визволяйте нас, бо й ми всі од Москви пропали”.

Окрім “канальських робіт”, українських козаків кидали на північний Кавказ, на “лінію” - обороняти російські кордони од Кубанської орди, і там вони тисячами гинули од татар, черкесів та від пропасниці. Про походи на “лінію” та про недолю пробування там збереглася навіть народна пісня:

Під впливом таких звісток з України, коли гетьман Скоропадський серед літа року 1710-го прислав до Коша листа, вмовляючи запорожців одцуратись бусурманів та просити ласки царя, то кошовий отаман Осип Кириленко з товариством написав йому дуже докірливу й глузливу одповідь. Ось що там запорожці, між іншим, писали:

“Дивуємося, що ваша милость не соромиться звати себе Війська Запорозького і обох боків Дніпра гетьманом, коли ми вашої милості на той уряд не обирали, а піднесені, ваша милость, під мушкетами московськими”.

“Прикладаєш, ваша милость, до себе титул Війська Запорозького, коли воно тепер до регіменту вашої милості не належить і не хоче належати; та й Січа Запорозька, гніздо військове, джерело й захист вольностей військових, через запеклу московську до нас ворожнечу та через зраду проклятого Ґалаґана, невдячного за хліб наш військовий, перевертня і зрадника, знищена й зруйнована, нашій батьківщині на вічну неволю”.

“Як маєш бути, ваша милость, гетьманом обох боків Дніпра, коли на тогобічній стороні, чи теж Україні, князь Голіцин, воєвода Київський, владою своєю московською опанував і немилосердні здирства людям чинить”.

“А як же, ваша милость, вольностями нас обнадежуєш, будучи сам невольник і під пильним доглядом міністра царського лишаєшся, без волі котрого нічого не владей чинити, а без печаті його нікуди писати!”

Це було писано 2 червня, а 3 серпня запорожці обрали нового кошового Лаврентія Степаненка, за підписом якого надіслано гетьману Скоропадському скаргу на полковника Гната Ґалаґана. З неї видно, що Ґалаґан не задовольнився зруйнуванням Січі, а й після того з ватагами нападав на запорозькі зимівники та бекети, хапав безвинних людей та видавав російським урядовцям на муки й заслання і чинив запорожцям всякі шкоди. За такі вчинки свого покруча козаки в своєму листі не пошкодували на його голову різних прокльонів, та тільки все те пішло намарне, бо Ґалаґан був у царській ласці, збудував собі біля Боровиці добрий будинок і жив, як кажуть, “паном на всю губу”, глузуючи з безсилого лютування своїх колишніх товаришів.

До осені 1710 року справа з переходом запорожців під протекцію кримського хана була вирішена і, зважаючи на те, що російський уряд погрожував послати військо, щоб зігнати запорожців із Кам'янки, за згодою турецького султана для Січі Запорозької було призначене інше місце, нижче Тавані, неподалік Олешок, біля протоки Конської та лимана Кардашина. Тільки запорожці того року не встигли перейти в Олешки, бо турецький султан, під впливом шведського короля, розірвав мир із царем і розпочав нову війну.