Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 117. На Дунаї

Після того Росія стала вимагати, щоб султан одсунув запорожців кудись далі від російського кордону, покладаючись на те, що козаки нібито порушували межі й нападали на російських підданців. Щоб не мати з Росією зачіпок, султан справді звелів козакам одійти від Буга на Дунайські гирла і тим дуже погіршив їхнє становище. Запорожці ще з давен звикли жити не стільки на Січі. скільки на вольностях. Як на Запорожжі в Січі пробувала звичайно ледве десята частина товариства, так було й на Дунаї, бо, скупчившись у Січі, козаки не мали б із чого жити. Через це наказ султана дуже не подобався запорожцям.

На Дунайських гирлах козаків одразу зустріли неласкаво. На єдиному здатному під будування Січі степу, за річкою Дунавцем, вже давно сиділи донські козаки (некрасівці, або липовани), що втекли після Булавінського бунту з Дону на Тамань, а з Тамані - за Дунай. Султан, приймаючи під свою руку запорожців, дав їм під Січ ті ж землі, на яких жили донці, міркуючи, що й ті й ті козаки одної віри житимуть поміж собою лагідно. Проте це було непорозумінням. Устрій Війська Запорозького зовсім інший, ніж у донців, після ж діяльної участі донських козаків у руйнуванні Січі, запорожці дивилися на них лихим оком.

Донці, або, як їх звали запорожці, липовани, не пустили січових козаків будувати Січ на місці, призначеному султаном, коли ж запорожці хотіли зігнати їх силою, то липовани послали султанові скаргу й почали одганяти нових поселян зброєю. Султан дуже здивувався, почувши про сутички між запорожцями й донцями: “І то урус, і то урус, - казав він, - і не можуть у злагоді жити!” Проте в суперечці двох козацьких громад він потяг руку за липованами, як першими поселенцями, запорожцям же наказав шукати собі під Січ інші землі.

Січовики неохоче зійшли з Дунавця, бо на інших протоках Дунаю не було високого сухого степу, а скрізь тільки низькі плавні, вкриті лісом, озерами та очеретами. Де осіли вони під той час кошем - невідомо. Дехто гадає, що в Кара-Гармані на острові святого Георгія; інші ж історики твердять, що задунайські запорожці зовсім не мали Січі аж до 1814 року, коли вони таки збудували її на Дунавці. Остання думка, як нам здається, не може бути певною, бо коли б Січ не існувала з 1775 року до 1814-го, то за такий тривалий час устрій Війська Запорозького мусив би занепасти, чого, однак, не сталося.

У перші десять років життя запорожців у Туреччині Січ у них стояла десь на дунайських гирлах, бо відомо, що повсякчас між запорожцями й донцями виникали криваві бійки за лимани, озера й гирла, де рибалили ті й ті, й нарешті року 1778-го донці, вистеживши, коли на Січі було мало козаків, несподівано напали на неї, знищивши чимало запорожців, спалили Січ.

Коли сталася та подія, запорожці стали збиратися до війни, щоб відплатити липованам, та султан запобіг тому лихові й наказав запорожцям перейти з кошем вище по Дунаю, в Сеймени - місцевість поміж Силістрією та Рущуком.

Запорожців це дуже образило й обурило. Відходити так далеко від України їм не хотілося, бо це утрудняло зносини з рідним краєм, та й їздити на рибальство із Сеймен у гирла неблизько.