Оповідання про славне Військо Запорізьке низове

Глава 91. Лихі вісті з України

Таке становище тривало до року 1722-го. Російський уряд не хотів і чути про запорожців, а тим часом ще дужче та дужче обмежував автономію України. Людність українську обтяжували постоями російського війська, козаків же щороку мучили роботами й не тільки вже в Петербурзі та побіля нього, а ще й на каналах од Волги до Дону по річці Камишівці, в Астрахані, на гирлах та на спорудженні фортець на кавказькій “лінії”. З кожним роком українське козацтво тануло, мов страсна свічка на повітрі. Вважають, що тільки на п'ять років (1720 - 1725) на державних роботах померло біля 20 000 козаків; ганяли ж козаків працювати не тільки в цей час, а з самого початку шведської війни, з року 1700-го. Згадки про тяжку недолю козаків на канальських роботах збереглись навіть у народних піснях:

Зрештою козаки за часів Петра І збідніли вже до того, що навіть не мали за що купити коня й перетворювалися на хліборобів-посполитих. Полковничі уряди почали роздавати їх великоросіянам; року ж 1722-го до гетьмана була приставлена так звана Малоросійська Колегія, до якої з рук гетьмана перейшли всі судові справи.

Гетьман Скоропадський до того був приголомшений одібранням од нього залишків влади, що року 1723-го вмер, і Україна на якийсь час лишилася зовсім без гетьмана.

Кари й утиски щодо козаків не припинялися й після того: ще року 1723-го було вислано 10 000 козаків на Кавказ, на Каспійське море, будувати там фортецю святого Хреста, а коли половина з тих козаків померла там од пропасниці, а друга половина знесилилася, то року 1724-го на їхнє місце було послано 10 000 з інших козацьких полків.

Після смерті царя Петра Олексійовича цариця Катерина І, продовжуючи політику свого чоловіка, наказом од 22 квітня року 1725-го потвердила, щоб з України ніхто не смів ходити на Запорожжя й навіть купці, вирушаючи до Криму, мали обминати Січ.