Глава 80. Кінець Палія

Тим часом на Правобережжі, що ледве стало оживати після великої Руїни, знову полилася кров. Побачивши, що поновлена козаччина не хоче знати поляків за своїх зверхників і не пускає на Україну польських панів, коронний польський гетьман Синявський із наказу польського уряду вирушив на Україну з великим військом і року

1703-го почав плюндрувати Поділля й Брацлавщину, приборкуючи непокірливу українську людність. Благання козацьких полковників, зокрема й Палія, до російської духовної влади й до царя Петра, щоб заступилися за руський люд та православну віру, лишилися марними, й Синявський вигубив козацтво по всій західній Україні, окрім Фастівщи-ни, де Палій спромігся-таки відбитися. Разом із знищенням козацтва поляки чинили утиски й православній вірі.

Палій втримався на Фастівщині, та ненадовго - його спіткало лихо, відкіля він і не сподівався. Влітку року 1704-го цар Петро І послав Мазепу з козацьким військом на Правобережжя, щоб громити тих польських панів, які виступали за шведську партію; Мазепа ж скористався цим випадком, щоб підгорнути Правобережну Україну під свою владу і стати гетьманом обох берегів Дніпра не тільки на папері, а й на ділі. На перешкоді йому стояв тільки фастівський полковник Палій, оборонець посполитого люду й ворог панства, яке розплодив Мазепа на Гетьманщині. Мазепа знав, що Палій мав великий вплив і що він не допустив би поневолити людність Київщини так, як це сталося на Гетьманщині.

Щоб відкинути Палія зі свого шляху, Мазепа закликав його до свого табору на приятельський бенкет, і, коли той, не маючи й у гадках нічого лихого, сидів в його наметі гостем, гетьман зрадливо звелів його зв'язати й вирядив у Москву, пояснюючи в листі до царя, ніби Палій прихильний до шведської зверхності. Петро І повірив тому наклепові й без ніякого суду заслав Палія до Сибіру й тільки року 1709-го, після прилучення Мазепи до шведського короля, повернув старого полковника на Україну. Тією волею Палій не зміг уже тоді скористатись, бо нудьга в засланні за рідним краєм і почуття образи від кривди, йому заподіяної, збавили нашому народному оборонцеві віку, й року 1710-го він помер.

Згадані події відбилися на житті Запорожжя збільшенням січового товариства, бо всі недобитки з козацтва Правобережної України тікали на Запорожжя й почасти записувалися в курені, почасти ж сідали зимівниками на західних запорозьких землях.

Рік 1705-й минав на Запорожжі теж неспокійно, бо російський уряд почав разом із турецькими комісарами ставити на запорозьких землях межі й кордони. Гордієнко протестував з приводу того, що запорозькі землі межують без згоди й участі Військового Коша, й доводив, що ще з часів литовського князя Вітовта межа Запорожжя починалася від старого Очакова та йшла берегом моря й лиману до самого устя Дніпра, “де урочище Сто Могил”; “і ще й море було наше”, писав він, “поки з берега кінь доставав дно копитами, Дніпро ж завжди був запорозький, і ніяких меж на ньому не було”.

На протести Запорозького Коша російський уряд не звертав ніякої уваги. Росія на півночі ув'язалася в тяжку війну, на півдні ж хотіла мати спокій і, щоб не сваритися з турками, віддала їм усі землі по низах річок Інгулу, Висуні й Інгульця до устя річки Кам'янки. Це ще дужче обурило запорожців проти російського уряду.

Загрузка...