Доктор Сон

2

Коли вранці у понеділок Ден прокинувся у себе в баштовій кімнатці, графік на його чорній дошці знову було стерто, замість нього там з’явилося послання від Абри. Згори було намальоване усміхнене обличчя. Всі зуби напоказ, від чого вираз його був напрочуд веселим.

Вона приходила! Я була готова і поранила її!

Я НАСПРАВДІ ЦЕ ЗРОБИЛА!!

Вона на це заслуговує, отже, УРРРА!!!

Мені треба з тобою поговорити, не таким способом і не в ’неті.

На тому ж місці, де раніше, 15:00

Ден ліг на спину, прикрив очі й вирушив на пошуки її. Знайшов її по дорозі в школу, вона йшла з трьома подружками, що ужалило його розумінням небезпеки. Для подружок, як і для самої Абри. Він сподівався, що Біллі там і виконує своє завдання. Також він сподівався, що Біллі робить свою роботу обачно й не викличе на себе підозр якогось ревного типу з тих, що формують Сусідські Варти.

(«я зможу прийти ми з Джоном виїжджаємо тільки завтра але це мусить бути швидко і нам треба бути обережними»)

(«так окей добре»)

3

Ден знову сидів на лаві біля оброслої плющем Енністонської бібліотеки, коли віддалік вигулькнула одягнена для школи в червоний джемпер і ефектні червоні кросівки Абра. Свій наплічник вона тримала в руці за одну шлейку. На Денове око, за той час, що минув від їх попередньої зустрічі, вона начебто на дюйм підросла.

Абра помахала:

— Привіт, дядьку Дене!

— Привіт, Абро. Як справи в школі?

— Чудово! Я отримала «А» за свою роботу з біології!

— Посидь хвильку, розкажеш мені про це.

Абра попрямувала до лави, і була вона сповнена такої грації й енергії, що мало не пританцьовувала. Очі сяють, аж іскряться: здорова дівчина-підліток після школи, датчики усіх систем горять зеленим кольором. Все в ній немов промовляло: на старт-увага-руш. Не було тут видимої причини Дену відчувати тривогу, проте він її відчував. Єдине, що добре було: за півкварталу далі по вулиці стояв припаркований біля узбіччя непримітний пікап «Форд», і в ньому сидів літній парубок, він сьорбав каву на винос і читав якийсь журнал. Виглядало так, що читає, принаймні.

(«Біллі?»)

Нема відповіді, але той на мить глянув поверх свого журналу і цього було достатньо.

— Гаразд, — сказав Ден тихішим голосом. — Я хочу почути детально, що в тебе відбулося.

Вона розповіла йому про пастку і як добре та спрацювала. Ден слухав зачудовано, захоплено… але ж те зростаюче відчуття тривоги. Її впевненість у власних здібностях тривожила його. Це була дитяча впевненість, а люди, з якими вони мають справу, далебі не діти.

— Я тобі казав просто встановити сигналізацію, — промовив він, коли вона закінчила.

— Це було краще. Я не знаю, чи змогла б я отак наїхати на неї, якби не прикинулася, ніби я Дейєнеріс з книжок про «Гру престолів», але думаю, що змогла б. Бо вона вбила хлопчика-бейсболіста і багато інших. А ще тому… — Тут уперше її усмішка трохи зів’яла. Поки вона розповідала свою історію, Ден бачив, якою вона буде, коли їй виповниться вісімнадцять. Тепер він побачив, якою вона була дев’ятирічною.

— Тому що що?

— Вона не людина. Ніхто з них не люди. Можливо, вони були колись людьми, але давно перестали. — Вона випростала плечі, відкинувши назад волосся. — Але я сильніша. І вона це також знає.

(«я думав, вона тебе відштовхнула»)

Абра досадливо насупилася на нього, тернула собі губи, потім усвідомила, що робить її рука, і повернула її назад на коліно. Щойно та там опинилася, її накрила інша, утримуючи в спокої. Щось ніби знайоме проглянуло в цьому жесті, але чому ні? Він бачив і раніше, як вона це робить. Наразі він мав серйозніші речі, якими варто перейматися.

(«наступного разу я буду готовою, якщо він буде, наступний раз»)

Така можливість існує. Але якщо наступний раз трапиться, та жінка в капелюсі також буде готовою.

(«я просто хочу, щоб ти була обережною»)

— Буду. Обіцяю.

Звісно, так кажуть усі діти, аби лиш заспокоїти своїх дорослих, але все одно це покращило Денові настрій. Принаймні трохи. Крім того, тут є Біллі у своєму «Ф-150» з вицвілою червоною фарбою.

Очі її знову танцювали.

— Я багато чого дізналася. Саме тому й захотіла побачитися з тобою.

— Що саме?

— Не де вона зараз перебуває, так глибоко я не дісталася, але я знайшла… знаєш, коли вона була в моїй голові, я була в її. Щось типу взаємообміну, розумієш? Там було повно шухляд, наче ти потрапив у картотечну залу найбільшої в світі бібліотеки, хоча, можливо, я просто бачила це в такий спосіб, бо так це бачила вона. Якби вона в моїй голові дивилася на комп’ютерні екрани, і я теж, мабуть, бачила б комп’ютерні екрани.

— До скількох її шухляд ти встигла зазирнути?

— До трьох. Чи чотирьох. Вони називають себе Правдивий Вузол. Більшість з них старі, і вони насправді як вампіри. Вони вишукують дітей, таких як я. І як ти був, я гадаю. Тільки вони не п’ють кров, вони вдихають ту річ, що випускається, коли такі особливі діти помирають. — Вона здригнулася від огиди. — Що більше вони їх катують перед цим, то міцнішою стає та річ. Вони називають її духом.

— Він червоний, правильно? Червоний або рожевуватий?

Ден у цьому був упевнений, проте Абра нахмурилася й помотала головою.

— Ні, білий. Яскрава біла хмара. І зблизька нічого червоного нема. І послухай-но, вони вміють його зберігати! Тим, що не використали, вони наповнюють такі пляшки, типу термосів. Але їм ніколи не досить. Я бачила одного разу таку передачу, чи не про акул? Там розповідали, що вони завжди в русі, бо ніколи не можуть наїстися. Думаю, цей Правдивий Вузол схожий на них. — Вона скривилася. — Вони гидотні, атож.

Щось біле. Не червоне, а біле. Все одно воно може бути тим, що та стара медсестра називала хапом, але іншого роду. Бо воно виходить із здорових молодих людей, а не зі старих, котрі помирають від майже усіх хвороб, які лишень можуть вчепитися до тіла. Бо вони ті, що їх Абра назвала «особливими дітьми»? Бо і те, й інше разом?

Вона закивала.

— І те, й інше разом, мабуть.

— Гаразд. Але найбільше значення має те, що вони знають про тебе. Що вона знає.

— Вони трохи налякані, що я можу комусь про них розповісти, але не дуже сильно налякані.

— Бо ти всього лиш дитина, а дітям ніхто не вірить.

— Точно. — Вона здунула собі з лоба пасемце волосся. — Момо б мені повірила, але вона збирається помирати. Вона переїжджатиме до твого хот спайса, Дене. Хоспісу, тобто. Ти ж допоможеш їй, правда? Якщо не будеш тоді в Айові?

— Все, що зможу. Абро… вони приїдуть по тебе?

— Мабуть, але якщо так, то не через те, що я про них щось знаю. А через те, що я та, ким я є.

Її веселість пропала тепер, коли вона оголосила про це прямо. Вона знову потерла собі рота, а коли прибрала руку, губи в неї були розтулені в лихій усмішці. «Ця дівчинка має норов», — подумав Ден. Він мав з чим порівнювати. Сам мав іще той норов. Той, що втручав його до халепи, і не один раз.

— Сама вона, між іншим, не приїде. Та курва. Вона знає, що я тепер її знаю і відчую її наближення, бо ми типу пов’язані тепер з нею разом. Але там є інші. Якщо вони приїдуть по мене, вони не пожаліють нікого, хто спробує стати їм поперек дороги.

Абра забрала собі в руки його пальці й сильно стиснула. Це занепокоїло Дена, але він не сказав їй, щоб відпустила. Цієї миті їй потрібно було торкатися когось, кому вона вірить.

— Ми мусимо зупинити їх, і тоді вони не зможуть завдати якоїсь шкоди моєму татові, і моїй мамі, і нікому з моїх друзів. І тоді вони більше не вбиватимуть дітей.

На мить Ден уловив чітку картину її думок — не надісланих, а просто тих головних, що були на видноті. Там був колаж з фотографій. Діти, десятки дітей, під заголовком «ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ МЕНЕ?» Вона карталася думкою — скількох з цих дітей міг вхопити Правдивий Вузол, замордувати їх заради їхнього останнього «духового хапу» — обсценного делікатесу, яким живилася ця зграя — і покинути в непозначених могилах.

— Ти мусиш дістати ту бейсбольну рукавицю. Якщо я її матиму, я зможу віднайти, де перебуває той Баррі Кібець. Я знаю, що зможу. І решта їх буде там само, де він. Якщо не можна буде їх убити, можна принаймні заявити про них до поліції. Дістань мені ту рукавицю, Дене, я тебе прошу.

— Якщо вона там, де ти кажеш, ми її дістанемо. Але тим часом, Абро, ти мусиш стерегтися.

— Я буду, але не думаю, щоб вона знову спробувала прокрастися до моєї голови.

До Абри повернулася її посмішка. І за цією посмішкою Ден побачив ту жінку-воїна ґатунку «полонених-не-беремо», яку вона інколи з себе вдавала — Дейєнеріс, чи як її там.

— Якщо ж наважиться, вона дуже про це пошкодує.

Ден вирішив це облишити. Вони просиділи на лаві вже стільки часу, скільки він вважав за безпечне. Навіть довше.

— Я встановив власну тривожну систему щодо тебе. Якщо зазирнеш в мене, гадаю, ти зрозумієш, що воно таке, але я не хотів би, щоб ти це робила. Якщо хтось ще з того Вузла спробує щось порозвідувати у твоїй голові — не та жінка в капелюсі, а хтось інший, — вони не знайдуть того, чого ти не знаєш.

— Ого. Гаразд.

Він бачив, що вона думає, що будь-хто з такими намірами також дуже шкодуватиме, й від цього його відчуття тривожності ще посилилося.

— Просто… якщо раптом опинишся в глухому куті, щосили кричи «Біллі». Утямила?

(«так, це як ти колись кликав свого друга Діка»)

Він аж трохи здригнувся. Абра посміхнулася.

— Я не піддивлялася: я просто…

— Розумію. А тепер, перш ніж піти, скажи мені одну річ.

— Що?

— Ти дійсно отримала «А» за свою роботу з біології?