Доктор Сон

9

Вона вдарилася об землю найперше головою й відразу ж почала зациклюватися. Голова в неї перекосилася набік («Як її циліндр», — подумав Ден), вона стирчала на переламаній шиї ледь не під безжурним кутом. Ден тримав за руку Абру — за плоть, що й собі з’являлася і зникала, оскільки дівчина також пробувала циклічно між заднім ґанком свого будинку і «Дахом Світу», — і вони дивилися разом.

— Це боляче? — запитала Абра в помираючої жінки. — Сподіваюся, що так. Я сподіваюся, що це дуже боляче.

Губи Рози розтягнулись у зневажливій посмішці. Її людські зуби щезли; все, що залишилося — це те єдине пожовкле ікло. Понад ним плавали її очі, неначе живі камені. Потім вона зникла.

Абра обернулась до Дена. Вона все ще усміхалася, але тепер там не було люті чи зловтіхи.

(«я боялася за тебе я боялася що вона зможе»)

(«вона майже змогла але там був хтось»)

Він показав туди, де кострубато проти неба стирчали кінці проламаних поручнів. Абра подивилася туди, потім знову на Дена, зачудована. Він зміг лише похитати головою.

Тепер настала її черга показати рукою, тільки не вгору, а вниз.

(«був колись один фокусник в якого був такий капелюх і ім’я в нього було Містеріо»)

(«а ти підвісила ложки до стелі»)

Вона кивнула, але голови не підводила. Вона все ще роздивлялася циліндр.

(«тобі треба його позбутися»)

(«як»)

(«спалити його містер Фрімен каже що він кинув курити але він все ще курить я чула запах в його пікапі є сірники»)

— Ти мусиш це зробити, — сказала вона. — Зробиш? Ти мені обіцяєш?

— Так.

(«я люблю тебе дядьку Ден»)

(«я тебе теж люблю»)

Вона обняла його. Він обхопив її руками і притягнув до себе. Цієї ж миті її тіло стало дощем. Потім туманом. Потім зникло.

10

На задньому ґанку будинку в місті Енністоні, в штаті Нью- Гемпшир, у сутінках, що мусили скоро заглибитися в ніч, мала дівчинка сіла, підвелася на рівні, а потім поточилася, на межі зомління. Для неї не існувало можливості впасти; її батьки відразу ж опинилися там. Вони разом завели її в дім.

— Я в порядку, — промовила Абра. — Можете мене відпустити.

Вони так і зробили, обережно. Девід Стоун залишився стояти зовсім близько, готовий підхопити дочку за найменшим угином її колін, але Абра стояла в кухні твердо.

— Що з Деном? — запитав Джон.

— Нормально. Містер Фрімен розбив свій пікап — він мусив — і дістав поріз, — вона показала рукою збоку на своєму обличчі, — але, я гадаю, з ним все в порядку.

— А вони? Той Правдивий Вузол?

Абра піднесла долоню собі до рота і дмухнула крізь пальці.

— Пощезли. — А потім: — Що в нас є поїсти? Я страшенно голодна.

11

«Нормально» стосовно стану Дена було трохи перебільшенням. Він підійшов до пікапа й сів там у відкритих дверях з боку водійського сидіння, віддихуючись. І думаючи, як має бути.

«Ми у відпустці, подорожуємо, — вирішив він. — Я захотів відвідати своє старе пристановище в Боулдері. Потім ми приїхали сюди, щоб подивитися на гори з «Даху Світу», але в кемпінгу нікого не було. Я був у жартівливому настрої й заклався з Біллі, що зможу завести його пікап на пагорб, просто під цей оглядовий майданчик. Я поїхав занадто швидко і втратив контроль. Вдарився в один зі стовпів. Мені дуже жаль. Ідіотське к чорту трюкацтво».

Йому впаяють збіса пекельний штраф, але тут малося певне підґрунтя: він блискуче пройде тест на алкоголь.

Ден подивився у бардачку і знайшов там бляшанку рідини для запальничок. Самої «Зіппо» не було — вона, мабуть, у Біллі в кишені штанів — але там дійсно лежали дві наполовину вже використаних книжечки сірників. Він пішов до капелюха і поливав його з бляшанки, поки той добре не просяк бензином. Потім він сів навпочіпки, черкнув сірником і вкинув його у жерло перекинутого догори сподом циліндра. Капелюх не протривав довго, але Ден пересунувся на навітряний бік і зачекав, поки від того не залишилось нічого, окрім попелу.

Запах був смердючий.

Підвівши голову, він побачив Біллі, той плентався в його бік, витираючи собі закривавлене обличчя рукавом. Після того як вони вдвох потоптались по попелу, щоби там жодної жаринки не лишилося, яка б могла підпалити траву, Ден розповів Біллі історію, яку вони розповідатимуть представникам поліції штату Колорадо, коли ті приїдуть.

— Мені доведеться заплатити за ремонт цієї штуки, і, можу закластися, коштуватиме це купу грошей. Добре те, що маю деякий ощадок.

Біллі фиркнув:

— Хто тобі виставить рахунок за збитки? Там від тих людей з Правдивого Вузла не лишилось нічого, крім їхнього одягу. Я подивився.

— На жаль, — сказав Ден, — «Дах Світу» належить великому штату Колорадо.

— Гай-гай, — вигукнув Біллі. — Важко визнати це справедливим, коли ти зробив таку велику послугу штату Колорадо та й всьому світу. А де Абра?

— Повернулась додому.

— Добре. То все скінчилося? Насправді скінчилось?

Ден кивнув.

Біллі задивився на попіл від Розиного циліндра.

— Згорів, як той чорт, швидко. Майже як спецефект у якомусь кіні.

— Я собі тільки уявляю, який він був старий. — «І повний магії, — не додав він. — Чорного ґатунку».

Ден пішов до пікапа і сів за кермо, щоб у люстерку заднього огляду роздивитися на своє обличчя.

— Бачиш щось таке, чого там не мусіть бути? — спитав Біллі. — Так моя матуся, бувало, завше казала, коли підловлювала мене, коли я милувався на власне віддзеркалення.

— Ані дрібки, — відповів Ден. Посмішка почала народжуватись на його обличчі. Притомлена, але справдешня. — Анічогісінько абсолютно.

— Тоді давай вже дзвонити до поліції, відрапортуєм їм про нашу аварію, — сказав Біллі. — Зазвичай я не звертаюсь до поліцаїв, але саме зараз я був би не проти трохи розширити наше товариство. Від цього місця мене дрижаки беруть. — Він кинув на Дена проникливий погляд. — Повнісінько привидів, чи не так? Тому-то вони його собі й вибрали.

Саме так, щодо цього не було сумнівів. Але не обов’язково бути Ебенезером Скруджем, аби розуміти, що, окрім поганих, є й добрі примарні люди. Коли вони вже йшли вниз, до «Оверлук Лоджа», Ден зупинився, щоб оглянутися на «Дах Світу». Він майже не здивувався, побачивши на платформі якогось чоловіка, що стояв біля проламаних поручнів. Той підняв руку, крізь неї було видно гору Поні, і послав летючий поцілунок жестом, який Ден пам’ятав зі свого дитинства. Він добре його пам’ятав. Це був такий їхній особливий ритуал на завершення дня.

«Пора до ліжка, доку. Спи міцно. Насни собі дракона і вранці мені про нього розкажеш».

Ден зрозумів, що він плакатиме, але не зараз. Зараз було не на часі. Він теж підніс руку до губ і послав поцілунок навзаєм.

Він ще якусь довгу мить дивився на те, що залишилося від його батька. Потім вирушив услід за Біллі вниз, до парковки. Дійшовши туди, він знову подивився назад.

«Дах Світу» був порожнім.