Доктор Сон

7

Вони просиділи разом на лаві перед бібліотекою сорок п’ять хвилин, осіннє сонце зігрівало їм обличчя. Уперше в своєму житті Абра відчувала безумовне задоволення — радість навіть — від таланту, який завжди бентежив і навіть інколи жахав її. Завдяки цьому чоловіку, вона тепер навіть мала назву для свого дару: сяйво. Хороша була назва, втішлива назва, бо раніше вона зажди думала про нього, як про щось темне.

Багато було про що поговорити — томи й томи спостережень порівняти — і вони заледве тільки розпочали, як підійшла привітатися огрядна жінка у твідовій спідниці. На Дена вона подивилася з цікавістю, але не з негативною цікавістю.

— Вітаю, місіс Джерард. Це мій дядько Ден. Місіс Джерард у минулому році викладала у нас словесність.

— Приємно познайомитися, місіс Джерард. Моє ім’я Ден Торренс.

Місіс Джерард прийняла запропоновану їй руку і без усякої манірності коротко її потисла. Абра відчула, як Ден — дядько Ден — розслабився. Це було добре.

— Ви десь звідси, містере Торренс?

— Недалечко, з Фрейжера. Я працюю там у хоспісі. Може, чули, «Гелен Рівінгтон Хаус»?

— Ах, то ви добру справу робите. Абро, ти прочитала вже «Умільця»? Роман Маламуда236, який я рекомендувала?

Абра спохмурніла.

— Він у мене є в «Нуку»237 — мені подарували картку на день народження, — але я його ще не починала. Важкий він, здається.

— Ти вже готова до важких речей, — сказала місіс Джерард. — Більш ніж готова. Старші класи пролетять швидше, ніж тобі гадається, а потім коледж. Пропоную тобі розпочати сьогодні ж. Приємно було з вами познайомитися, містере Торренс. У вас надзвичайно кмітлива племінниця. Проте, Абро… разом із розумом мусить іти й відповідальність.

Наголошуючи на останніх своїх словах, вона поплескала Абру по скроні, піднялася сходами бібліотеки і зникла всередині.

Абра повернулася до Дена:

— А що, непогано пройшло, хіба ні?

— Поки що все добре, — погодився Ден. — Але, звісно, якщо вона розкаже твоїм батькам…

— Не розкаже. Ма в Бостоні, допомагає моїй Момо. У неї рак.

— Мені дуже жаль це чути. А Момо, це твоя…

(«бабуся»)

(«прабабуся»)

— Крім того, — промовила Абра, — насправді ми не зовсім збрехали, що ти мій дядько. На біології в минулому році містер Стейлі нам розповідав, що у всіх людей спільна генетична будова. Він казав, що ті речі, які роблять нас різними, дуже дрібні речі. Ти знав, що приблизно дев’яносто дев’ять відсотків генетичних складників у нас однакові з собаками?

— Ні, — сказав Ден, — але це пояснює, чому мені завжди здавалася такою привабливою Алпо238.

Вона розсміялася.

— Отже, ти запросто міг бути моїм дядьком, кузеном чи іще кимсь. От і все, що я хочу сказати.

— Це теорія відносності Абри, так?

— Гадаю, так. І чи потрібен нам однаковий колір очей або волосся, щоб бути родичами? Ми маємо дещо інше спільне, чого майже ні в кого нема. Це робить нас родичами особливого ґатунку. Ти вважаєш, що це якийсь ген, як отой, що робить очі блакитними або волосся рудим? І, до речі, а ти знав, що в Шотландії найвищий відсоток людей з рудим волоссям?

— Ні, не знав, — відповів Ден. — У тобі просто прірва інформації.

Усмішка її трохи зів’яла.

— Це мені такий закид?

— Зовсім ні. Я гадаю, що сяйво може бути геном, але насправді так не думаю. Я думаю, воно непіддатне вимірюванню.

— Це означає, що його неможливо обчислити? Як Бога, і небеса, і все таке подібне?

— Так.

Він зловив себе на думці про Чарлі Хейза і про всіх тих людей, що були до і після Чарлі, яких він проводив з цього світу в своєму уособленні як Доктор Сон. Деякі люди називали сам момент смерті проминанням. Денові це слово подобалося, бо йому воно здавалося правильним. Коли ти бачив чоловіків і жінок, які минають перед твоїми очима — від’їжджаючи з Тінітавна, люди покидали реальність, прямуючи до Клауд-Гепа, ніби до якоїсь версії потойбічного життя, — це змінювало твої уявлення. Для тих, хто вже були в преагонії, сам цей світ минав. У такі перехідні моменти Ден завжди почувався в присутності якогось не-сповна-явленого безмежного дивогляддя. Вони спали, вони прокидалися, вони відходили кудись. Вони йшли далі. Він мав причини вірити в це, навіть іще дитиною.

— Про що ти думаєш? — спитала Абра. — Я його бачу, але не розумію. А хочу.

— Я не знаю, як це пояснити.

— Це було почасти про примарних людей, правда ж? Я бачила їх одного разу, на тому маленькому потязі у Фрейжері. То був просто сон, але, я гадаю, про реальне.

Він глянув на неї широко розкритими очима:

— Правда, бачила?

— Так. Я думаю, вони не бажали мені ніякої шкоди, так я думаю — вони просто на мене дивилися, — але були трохи ніби лячними. Я думаю, може, це люди, які каталися на тому потязі в свої старі часи. А ти бачив примарних людей? Бачив же, хіба не так?

— Так, але не дуже довго. — І дехто з них були чимсь значно більшим, аніж привиди. Привиди не залишають своїх решток на сидіннях унітаза чи шторі душу. — Абро, а як багато твої батьки знають про твоє сяйво?

— Тато вважає, що все вже минулося, окрім хіба що деяких речей — як-от, коли я подзвонила з табору, бо взнала, що захворіла Момо — і він цьому радий. Ма знає, що воно ще є, бо інколи просить мене пошукати щось таке, що вона загубила — минулого місяця це були її ключі від машини, вона залишила їх на татовому верстаті в гаражі. Але вона не знає, наскільки його в мені ще багато. Вони більше про це не говорять. — Вона зробила паузу. — Момо знає. Вона його не лякається, як мої мама і тато, але вона попередила мене, що я мушу бути обережною. Бо якщо про це дізнаються люди… — Вона зробила кумедну гримасу, підкотивши вгору очі й виставивши язика з куточка рота. — Гик-фрік. Розумієш?

(«так»)

Вона вдячно посміхнулася.

— Та звісно ж, ти розумієш.

— І більш ніхто?

— Ну… Момо сказала, що мені варто побалакати з доктором Джоном, бо він уже знає про деякі речі. Він раз, гм-м… якось бачив, що я зробила з ложками, коли ще була зовсім малявкою. Я тоді типу попідвішувала їх до стелі.

— А доктор цей, часом, не Джон Далтон, чи це якийсь інший?

Обличчя Абри освітилося.

— Ти його знаєш?

— Власне кажучи, так, знаю. Одного разу я знайшов дещо для нього. Дещо таке, що він загубив.

(«годинник»)

(«саме так»)

— Я не розказую йому всього, — сказала Абра. Її обличчя стало тривожним. — Я, певна річ, не розказувала йому про хлопчика-бейсболіста і ніколи-ніколи не розкажу про ту жінку в капелюсі. Бо він перекаже моїм, а в них і так уже вистачає клопоту. Крім того, що вони можуть зробити?

— Давай поки що відставимо це вбік. Хто такий цей хлопчик-бейсболіст?

— Бредлі Тревор. Бред. Інколи він любив одягати на себе кашкет задом наперед і називав тоді його картуз-талісман. Ти знаєш, що це таке?

Ден кивнув.

— Він помер. Вони його вбили. Але спершу вони його мучили. Вони його мучили так жорстоко. — У неї почала тремтіти нижня губа, й одразу ж вона стала на вигляд ближчою до дев’ятирічної, аніж до майже тринадцятирічної дівчинки.

(«не плач, Абро, нам не вільно привертати увагу»)

(«я знаю, я знаю»)

Вона понурила голову, кілька разів глибоко вдихнула і знову подивилася вгору на нього. Очі в неї блищали надто яскраво, але принаймні губи перестали тремтіти.

— Я в порядку, — промовила вона. — Правда. Я просто рада, що тепер не самотня з цим всередині моєї голови.

236 Bernard Malamud (1914—1986) — американський прозаїк; «The Fixer» (1966) — роман, дія якого відбувається в Києві, в основу сюжету покладено відому «справу Бейліса» 1913 р. (автор отримав за цей твір Національну книжкову і Пулітцерівську премії).

237 «Nook» — рідер для читання книжок в електронному форматі, який випускає компанія «Barnes & Noble».

238 «Alpo» — собача їжа, яка випускається з 1936 р.