Доктор Сон

2

Роза пила каву, сидячи за кермом свого «ЕрфКрузера», з ногами на секретному сейфі, де були заховані балони з духом, коли в двері постукали. Стук у двері в таку ранню пору міг означати лише якісь нові неприємності.

— Так, — гукнула вона. — Заходьте.

Це був Довгий Пол, у довгому халаті поверх дитинячої, помальованої перегоновими машинками піжами.

— Телефон-автомат у «Лоджі» почав дзвонити. Я спершу не хотів звертати уваги, думав, хтось помилився номером, та ще й каву якраз робив у кухні. Але він усе дзвонив і дзвонив, тож я відповів. Там була та дівчина. Вона хотіла поговорити з тобою. Сказала, що передзвонить за п’ять хвилин.

Тиха Сарі сіла в ліжку, лупаючи очима крізь чубчик, з простирадлом, накинутим на плечі, як шаль.

— Іди, — сказала їй Роза.

Сарі пішла, не промовивши й слова. Крізь широке лобове вікно «ЕрфКрузера» Роза дивилася, як Сарі боса дріботить назад до «Баундера», який вона була ділила зі Зміїним Жалом.

«Та дівчина».

Замість того, щоб тікати й ховатися, це суче дівчисько дзвонить по телефону. Оце так цинічне нахабство. Її власна ідея? Якось важко в таке повірити, чи не так?

— Що ти таке робив, що о такій ранній порі приперся до кухні?

— Я не міг заснути.

Вона обернулась до нього. Звичайний високий літній дядько з рідіючим волоссям, у біфокальних окулярах, що зависли на кінчику носа. Якийсь мугир міг би впродовж року зустрічати його щодня на вулиці, не помічаючи, але він був не без деяких здібностей. Пол не мав присипального таланту Зміїного Жала чи локаційного таланту покійного Діда Фліка, але він був порядним переконувачем. Якби йому довелося запропонувати мугирю дати ляпаса по обличчю власній дружині — чи, скажімо, якомусь незнайомцю, — означене обличчя дістало б ляпаса, і то негайно. Кожен з Правдивих мав якісь власні маленькі здібності; так вони й співіснували.

— Покажи-но мені свої руки, Поле.

Він зітхнув і підкотив собі рукави халату й піжами аж до зморшкуватих ліктів. На руках були червоні плямки.

— Коли тебе обсипало?

— Пару перших побачив учора вдень.

— Температура?

— Йо. Трохи.

Вона задивилася в його чесні, довірливі очі й відчула бажання його обняти. Дехто втік, але Довгий Пол залишився. Як і більшість, зрештою. Безперечно, їх достатньо, аби подбати про те суче дівчисько, якщо вона дійсно така дурепа, щоб об’явитися тут власною персоною. Але ж це цілком можливо. Яка дівчина в тринадцять років не була дурепою?

— З тобою все буде добре, — промовила вона.

Він знову зітхнув.

— Сподіваюся. Якщо ні, все одно це були збіса добрі гони.

— Не треба таких балачок. З усіма, хто залишились, все буде гаразд. Це моя обіцянка, а я виконую свої обіцянки. А тепер ходімо, послухаємо, що нового бажає нам розказати наша маленька подружка з Нью-Гемпширу.

3

Менш ніж за хвилину після того, як Роза всілася в крісло поряд із великим пластиковим барабаном для розігрування номерів бінго (з вичахаючою чашкою кави поруч себе), таксофон у «Лоджі» вибухнув характерним для двадцятого сторіччя брязкотом, від якого вона аж здригнулася. Вона дозволила йому продзвонити двічі, перш ніж зняти слухавку з її важеля і промовити у найстатечнішій зі своїх тональностей:

— Алло, милочко. Знаєш, ти могла б звернутися до мене просто в розум. Це зекономило б тобі витрати на дальній міжміський дзвінок.

Пропозиція, на яку цьому сучому дівчиську було б вельми нерозумним відгукнутися. Абра Стоун не була єдиною, хто вмів розставляти пастки.

— Я їду по тебе, — сказала дівчина. Цей її голос був таким юним, таким свіжим! Роза подумала про весь той поживний дух, що надійде з цією свіжістю, і відчула, як жадібність здіймається в ній, немов невгамована спрага.

— Ти вже це казала. А ти певна, що насправді хочеш це зробити, милочко?

— Ти будеш на місці, якщо я це зроблю? Чи тільки твої видресирувані пацючки?

Розу пробрало дрожем роздратування. Це зайве, але ж вона ніколи не була вранішньою особистістю.

— Чому б мені не бути, милочко? — вона продовжувала говорити спокійним голосом і трішки поблажливо — голосом матері (чи то як вона собі це уявляла, бо ніколи нею не була), яка розмовляє зі схильною до істерики малою дитиною.

— Бо ти боягузка.

— Цікаво мені знати, на чому засновується це твоє припущення, — сказала Роза. Тон у неї залишався тим самим — поблажливим, злегка здивованим, — але рука її міцніше стиснула слухавку, сильніше притиснувши її до вуха. — Ти ніколи зі мною не бачилася.

— Авжеж, бачилася. У себе в голові, і погнала тебе так, що ти тікала з підібганим хвостом. А ще ти вбиваєш дітей. Тільки боягузи вбивають дітей.

«Не треба тобі виправдовуватися перед дитиною, — наказала вона собі. — Тим більше, перед мугиркою».

Але тут же почула, як сама промовляє:

— Ти нічого про нас не знаєш. Хто ми такі, і що ми мусимо робити заради того, щоб вижити.

— Всього лише плем’я боягузів, ось хто ви такі, — оголосило це суче дівчисько. — Ви думаєте про себе, що ви такі талановиті й такі сильні, але єдине, у чому ви дійсно вдатні, це жерти і жити довгим життям. Ви — як ті гієни. Ви вбиваєте слабких, а потім втікаєте. Боягузи.

Зневага в її голосі була неначе кислота для Розиного вуха.

— Це неправда!

— А ти провідна боягузка. Ти ж не поїхала по мене, авжеж? Ні, сама ти не поїхала. Ти послала тих, інших, замість себе.

— Ми почнемо нарешті говорити нормально, або…

— Що нормального у ваших вбивствах дітей заради викрадення того, що міститься в їхніх головах? Що в цьому нормального, ти, перелякана стара шльондро? Ти послала своїх дружків зробити твою роботу, а сама заховалася за ними, і, я гадаю, це було з твого боку розумно, бо тепер вони всі уже мертві.

— Ти, дурне мале суче дівчисько, ти не знаєш нічого! — Роза підхопилася на рівні. Стегнами вона вдарилась об стіл, і її кава пролилася, затікаючи під бінго-барабан. Крізь кухонні двері визирнув Довгий Пол, кинув єдиний погляд на її обличчя і знову сховавсь.

— Хто боягузка? Хто тут насправді боягузка? Ти можеш казати такі речі по телефону, але ти ніколи не зможеш сказати цього мені прямо в вічі!

— Скільки там буде твоїх з тобою, коли я приїду? — піддрочила Абра. — Скільки, я питаю, ти, страхопудна курво?

Роза нічого не відповіла. Їй треба взяти себе в руки, вона це розуміла, але почути їй таке від мугирської дівчини з повним ротом школярського брудного жаргону… і знає вона занадто багато. А що забагато, те зайве.

— Чи ти хоча б насмілишся зустрітися зі мною сам на сам? — спитало суче дівчисько.

— А ти мене випробуй, — бовкнула Роза.

На іншому боці зависла пауза, а коли суче дівчисько знову заговорило, голос її звучав задумливо.

— Сам на сам? Ні, ти ніколи не наважишся. Такі, як ти, боягузки ніколи не наважуються. Навіть супроти дитини. Ти обманщиця і брехуха. Ти іноді виглядаєш гарною, але я вже бачила твоє справжнє лице. Ти не що інше, як стара, курями засрана блядь.

— Ти… ти… — але чогось більшого Роза промовити не була в змозі. Її лють сягнула такого велетенського розміру, що їй здалося, вона її зараз саму задавить. Почасти це був шок від того, що її, Розу Циліндр, відчухрала дитина, чиїм власним транспортним засобом залишався велосипед, а головною турботою перед цими, останніми тижнями — коли ж в неї нарешті виростуть цицьки, більші за пухирчики від комариних укусів.

— Хоча, можливо, я подарую тобі шанс, — промовило суче дівчисько. Її самовпевненість і безжурна безрозсудність були просто неймовірними. — Гаразд, якщо ти приймаєш мої умови, я витру тобою підлогу, як ганчіркою. Іншими я не перейматимусь, вони вже й так помирають. — Вона відверто розреготалася. — Вдавилися хлопчиком-бейсболістом, подякуйте йому за це.

— Якщо ти приїдеш, я тебе вб’ю, — сказала Роза. Одна її рука знайшла її горло і зімкнулась на ньому, почавши ритмічно здавлювати. Пізніше там будуть синці. — Якщо ти втечеш, я тебе знайду. А коли знайду, ти верещатимеш ще довгі години до того, як помреш.

— Я не тікатиму, — сказала дівчинка. — І ми ще побачимо, хто з нас верещатиме.

— Скількох ти із собою привезеш на підтримку себе? Милочко?

— Я буду сама.

— Я тобі не вірю.

— Прочитай у моєму розумі, — сказала дівчина. — Чи ти так само боїшся туди поткнутися?

Роза нічого не відповіла.

— Авжеж, боїшся. Ти добре пам’ятаєш, що трапилося того разу, коли ти на це зважилася. Я дала тобі покуштувати твоїх власних ліків, і вони тобі не сподобалися, це ж факт? Гієна. Вбивця дітей. Боягузка.

— Перестань… називати… мене так.

— Там є місце, на пагорбі, де ви зараз. Оглядовий майданчик. Називається «Дах Світу». Я знайшла про нього в інтернеті. Будь там у понеділок о п’ятій вечора. Сама. Якщо будеш не сама, якщо решта гієн з твоєї тічки, поки ми будемо з тобою розбиратися, не сидітимуть у тій вашій їдальні, я про це знатиму. І тоді я поїду геть.

— Я тебе знайду, — повторила Роза.

— Ти так гадаєш? — Буквально глузуючи з неї.

Роза заплющила очі й побачила цю дівчинку. Вона побачила, як та корчиться на землі, рот її забитий жалкими шершнями, а з очей стирчать шпажки.

«Ніхто не має права говорити зі мною таким чином. Ніколи».

— Я припускаю, що ти можеш мене знайти. Але до того часу скільки живих залишиться з твого смердючого Правдивого Вузла, щоби тебе підтримати? Дюжина? Десяток? Можливо, пара-трійка?

Ця думка вже встигла відвідати Розу. Те, що до такого ж висновку прийшла дитина, якої вона ніколи в живі очі не бачила, чомусь бісило її найбільше.

— Твій Крук знав Шекспіра, — промовило суче дівчисько. — Він цитував мені з нього трохи, незадовго перед тим, як я його вбила. Я теж трішки знаю, бо в нас є Шекспірівський гурток у школі. Ми поки що прочитали тільки одну п’єсу, «Ромео і Джульєтта», але міс Франклін роздала нам довжелезні роздруківки зі знаменитими цитатами з інших його п’єс. Вирази, на кшталт «бути чи не бути» та «це для мене однаково, що грецькою»386. Ти знала, що це з Шекспіра? Я ні. Справді ж, цікаво?

Роза нічого не відповіла.

— Ти зовсім не думаєш про Шекспіра, — сказало суче дівчисько. — Ти думаєш про те, як сильно тобі хочеться мене вбити. Мені не треба читати твої думки, щоби це знати.

— Якби я була на твоєму місці, я б тікала, — промовила задумливо Роза. — Якомога швидше і якомога далі, куди тільки зможуть тебе донести твої дитячі ніжки. Це врешті- решт тобі не допоможе, але ти прожила б трішечки довше.

Суче дівчисько наче й не чуло.

— Там є ще інша цитата, я її дослівно не пам’ятаю, але там говориться десь так: «Піднесений на власній петарді»387. Міс Франклін нам пояснила, що петарди — це були такі бомби на паличках. Я гадаю, щось таке трапилося і з твоїм племенем боягузів. Ви насмокталися не того духу й зависли на петарді, а тепер та бомба вибухає. — Вона зробила паузу. — Ти ще там, Розо? Чи вже втекла?

— Приїзди до мене, милочко, — промовила Роза. Вона відновила в собі незворушність. — Якщо хочеш зустрітися зі мною на оглядовій платформі, саме там я й буду. Насолодимося разом краєвидами, чому б ні? І подивимося, хто сильніший.

Вона повісила слухавку раніше, ніж те суче дівчисько встигло щось іще сказати. Вона дала волю своєму норову, який присягалася стримувати, але за нею залишилося принаймні останнє слово.

А може, й ні, бо те, що їй його кидало те суче дівчисько, знову і знову програвалося в її голові, наче застрягла на дефектній доріжці грамофонна платівка:

Боягузка. Боягузка. Боягузка.

386 Цитати з трагедій Вільяма Шекспіра «Гамлет» та «Юлій Цезар».

387 Петарда — відомий з XVI ст. вибуховий пристрій, який зазвичай використовувався для руйнування фортечних стін і воріт, до яких його приставляли на дрючках; у сучасній англійській мові вибуховий пакет називається «firecracker» («хлопавка»), тому Абра не знала старовинного, суто спеціального військового терміна «петарда».