Доктор Сон

12

Ден розпочав з того, як Абра з ним зв’язалася, спершу використавши посередником Тоні. Потім, як Абра увійшла в контакт з Правдивим Вузлом: кошмарне видіння з тим, кого вона називає «хлопчиком-бейсболістом».

— Я пам’ятаю той кошмар, — сказала Люсі. — Я тоді прокинулася від її крику. Таке траплялося й раніше, але тоді це трапилося уперше за останні три-чотири роки.

Девід насупив брови.

— Я такого зовсім не пам’ятаю.

— Ти тоді був у Бостоні на якійсь конференції. — Вона повернулась до Дена. — Дозволь, я скажу, чи правильно я все зрозуміла. Ці люди зовсім не люди, вони… що? Щось на кшталт вампірів?

— У якомусь сенсі так, я гадаю. Вони не сплять у домовинах вдень і не обертаються на кажанів вночі, і я сумніваюся, щоб хрести чи часник їх бодай якось турбували, але вони паразити і безумовно не люди.

— Людські істоти не зникають, коли помирають, — категорично промовив Джон.

— Ви насправді бачили, як це відбувалося?

— Бачили, всі троє.

— Так чи інакше, — сказав Ден, — але Правдивий Вузол не цікавлять звичайні діти, а тільки ті, що мають сяйво.

— Діти, як Абра, — уточнила Люсі.

— Так. Вони катують їх, перед тим як убити — щоб вигнати чистий дух, так каже Абра. Мені перед очима постають лісові самогонщики, які женуть «місячне сяйво».

— Вони хочуть… вдихнути її, — мовила Люсі. Вона все ще намагалася вмістити це в своїй голові. — Тому що вона має сяйво.

— Не просто сяйво, а величезне сяйво. Я — ручний ліхтарик. Вона — маячний прожектор. І вона знає про них. Вона знає, що вони за такі.

— І більше того, — додав Джон. — Те, що ми зробили з тими людьми у Клауд-Гепі… наскільки це може розуміти та їхня Роза, теж покладається на рахунок Абри, не має значення, хто їх конкретно вбивав.

— А чого іншого вони могли очікувати? — обурено запитала Люсі. — Вони не розуміють, що таке самозахист? Боротьба за виживання?

— Що розуміє Роза, — сказав Ден, — це те, що є така мала дівчинка, яка кинула їй виклик.

— Виклик?

— Абра дістала її телепатично. Вона сказала Розі, що приїде по неї.

— Вона що?

— Це все той її норов, — тихо промовив Дейв. — Я тисячу разів їй казав, що він заведе її в халепу.

— Вона й зблизька не з’явиться поруч тієї жінки і її друзів, убивць дітей, — сказала Люсі.

Ден подумав: «І так… і ні».

Він взяв Люсі за руку. Та спершу смикнулась, щоб її вирвати, потім притрималася.

— Та річ, яку тобі треба зрозуміти, насправді є дуже простою, — промовив він. — Вони ніколи не зупиняться.

— Але ж…

— Ніяких але, Люсі. За інших обставин Роза могла б відчепитися — вона стара, досвідчена вовчиця, — проте є ще один фактор.

— Який?

— Вони хворі, — сказав Джон. — Абра каже, у них кір. Вони могли підхопити його від того хлопчика, Тревора. Не знаю, як би ви це могли назвати, — божественною відплатою чи іронією долі.

— Кір?

— Я розумію, це звучить не вельми серйозно, але, повірте мені, це серйозна річ. Ви знаєте, як у старі часи кір викошував дітей дощенту цілими родинами? Якщо таке відбувається з Правдивим Вузлом, це може їх зі світу згладити.

— Чудово! — вигукнула Люсі. Сердиту усмішку, що з’явилася на її обличчі, Ден дуже добре знав.

— Ні, якщо вони вважають, що Абрин супердух може їх зцілити, — сказав Дейв. — Ось, що ти мусиш зрозуміти, серденько. Це не просто сутичка. Для тієї курви це смертельна війна. — Він завагався, а тоді виклав усю решту. Бо це мусило бути промовленим. — Якщо Роза отримає шанс, вона зжере нашу дочку живцем.