Доктор Сон

4

Хоча він і працював тепер удома, Девід Стоун ніколи не переймався тим, щоб прогулятися до скриньки при під’їзній алеї, забрати пошту. Поштову службу США він називав не інакше, як самоабсолютизованою бюрократією, що приблизно на початку нового століття втратила всяку актуальність. Вряди-годи надходив якийсь пакунок, інколи там були книги, які він замовляв, щоб користуватися ними у своїй роботі, значно частіше якісь речі, замовлені Люсі з каталогу, але здебільшого, як він оголошував, — там саме лиш хламіття.

Коли Люсі була вдома, це вона виймала пошту зі скриньки біля воріт і переглядала надходження, поки пила свою другу вранішню каву. Переважно там дійсно був усякий непотріб, і потрапляв він відразу до того кошика, який Девід називав «Циркулярним накопичувачем». Але Люсі не жила вдома на початку того вересня, тому Абра — тепер номінальна господиня дому — перевіряла скриньку, зійшовши зі шкільного автобуса. Вона також мила посуд, прала свої і татові речі двічі на тиждень, а також вмикала робо-смок «Румба»212, якщо не забувала. Всі ці домашні справи вона робила без нарікань, бо розуміла, що мама зараз допомагає Момо, а для батька дуже важливою є його книга. Він казав, що ця буде ПОПУЛЯРНОЮ, а не АКАДЕМІЧНОЮ. І якщо вона матиме успіх, тоді, ймовірно, він зможе перестати викладати і цілком віддасться письменництву, принаймні на якийсь час.

Того дня, сімнадцятого вересня, у поштовій скриньці знайшовся рекламний проспект «Волмарта», листівка, що сповіщала про відкриття в місті нового кабінету дантиста (МИ ГАРАНТУЄМО МИЛІ УСМІШКИ!) і дві глянсові заманухи від місцевих ріелторів, які продавали таймшери213 на лижварському курорті «Громова гора».

Була там також місцева безкоштовна шмата, що називалася «Енністонський шоппер». На перших двох шпальтах якої друкувалися повідомлення великих новинних агенцій, а на двох середніх — місцеві новини (майже винятково з царини регіонального спорту). Решта були рекламні оголошення та купони. Якби вдома була Люсі, вона б вирізала кілька останніх для наступного використання, викинувши рештки «Шоппера» до «Циркулярного накопичувача». Її дочка ніколи раніше не бачила цієї газети. Цього дня, коли Люсі перебувала у Бостоні, Абра її побачила. Вона погортала її, йдучи алеєю до будинку, а потім зазирнула на задню сторінку. Там було тридцять чи сорок не більших за поштові марки фотографій, переважно кольорових і лише кілька чорно-білих. Понад ними містився заголовок:

ЧИ НЕ БАЧИЛИ ВИ МЕНЕ?

Щотижнева послуга Вашого «Енністонського шоппера»

Недовгу мить Абра думала, що це якийсь дитячий конкурс, типу полювання на сміття. Потім їй дійшло, що це пропалі діти, і це було так, ніби хтось вхопив її за ніжну черевину і почав викручувати, наче посудну ганчірку. Під час обідньої перерви вона була купила в кафе пакетик з трьома «Орео»214, залишивши їх собі на поїздку автобусом додому. І тепер почувалася так, ніби та чіпка рука підпихає їх їй до горла.

«Не дивися на них, якщо тобі так важко, — наказала вона собі. Голосом твердим і повчальним, яким вона часто користувалася, почуваючись збентеженою або смутною (голосом Момо, хоча сама вона цього ніколи не усвідомлювала). — Просто викинь до сміттєвого баку разом з рештою того лайногламуру». От тільки виходило так, що не могла вона на них не дивитися.

Ось Синтія Абелард, ДН 9 липня 2005. Замислившись на хвильку, Абра здогадалася: ДН означає «дата народження». Отже, Синтії Абелард зараз мусило бути вісім. Якщо вона ще жива, тобто. Вона пропала 2009 року. «Як хтось міг не догледіти чотирирічну дитину? — подивувалася Абра. — Гівняні батьки були, мабуть, у неї зовсім». Але ж, імовірно, це не батьки її загубили. Імовірно якийсь ненормальний крутився в їхньому районі, виглядав нагоди і вкрав дівчинку.

Ось Мертон Аск’ю, ДН 4 вересня 1998. Він зник у 2010.

А тут ось, на середині шпальти, вродлива іспанського типу дівчинка на ім’я Ейнджел Барбера, яка зникла зі свого дому в Канзас-Сіті у віці семи років, а відсутня вже дев’ять. Абра загадалася, чи й насправді її батьки вірять, що це крихітне фото може допомогти їм повернути доньку. А якби їм пощастило, чи вони її упізнали б? Як на те пішлося, чи вона б їх упізнала?

«Позбався цієї газети, — промовив голос її Момо. — Тобі вистачить свого клопоту, куди вже роздивлятися на стількох пропалих ді…»

Очі Абри наштовхнулись на фотографію в нижньому ряді, і з неї вирвався певний короткий звук. Мабуть, то був стогін. Спершу вона навіть не зрозуміла чому, хоча все ж таки майже зрозуміла; це було так, як то іноді нашукуєш слово для твору з літератури, але все ніяк не можеш його дібрати, а воно, чортове насіння, весь час сиділо в тебе на кінчику язика.

На цьому фото був білий хлопчик з коротким волоссям і величезною блазенською посмішкою. Скидалося на те, що щоки в нього поцятковані веснянками. Фотокарточка була занадто маленькою, щоби сказати точно, проте

(«Тобі ж знайомі ці веснянки, хіба не так?»)

якимсь чином Абра все одно була в цьому впевнена. Так, у нього були веснянки, і його брати дражнили його ними, а мати казала йому, що з часом вони зійдуть.

— Вона казала йому, що веснянки — то на удачливу долю, — прошепотіла Абра.

«Бредлі Тревор, ДН 2 березня 2000. Пропав з 12 липня 2011. Раса: білий. Місце: Бенкертон, Айова. Поточний вік: 13. — А нижче цього, нижче від усіх тих фотографій здебільшого усміхнених дітей: — Якщо ви вважаєте, що, ймовірно, бачили Бредлі Тревора, зв’яжіться з Національним центром у справах пропалих і експлуатованих дітей».

От тільки ніхто не зв’яжеться з ними у справах Бредлі, бо ніхто його не побачить. І вік його поточний не тринадцять років також. Бредлі Тревор зупинився на одинадцяти. Він зупинився, як розбитий ручний годинник, який цілодобово показує той самий час. Абра вловила себе на думці — чи сходять веснянки під землею.

— Хлопчик-бейсболіст, — прошепотіла вона.

Вздовж під’їзної алеї росли квіти, Абра нахилилася, упершись долонями в коліна, рюкзак раптом різко поважчав у неї на спині, і вивергнула з себе ті «Орео» і недоперетравлений шкільний обід у материні айстри. Упевнившись, що вдруге вона не зблює, вона зайшла у гараж і вкинула пошту до сміття. Усю пошту.

Батько був правий, це хламіття.

212 «Roomba» — автоматичні пилосмоки, які з 2002 р. випускаються компанією «iRobot»; самі їздять по підлозі, оминаючи перешкоди, визначають більш запилені місця, зупиняючись над ними довше, а також уникають сходів.

213 Time share — форма обмеженого в часі володіння нерухомістю, наприклад, власник апартаментів у готелі може користуватися ними тільки місяць на рік.

214 «Oreo» — шоколадне печиво: два диски з кремовим прошарком між ними, випускається з 1912 р.