Доктор Сон

5

Їхня розмова була короткою, але втішною. Кончетта здебільшого говорила італійською. Нарешті вона підняла руку — це забрало багато зусиль, але вона спромоглася — і погладила його по щетинястій щоці. Вона посміхалася.

— Ти готова? — запитав він.

— Si. Готова.

— Там нема чого боятися.

— Si. Я це знаю. Назви мені ще раз твоє ім’я, signor.

— Деніел Торренс.

— Si. Ти дарунок від Бога, Деніеле Торренс. Sei un dono di Dio. — Ден сподівався, що це правда.

— Даси мені?

— Si. Звичайно. Все, що тобі треба per Abra.

— А я дам тобі, Четто. Ми поп’ємо з колодязя разом.

Вона заплющила очі.

(«Я знаю»)

Ти зараз заснеш, а коли прокинешся…

(«все буде краще»)

Енергія була ще потужнішою, ніж тієї ночі, коли відійшов Чарлі Хейз; він відчував її між ними, коли делікатно стиснув її руки в своїх і відчув гладенькі камінці її чоток своїми долонями. Десь вимикалися лампи, одна по одній. З цим все було гаразд. В Італії маленька дівчинка в коричневій сукенці й сандаліях тягнула воду з холодного горла колодязя. Вона була викапана Абра, ця маленька дівчинка. Гавкав собака. «Il cane. Ginata. Il cane si rotolava sull’erba». Гавкає й качається в траві. Кумедна Джіната!

Кончетті шістнадцять і вона закохана, чи тридцять, і вона пише вірша за кухонним столом у спекотній квартирці в Квінсі376, в той час як діти кричать на вулиці внизу; їй шістдесят, і вона стоїть під дощем і дивиться вгору на сотні тисяч спадаючих рисок найчистішого срібла. Вона своя мати і своя праправнучка, і зараз час для її великої переміни, для її великого вояжу. Джіната все качалася в траві, а лампи

(«поспіши, будь ласка»)

гасли одна по одній. Прочинялися двері

(«поспіши, будь ласка, вже час»)

і поза ними обоє вони почули таємничий, п’янкий аромат дихання ночі. Вгорі сяяли всі зірки, які тільки були й є.

Він поцілував її холодне чоло.

— Все добре, cara. Тобі тільки треба поспати. Після сну тобі покращає.

Потім він чекав її фінального зітхання.

Воно прийшло.

376 Queens — найбільш етнічно різноманітний район міста Нью-Йорк.

6

Він усе ще сидів там, тримаючи її руки в своїх, коли різко відчинилися двері й до палати вбігла Люсі Стоун. Її чоловік і педіатр її дочки увійшли вслід за нею, але тримаючи дистанцію; здавалося, вони бояться, що їх спопелить її страхом, ярістю і бентежним обуренням, які огортали її аурою такої сліпучої інтенсивності, що та була майже видимою.

Вона вхопила Дена за плече, її нігті уп’ялися, як пазурі, йому в плече під сорочкою.

— Забирайтеся геть від неї. Ви її не знаєте. Ви маєте відношення до моєї матері не більше, ніж до моє дочки…

— Притиште голос, — промовив Ден, не обертаючись. — Ви в присутності смерті.

Гнів, який підтримував її жорсткість, вмент розчинився, послабивши її суглоби. Люсі опустилася на край ліжка поряд з Деном і дивилася на ту воскову камею, якою стало тепер обличчя її бабусі. Потім вона подивилася на змученого, порослого щетиною чоловіка, який сидів, тримаючи мертві руки, пальці яких так і залишилися перевиті чотками. Незауважені нею сльози великими, чистими краплями почали стікати по її щоках.

— Я не можу зрозуміти й половини того, що вони намагалися мені торочити. Тільки, що Абру було викрадено, але тепер з нею все гаразд — імовірно — і вона в мотелі з якимсь чоловіком на ім’я Біллі, і вони обоє зараз сплять.

— Все правда, — сказав Ден.

— Тоді поділіться зі мною вашими святішими за святий престол енцикліками, будьте такі ласкаві. Я розпочну жалобу по своїй бабусі після того, як побачу Абру. Після того, як зможу обняти її. А зараз я волію знати… я волію… — Вона відсахнулася, дивлячись то на Дена, то на свою мертву бабусю, то знову на Дена. Її чоловік стояв у неї за спиною. Джон біля дверей палати № 9, прихилившись до одвірка. — Ваше прізвище Торренс? Вас звуть Деніел Торренс?

— Так.

Знову те повільне переведення очей від застиглого профілю бабусі на чоловіка, який був присутнім у мить її смерті.

— Хто ви, містере Торренс?

Ден відпустив руки Четти і взявся за руки Люсі.

— Ходімо зі мною. Недалеко. Тільки на той бік кімнати.

Вона підвелася, не протестуючи, так само вдивляючись йому в обличчя. Він повів її до дверей ванної, які стояли прочиненими. Він увімкнув світло і показав на дзеркало понад раковиною, в якому вони відбивалися обрамлені, немов на фотографії. Побачене таким чином залишало мало сумнівів. Жодних насправді.

Він сказав:

— Мій батько був вашим батьком, Люсі. По батькові я ваш рідний брат.