Доктор Сон

9

— Вона дивиться на містера Фрімена, — сказала Абра. — Нам треба йти.

Він відчинив французькі двері, але вагався. Щось у її голосі.

— Щось не так, Абро?

— Я не знаю, можливо, нічого, але мені це не подобається. Вона дивиться на нього, ну дуже прискіпливо. Нам треба зараз же йти.

— Я мушу спершу дещо зробити. Намагайся бути готовою і не дуже лякайся.

Ден заплющив очі й пішов до комори в закапелку свого розуму. Справжні скриньки за всі ці роки покрилися б порохом, але дві, які він тут поставив, коли ще був дитиною, залишалися блискучими, як свіжачки. А чому ні? Їх було зроблено з чистої уяви. Навкруг третьої — тієї, що нова — висіла легенька аура, і він подумав: «Не дивно, я ж хворий».

Не переймайся. Цій стояти тут лише якийсь час. Він відкрив найстарішу з інших двох, готовий до будь-чого… і знайшов… нічого. Чи то майже. У скриньці, де впродовж тридцяти двох років було замкнено місіс Мессі, лежала купка темно-сірого попелу. Натомість в іншій…

Він усвідомив, який був ідіотизм з його боку казати їй, щоб не лякалася.

Абра заверещала.

10

На задньому ґанку будинку в Енністоні Абра почала корчитися. Засмикалися її ноги: ступні відбивали дрібушечки по сходинках; одна рука — безживна, як риба, витягнута на річковий берег і полишена там помирати, — відкинула геть у повітря покривдженого, замурзаного Гоппі.

— Що з нею коїться? — закричала Люсі.

Вона кинулась до дверей. Девід стояв застиглий — паралізований виглядом своєї дочки в корчах, — але Джон обхопив правою рукою Люсі за талію, а лівою вище грудей. Вона хвицалася:

— Пусти мене! Я мушу бігти до неї!

— Ні! — закричав Джон. — Ні, Люсі, тобі не можна!

Вона вже мало не вирвалася, але тут її вхопив і Девід.

Вона обм’якла, подивившись спершу на Джона:

— Якщо вона там помирає, я все зроблю, щоб ти потрапив до в’язниці. — Потім її погляд — очі крижані, ворожі — перевівся на чоловіка: — А тобі я ніколи не пробачу.

— Вона заспокоюється, — промовив Джон.

На ґанку судоми Абри ослабнули, потім припинилися. Але щоки в неї були мокрими і сльози ще сочилися з-під її заплющених повік. У світлі помираючого дня вони виринали крізь її вії, немов коштовні камінчики.

11

У дитячій спальні Денні Торренса — у кімнаті, зробленій лише зі спогадів, — Абра вчепилася в Дена, заховавши обличчя в нього на грудях. Коли вона заговорила, голос її звучав приглушено.

— Той монстр… він уже зник?

— Так, — сказав Ден.

— Присягаєшся ім’ям своєї матері?

— Так.

Вона підняла голову, спершу дивлячись на нього, щоб упевнитися, що він каже правду, а потім наважилася озирнути кімнату.

— Та усмішка, — її аж пересмикнуло.

— Так, — промовив Ден. — Гадаю… він зрадів поверненню додому. Абро, з тобою все буде гаразд? Бо ми мусимо зробити це зараз. Якраз час.

— Я в порядку. Але якщо… якщо воно повернеться?

Ден подумав про скриньку. Вона залишилася відкритою, але закрити її знову буде досить легко. Особливо за допомоги Абри.

— Я не думаю, щоб він… воно… захотіло мати з нами якісь справи, серденько. Ходімо. Лише пам’ятай: якщо я накажу тобі вертатися до Нью-Гемпширу, ти йдеш звідси геть.

І знову вона не відповіла, і не було вже часу про це дискутувати. Час минав. Він зробив крок крізь французькі двері. Вони виводили на початок стежки. Абра йшла поруч нього, але втратила суцільність, яку мала в кімнаті пам’яті, і знову почала мерехтіти.

«Тут, надворі, вона сама, немов примарна людина», — подумав Ден. Він збагнув, як сильно, як беззастережно вона себе підводить під ризик. Йому не подобалося думати, наскільки ненадійною може бути зараз її сполученість з власним тілом.

Рухаючись стрімко, але не бігом (це привернуло б увагу Рози, а їм треба було подолати щонайменше сімдесят ярдів, перш ніж задня стіна «Оверлук Лоджа» затулить їх від оглядової платформи), Ден і його партнерка, примарна дівчинка, перетнули галявину і вийшли на брукований кам’яною плиткою хідник між тенісними кортами.

Вони досягли тилу кухні, і нарешті одоробло «Лоджа» сховало їх від платформи. Тут звучав рівномірний гул витяжного вентилятора і допливав сморід гнилого м’яса зі сміттєвих баків. Він взявся за задні двері, вони виявилися незамкненими, але він затримався на мить, перш ніж їх відчинити.

(«чи всі вони»)

(«так всі окрім Рози… вона… мерщій Дене ти мусиш бо»)

Очі Абри, мерехтливі, немов очі якоїсь дитини в старому чорно-білому фільмі, були розширені тривогою.

— Вона розуміє, що щось іде неправильно.