Доктор Сон

4

Троє чоловіків сиділи в мовчанні, поки Абра пішла нагору взяти щось у себе в кімнаті. Дейв подумав, чи не запропонувати кави — вигляд у них був утомлений, і обидва потребували гоління — але вирішив, що не запропонує їм навіть солоних крекерів, поки не отримає пояснень. Вони з Люсі вже обговорювали, що їм робити, коли одного дня, в не такому вже й далекому майбутньому, Абра прийде додому й оголосить, що певний хлопець запросив її на побачення, але ж ці були чоловіками, чоловіками, і було схоже, що той з них, якого він не знав, вже якийсь довший час зустрічається з його дочкою. У певному сенсі, принаймні… і хіба це не головне питання: в якому саме сенсі?

Перш ніж хтось із них ризикнув розпочати бесіду, яка була приречена на безладність — а можливо, й на недоброзичливість — на сходах почулося приглушене тупотіння Абриних кросівок. Вона увійшла до кімнати з номером «Енністонського шоппера».

— Подивись на останню сторінку.

Дейв перевернув газету і скривився.

— Що це за коричнева гидь?

— Висохла кавова гуща. Я була викинула цю газету в бак для сміття, але не могла перестати про це думати, і тому дістала її звідти назад. Я не могла перестати думати про нього. — Вона показала на фотографію Бредлі Тревора в нижньому ряду. — І про його батьків. Його братів і сестер, якщо він їх мав. — Її очі наповнилися сльозами. — У нього були веснянки, тату. Він їх ненавидів, але його мати казала йому, що вони на щасливу вдачу.

— Ти не можеш цього знати, — промовив Дейв, але зовсім без переконаності.

— Вона знає, — сказав Джон. — І ви це знаєте. Довіртеся нам у цьому, Дейве. Будь ласка. Це важливо.

— Я хочу знати про вас і мою дочку, — звернувся Дейв до Дена. — Розкажіть мені про це.

Ден знову розпочав від початку. Як він вимальовував ім’я Абри в своєму блокноті на зборах АА. Перше «hello» крейдою. Його ясне відчуття присутності Абри того вечора, коли помер Чарлі Хейз.

— Я запитав, чи вона та маленька дівчинка, яка подеколи пише на моїй дошці. Вона не відповіла словами, але прозвучала музична фраза на піаніно. Якась стара мелодія з «Бітлз», я гадаю.

Дейв кинув погляд на Джона.

— Ви йому про це розповіли!

Джон похитав головою.

Ден продовжив:

— Два роки тому я отримав від неї повідомлення на своїй дошці, де було написано: «Вони вбивають хлопичка- бейсболіста». Я не зрозумів, що воно означає, і не певен, що це тоді також розуміла Абра. Тоді-то воно могло й закінчитися, але потім вона побачила оце. — Він показав на сторінку «Енністонського шоппера» з усіма тими фотопортретами розміру не більшого за поштові марки.

Решту розповіла Абра.

Коли вона закінчила, Дейв сказав:

— Отже, ви полетіли до Айови, покладаючись лише на слова тринадцятирічної дівчинки.

— Вельми особливої тринадцятирічної дівчинки, — зауважив Джон. — З вельми особливими талантами.

— Ми думали, все те вже минулося. — Дейв кинув на Абру звинувачувальний погляд. — Окрім хіба що невеличких передчуттів, ми думали, вона все це переросла.

— Мені так жаль, тату. — Голосом не більшим за тихесенький шепіт.

— Може, їй не варто про це жаліти, — сказав Ден, сподіваючись, що голос у нього звучить не так сердито, як він почувався всередині себе. — Вона приховувала свої здібності, бо розуміла, що вам з вашою дружиною хотілося, щоб вони зникли. Вона їх приховувала, бо вона любить вас і хотіла бути доброю дочкою.

— Це вона сама вам розповіла, я гадаю?

— Ми про це ніколи навіть не балакали, — сказав Ден. — Але в мене теж була мати, яку я дуже любив, і саме тому я робив так само.

Абра подарувала йому нестеменно вдячний погляд. Опустивши знов очі, вона послала йому думку. Дещо таке, що їй ніяково було промовити вголос.

— Також вона не хотіла, щоб знали її друзі. Вона вважала, що вони перестануть її любити. Почнуть її боятися. І щодо цього вона також була права, мабуть.

— Не випускаймо з уваги головну тему, — сказав Джон. — Так, ми літали в Айову. Ми знайшли в містечку Фрімен той спиртовий завод, саме там, де Абра казала, він мусить бути. Ми знайли тіло хлопчика. І його рукавицю. Він написав ім’я свого улюбленого бейсболіста в її «кишені», але його власне ім’я — Бред Тревор — є на її ремінці.

— Його було замордовано. Так ви кажете. Якоюсь бандою мандрівних психопатів.

— Вони їздять у кемперах і «Віннебаго», — сказала Абра. Голосом низьким, примрійним. Промовляючи це, вона дивилася на загорнуту в рушник рукавицю. Вона боялася її й водночас хотіла взяти її до рук. Ці два протилежні почуття надійшли Денові так ясно, що йому аж занудило в шлунку. — У них кумедні імена, імена, як у піратів.

Дейв, мало не жалібно, запитав:

— Ти дійсно впевнена, що хлопчика замордували?

— Та жінка у капелюсі злизувала його кров собі з долонь, — сказала Абра. Вона все ще сиділа на сходах. Але тепер кинулася до батька і сховала обличчя в нього на грудях. — Коли їй треба, в неї з’являється такий спеціальний зуб. У кожного з них.

— Той хлопчик насправді був такий, як ти?

— Так. — Голос Абри звучав приглушено, але зрозуміло. — Він умів бачити крізь долоню.

— Що це означає?

— Це якими будуть деякі подачі, він міг їх відбивати, бо їх наперед бачила його долоня. І коли його мати щось було загубить, він прикладав долоню собі до очей і дивився крізь неї, де та загублена річ. Я так думаю. Цієї частини я достеменно не розумію, але іноді й сама використовую долоню подібним чином.

— І саме тому вони його вбили?

— Я впевнений у цьому, — сказав Ден.

— Заради чого? Якогось роду екстрасупервітамін? Ви хоч самі розумієте, як смішно це звучить?

Ніхто не відповів.

— І вони знають, що Абра за ними стежить?

— Знають, — підняла голову Абра. Щоки в неї горіли і були мокрими від сліз. — Вони не знають, як мене звуть і де я живу, але вони знають, що я існую.

— Тоді нам треба звертатися до поліції, — сказав Дейв. — Або, можливо… я гадаю, у такого роду справі нам краще звернутися до ФБР. У них може бути проблема з тим, що спершу вони нам не повірять, але якщо там є тіло…

Заговорив Ден:

— Я не казатиму вам, що це негарна ідея, поки ми не побачимо, що Абра зможе зробити з цією рукавицею, але вам варто дуже ретельно помислити про наслідки. Для мене, для Джона, для вас і для вашої дружини, але найбільш за все для Абри.

— Я не вбачаю, якого роду неприємності для вас з Джоном можуть…

Джон неровово засовався в своєму кріслі:

— Продовжуйте, Девіде. Хто знайшов тіло? Хто його викопав, а потім закопав знову, але після того, як забрав речовий доказ, який криміналісти беззаперечно вважатимуть украй важливим? Хто провіз цей доказ через половину країни, щоб якась восьмикласниця могла скористатися ним, наче спіритичною планшеткою?

Хоч як йому цього не хотілося робити, але Ден також приєднався. Вони напосілися на Девіда разом, і в інших обставинах йому це було б огидно, але не зараз.

— Ваша родина вже переживає кризу, містере Стоун. Ваша бабця-теща помирає, ваша дружина в розпачі й виснажена. Це потрапить до газет, це бомбою вибухне в інтернеті. Мандрівний клан убивць проти юної дівчинки з надприродними здібностями. Її захочуть запросити на телебачення, ви скажете ні, і це лише розпалить їхню спрагу. Ваша вулиця перетвориться на надвірну студію, Ненсі Грейс324, либонь, оселиться з вами по сусідству і десь тиждень чи два всі медії на всю силу своїх легенів волатимуть «дурисвітство». Пам’ятаєте «татуся хлопчика на повітряній кулі»?325 Те саме чекає вас. А тим часом ті люди будуть робити своє.

— То хто ж зможе захистити мою дівчинку, якщо вони з’являться по неї? Якийсь лікар і санітар із хоспісу? Чи, може, ви взагалі прибиральник?

«То ти ще не знаєш про сімдесятитрьохрічного доглядача громадського парку, що чатує на твоїй вулиці», — подумав Ден, не втримавшись від усмішки.

— Я потроху і той, і інший. Послухайте, містере Стоун…

— Дивлячись на те, які великі друзі ви з моєю дочкою, гадаю, вам краще звати мене Дейвом.

— Гаразд, хай буде Дейв. Мені здається, ваш наступний крок залежить від вашого бажання або небажання ризикнути і перевірити, чи повірять їй правоохоронні органи. Особливо, коли вона їм скаже, що «Люди Віннебаго» — це вампіри, що живляться висмоктуванням життів.

— Господи, — промовив Дейв. — Я не можу розповісти такого Люсі. Їй зірве дах. Їй зірве й дах, і стелю.

— Здається, це і є відповіддю на питання, дзвонити чи не дзвонити до поліції, — зауважив Джон.

На довгу мить запанувало мовчання. Десь у будинку цокотів годинник. Десь надворі гавкав собака.

— Той землетрус, — запитав Дейв раптом, — той невеличкий землетрус. То була твоя робота, Аббі?

— Я майже впевнена, — прошепотіла вона.

Девід обняв доньку, потім випростався і зняв рушник з бейсбольної рукавиці. Він потримав її в руках, розглядаючи.

— Вони поховали його з нею, — мовив він. — Вони його викрали, замордували, а потім закопали його з його бейсбольною рукавицею.

— Так, — сказав Ден.

Дейв обернувся до дочки:

— Ти дійсно бажаєш торкнутися цієї речі, Абро?

Вона простягнула руки:

— Ні. Але все одно дай мені її.

324 Nancy Grace (нар. 1959 р.) — телеведуча, колишній прокурор, фахівець з прав жертв злочинів, авторка кількох книжок на цю тему.

325 2009 р. у Колорадо чоловік запустив наповнену гелієм повітряну кулю, яка піднялася на висоту понад 2 тис. м, і заявив владі і пресі, що на ній відлетів його син, який насправді ховався вдома на горищі; пошуками хлопчика на кулі займалися гелікоптери Національної гвардії і поліція, історія набула міжнародного розголосу; батько, автор витівки, у результаті був засуджений до 90 днів в’язниці і штрафу $36 тис.