Доктор Сон

Розділ п’ятнадцятий

Міньки

1

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Після Піррової перемоги в Клауд-Гепі ця фраза переслідувала Дена, як уривок якоїсь безглуздої, дражливої музики, що бува застрягне тобі в голові й не відпускає, і ловиш себе на тому, що мугикаєш її, навіть плентаючись серед ночі до туалету. Ця фраза таки сильно дратувала, але не була безглуздою. З якоїсь причини вона асоціювалася в нього з Тоні.

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Щодо того, щоб скористатися «Віннебаго» Правдивого Вузла, аби дістатися до своїх машин, які залишилися стояти біля вокзалу «Тінітавн» на міській толоці у Фрейжері, питання не виникало. Навіть якби вони не побоювалися, що можуть залишити в ньому якісь цікаві криміналістам свої сліди, або що хтось їх помітить, коли вони з нього виходитимуть, вони б і без голосування одностайно відмовилися. Всередині нього тхнуло не тільки хворобою чи смертю; в ньому тхнуло злом. А Ден мав ще й іншу причину. Він не знав, повертаються чи ні члени Правдивого Вузла як примарні люди, але не бажав перевіряти такої ймовірності.

Тому вони покидали спорожнілий одяг і ін’єкційне знаряддя у Сако, де ті речі, які не потонуть, мусить віднести течією в штат Мейн, і поїхали назад так, як були сюди приїхали — на «Гелен Рівінгтон».

Девід Стоун упав на провідницьке сидіння, побачив, що Ден все ще тримає в руках Абриного іграшкового кролика, і простягнув по нього руку. Ден віддав кролика майже без вагань, відзначивши собі, що саме батько Абри тримає в іншій руці: свій «Блекбері»368.

— Що ви збираєтеся з цим робити?

Дейв подивився на ліс, який мелькотів обабіч вузькоколійної залізниці, потім знову на Дена.

— Тільки-но ми опинимося там, де з’явиться стільникове покриття, я збираюся зателефонувати додому до Дінів. Якщо там ніхто не відповість, я телефонуватиму до поліції. Якщо відповідь буде, і хтось, Емма чи її мати, скаже мені, що Абра пропала, я телефонуватиму до поліції. Якщо припустити, що вони самі цього вже не зробили.

Погляд у нього був холодний, оцінюючий і далекий від дружнього, але він принаймні тримав свій страх за дочку — свій жах, сказати точніше — в собі, і Ден за це його поважав. Крім того, це полегшувало можливість звернутися до його розуму.

— Я вважаю винним у цьому вас, містере Торренс. Це був ваш план. Ваш безумний план.

Зайве нагадувати, що вони всі були підписалися під цим безумним планом. Чи про те, що вони з Джоном не менше за її батька стривожені тривалою мовчанкою Абри. Правду кажучи, цей чоловік був правий.

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Це черговий спогад з «Оверлука»? Ден подумав, що мабуть. Але чому зараз? Чому тут?

— Дейве, її майже напевне захопили. — Це був Джон Далтон. Він пересів до першого пасажирського вагона, зразу позаду них. Залишки низького сонячного світла, проходячи крізь дерева, миготіли на його обличчі. — Якщо це так і ви повідомите про це поліції, як ви гадаєте, що трапиться з Аброю?

«Хай благословляє тебе Господь, — подумав Ден. — Якби те саме сказав я, сумніваюся, що він став би мене слухати. Тому що там, в глибині, я залишаюся незнайомцем, який таємно змовлявся з його дочкою. Він ніколи не буде цілком переконаним, що я не той, хто втягнув її до цього неподобства».

— А що інше ми можемо зробити? — перепитав Дейв, і по тому його крихка спокійність надломилася. Він заридав, притискаючи до обличчя Абриного кролика. — Що я скажу своїй дружині? Що я стріляв у людей в Клауд-Гепі, поки якийсь монстр викрадав нашу дочку?

— Будьмо послідовними, — сказав Ден. Він не думав, що Абриному батькові зараз варто цитувати гасла АА, на кшталт «Попустися, дозволь Богу» або «Не занепадай духом». — Вам треба зателефонувати Дінам, щойно ми в’їдемо в зону покриття. Я думаю, вони знімуть слухавку, і там у них все буде гаразд.

— Ви думаєте так чому?

— Під час нашого останнього зв’язку з Аброю я сказав їй, щоб вона попросила маму своєї подружки зателефонувати до поліції.

Дейв блимнув очима.

— Ви це насправді зробили? Чи просто кажете так зараз, щоб прикрити собі гузно?

— Я це насправді зробив. Абра почала відповідати. Вона промовила «я не», а тоді я її загубив. Мені здається, вона хотіла сказати, що вона більше не в Дінів.

— Вона ще жива? — Дейв ухопив Дена за лікоть рукою холодною, як у мертвого. — Моя дочка ще жива?

— Я відтоді нічого від неї не чув, але впевнений, що вона жива.

— Звісно, хіба ви могли щось інше сказати, — прошепотів Дейв, — прикриваєте собі гузно, авжеж?

Ден прикусив язика, щоб утриматися від колючої відповіді. Якщо вони почнуть пересварку, будь-який слабенький шанс повернути назад Абру перетвориться на безшансовість.

— У цьому є сенс, — сказав Джон. Хоча він усе ще залишався блідим і руки в нього не зовсім заспокоїлися, він говорив тим своїм голосом, яким користався в розмові з хворими. — Мертва, вона непотрібна тому з них, який залишився. Тому, який її захопив. Жива, вона заручниця. Також… вона їм потрібна для… ну…

— Вона їм потрібна заради її екстракту, — сказав Ден. — Її духу.

— І ще одна річ, — сказав Джон. — Що ви збираєтеся розказати копам про тих людей, яких ми вбили? Що вони почали зациклюватися, ставати то невидимими, то знову видимими, аж поки зовсім не зникли? А потім ми позбавилися їхніх… їхніх решток?

— Я не можу повірити, що дозолив вам себе в це втягнути.

Дейв смикав кролика з боку в бік. Скоро стара іграшка розірветься, висипавши з себе набивку. Ден не був певним, що спокійно витримає це видовище.

Джон сказав:

— Послухайте, Дейве. Заради своєї дочки, ви мусите ясно собі усвідомити. Вона в цій справі, відтоді як побачила фотографію того хлопчика в «Шоппері» і почала намагатися щось про нього з’ясувати. Коли та, що Абра її називає жінкою в капелюсі, дізналася про її існування, вона майже напевне мусила почати її шукати. Я нічого не знаю про той дух, я дуже мало знаю про те, що Ден називає сяйвом, але я знаю, що люди, з якими ми маємо справу, не залишають свідків. І якщо йдеться про того хлопчика з Айови, то ваша дочка і є свідком.

— Зателефонуйте до Дінів, але зробіть це безжурно, — сказав Ден.

— Безжурно? Безжурно? — Дейв скидався на людину, що намагається вимовити щось шведською мовою.

— Скажіть, що хочете спитати в Абри, чи потрібно вам по дорозі додому заїхати до крамниці купити щось — хліба там, чи молока, чи ще чогось такого. Якщо вони скажуть, що вона пішла додому, просто скажіть гаразд, ви подзвоните їй туди.

— А потім що?

Ден не знав. Все, що він знав, це те, що йому треба подумати. Йому треба було подумати про те, що забулося.

Знав Джон:

— А потім спробуй подзвонити Біллі Фрімену.

Вже сутеніло, і прожектор «Ріви» прорізав понад рейками видимий конус, коли в телефоні Дейва з’явилися рисочки. Він подзвонив Дінам, і, хоч під час розмови він щосили стискав понівеченого вже кролика і піт краплинами спливав по його обличчю, Ден вважав, що цю роботу він виконав добре. Чи може Аббі підійти на хвилинку до телефону і сказати йому, чи не треба їм чогось у «Стоп & Скупляйся»? О? Вона пішла? Тоді він спробує застати її вдома. Він послухав іще якусь хвилинку, сказав, що обов’язково це зробить, і завершив розмову. Він подивився на Дена, очі — наче обведені білим провалля.

— Місіс Дін хотіла, щоб я з’ясував, як почувається Абра. Очевидно, вона пішла додому, пожалівшись на менструальні коліки. — Він похнюпився. — Я навіть не знав, що в неї почалися менструації. Люсі про це нічого не говорила.

— Є речі, які татусям не обов’язково знати, — сказав Джон. — Тепер спробуйте подзвонити Біллі.

— Я не маю його номера. — Він рубонув коротким, односкладовим реготом ХА! — Ми ще та задрипана команда.

Ден проказав номер по пам’яті. Дерева далі попереду вже почали рідшати, і він побачив світло ліхтарів вздовж головного проспекту Фрейжера.

Дейв потицяв кнопки і, набравши номер, почав слухати. Слухав довго, потім відмінив дзвінок.

— Голосова пошта.

Троє чоловіків мовчали, поки «Ріва», вирвавшись з-поміж дерев, котилася дві останні милі до Тінітавна. Ден знову спробував сягнути Абри, посилаючи свій ментальний голос з усією енергією, яку міг з себе видобути, але нічого не отримав у відповідь. Той, якого вона називає Круком, можливо, якимсь чином приголомшив її. Та татуйована жінка була зі шприцом. Можливо, у Крука теж мався свій.

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Походження цієї думки виринуло з глибини його мозку, з тих закапелків, де він ховав скриньки зі своїми жахливими спогадами про «Оверлук» і привидів, якими в тому готелі кишіло.

— Там був котел.

Дейв глянув на нього з провідницького сидіння:

— Га?

— Нічого.

Опалювальна система в «Оверлуку» була древньою. Тиск пари треба було скидати через регулярні інтервали часу, бо він повз угору і вгору до тієї межі, коли котел міг вибухнути, підкинувши весь готель до небес. У своєму дедалі крутішому впаданні у божевілля Джек Торренс про це забув, але його малий син отримав сповіщення. Від Тоні.

А зараз що це: нове сповіщення чи просто навісний мнемонічний вибрик, породжений стресом і почуттям провини? Бо він дійсно почувався винним. Джон був правий, Абра стала б ціллю Правдивих безвідносно до будь-чого, але почуття залишалися невразливими до раціональної думки. Це був його план, план, який пішов шкереберть, і він тут був боржником.

«Ти згадаєш про те, що забулося».

Це голос його старого друга, який намагається повідомити йому щось про його теперішню ситуацію, чи просто грамофон?

368 «BlackBerry» — смартфон, який з 1999 р. випускається канадською компанією «RIM».