Доктор Сон

10

«Ви мусите не дати мені заснути», — промовив голос устами Дена, тому Джон з’їхав по відгалуженню на «Фокс Ран», припаркувавшись там якомога далі від «Кола»373. Там вони з Дейвом, підтримуючи з двох боків, водили туди-сюди Денове тіло. Він був наче п’яний у кінці важкого для себе вечора — раз у раз його голова падала на груди, щоби потім знову підсмикнутись угору. Обидва чоловіки по черзі розпитували його, що трапилося, що відбувається зараз і де це відбувається, але Абра лише хитала Деновою головою.

— Крук уколов мене в руку, перед тим як дозволити мені піти до вбиральні. Все решта в тумані. А тепер шшш, мені треба зосередитись.

Під третє широке коло навкруг Джонового «Сабурбена» рот Дена розплився в усмішці, і він видав характерне для Абри хихотіння. Дейв повз їхнього човгаючого, спотикливого підопічного запитально подивився на Джона. Джон, знизавши плечима, похитав головою.

— Невже, — промовила Абра. — Газировка.

373 «Fox Run» — старе шосе «Лисячі гони», яке перетинає платна автотраса «Сполдінг»; «Kohl’s» — заснована 1962 р. мережа супермаркетів.

11

Ден нахилив пляшку і зняв кришку. Оранжевий струмінь під високим тиском вдарив Біллі в обличчя. Він кашляв і відпльовувався, проте наразі сонливості як не було.

— Господи, дитино! Навіщо ти це робиш?

— Це ж подіяло, хіба не так? — Ден вручив йому все ще шипучу воду. — Решту влий собі в горло. Вибач, але тобі не можна більше засинати, як би тобі цього не хотілося.

Поки Біллі, перехиливши пляшку, поглинав содову, Ден нахилився і знайшов важіль регулювання сидіння. Він потягнув його однією рукою, одночасно смикаючи іншою за кермо. Сидіння стрибнуло вперед. У результаті Біллі хлюпнув «Фантою» собі на підборіддя (і пробурмотів фразу з тих, що їх дорослі зазвичай не промовляють у присутності юних дівчаток з Нью-Гемпширу), але тепер Абрині ноги сягали до педалей. Ледь-ледь. Ден рушив пікап заднім ходом і так повільно задкував, виводячи його навскоси на дорогу. Коли вони вже опинилися на асфальті, він з полегшенням зітхнув. Застрягти в канаві при глухому вермонтському шосе, це не вельми просунуло б уперед їхню справу.

— Ти знаєшся на тому, що зараз робиш? — запитав Біллі.

— Так. Робив це все життя… хоча була невеличка перерва в часі, коли штат Флорида забрав у мене права. Я на той час перебував у іншому штаті, але є одна така дрібничка, що зветься принципом юридичної взаємності. Заборона п’яницям подорожувати по всій нашій великій країні.

— Ти Ден.

— Винний по всіх пунктах, — сказав той, вдивляючись поверх керма. От аби була якась книжка, на яку можна було б сісти, але оскільки книжки він не має, йому залишається робити все, що змога, і то якомога краще. Він ввімкнув першу передачу і поїхав.

— Як ти забрався всередину неї?

— Не питай.

Крук був казав щось (чи тільки подумав, Ден не знав, як саме це було) про дачні дороги, і приблизно через чотири милі по шосе № 108 вони побачили путівець з прибитим до сосни дерев’яним щитом, на якому був напис: ЩАСЛИВА МІСЦИНКА БОБА І ДОТ. Якщо це не була дачна дорога, то їх взагалі не існувало. Ден завернув туди, руки Абри раділи гідропідсилювачу керма, і ввімкнув дальнє світло. За чверть милі далі просіку перегороджував важкий ланцюг, на якому висіло далебі менш благодушне застереження: ЗАБОРОНЕНО. Ланцюг — це добре. Це означало, що Боб і Дот цього вікенда не влаштовують у своєму щасливому містечку якоїсь виїзної вечірки, а чверть милі поодаль від шосе достатньо для забезпечення їм приватності. Був там іще один бонус: кульверт, з якого струменіла вода.

Він вимкнув фари і двигун, потім обернувся до Біллі.

— Бачиш оту трубу? Піди, змий «Фанту» собі з обличчя. Добре вмийся. Тобі треба позбавитися сонливості, якомога краще протверезіти.

— Я не сонний, — сказав Біллі.

— Недостатньо. Намагайся на намочити собі сорочку. А коли це зробиш, причеши волосся. Тебе чекає вихід на публіку.

— Де ми?

— Вермонт.

— Де той парубок, що мене викрав?

— Мертвий.

— Із чортами упокій! — вигукнув Біллі. І потім, після миті роздумів: — Як щодо тіла? Де воно?

Пречудове питання, але не те, на яке Денові хотілося відповідати. Чого йому хотілося — щоб усе це закінчилося. Все це виснажувало і дезорієнтувало, як тисяча чортів.

— Зникло. Це все, що тобі достатньо знати.

— Але ж…

— Не зараз. Вимий собі обличчя, потім пройдися кілька разів туди-сюди по дорозі. Помахай руками, глибоко подихай, щоби був ясний, як скло.

— У мене голова, як та курва, болить.

Дена це не здивувало.

— Коли повернешся, наша дівчинка, мабуть, знову стане дівчинкою. Отже, тобі доведеться кермувати. Якщо достатньо протверезієш, щоб пристойно виглядати, поїдеш до найближчого міста, де є мотель, і зупинишся в ньому. Ти подорожуєш зі своєю онучкою, второпав?

— Йо, — сказав Біллі. — Моя онука. Аббі Фрімен.

— Щойно там оселишся, подзвониш на мій мобільний.

— Бо ти будеш там… там, де решта тебе зараз.

— Правильно.

— Це ж закреп тями вищої проби, друзяко.

— Так, — сказав Ден. — Безумовно, так воно й є. І наша справа розкріпити цей закреп.

— Окей. Яке тут найближче місто?

— Не маю уявлення. Я не хочу, щоб ти вскочив у якусь халепу на дорозі, Біллі. Якщо ти не провітриш собі мозок достатньо, щоб зі швидкістю миль двадцять-тридцять за годину повести машину, а потім оселитися в мотелі без того, щоб хлопець на реєстрації викликав копів, вам з Аброю доведеться провести ніч у кабіні цього пікапа. Без комфорту, але в безпеці.

Біллі прочинив двері з пасажирського боку.

— Дай мені десять хвилин. Я зможу справити за тверезого. Робив таке й раніше. — Він підморгнув дівчинці за кермом. — Я працюю у Кейсі Кінгслі. Ненавидить пияцтво, пам’ятаєш?

Ден дивився, поки він підійшов до кульверта і став там на коліна, а потім заплющив Абрині очі.

На парковці торговельного центру біля Ньюінгтона374 Абра заплющила Денові очі.

(«Абро»)

(«я тут»)

(«ти не спиш»)

(«типу того»)

(«нам треба знову обернути колесо ти зможеш мені допомогти»)

Цього разу вона могла.

374 Newington — засноване 1764 р. містечко (менш ніж тисяча мешканців), поблизу якого розташована зона податкових пільг, де працює кілька великих торговельних центрів.