6
Коли Ден повернувся до себе з кавою, на його чорній дошці малася нова реляція.
Можеш розповісти доктору Джону, але НЕ МОЇМ БАТЬКАМ.
Так. Не її батькам. Поки що принаймні. Але Ден не сумнівався, що вони відчують, що щось відбувається, і, мабуть, це трапиться раніше, аніж пізно. Він перейде цей міст (або спалить його), коли до нього дійде. Зараз же він мав займатися іншими справами, починаючи з телефонного дзвінка.
Слухавку підняла дитина, а коли він сказав, що йому потрібна Ребекка, слухавка з глухим стуком впала і звіддаля пролунав, наче спрямований ще в якусь далечінь, крик: «Бабусю, це тебе!» За кілька секунд Ребекка Клаузен була на зв’язку.
— Привіт, Бекко, це Ден Торренс.
— Якщо це щодо місіс Улей, то сьогодні вранці я отримала електронного листа від…
— Це не стосується неї. Я хочу попрохати про відгули.
— Доктор Сон бажає піти у відгули? Не можу повірити. Я фактично під сраку випхала тебе минулої весни у відпустку, а ти все одно з’являвся раз, а то й двічі на день. Якісь сімейні справи?
Ден, пам’ятаючи про теорію відносності Абри, відповів, що саме так і є.
Розділ десятий
Скляні сувеніри
1
Коли задзвонив телефон, батько Абри стояв у халаті біля кухонного столу і розбивав яйця до миски. Нагорі дудонів душ. Коли Абра дотримувалася звичайного для себе в неділю «modus operandi»270, душ міг дудоніти, аж поки не вичахне гаряча вода.
Він поглянув на віконце вхідних дзвінків. Код був знайомий, регіональний 617, але цифри, що йшли за ним, не належали бостонському номеру, який він знав, тому дротовому телефону, що дзвонив у квартирі його тещі-бабусі.
— Алло?
— Ох, Девіде, я така рада, що застала тебе.
Говорила Люсі, і голос у неї був геть змучений.
— Де ти? Чому ти дзвониш не зі свого мобільного?
— У Массачусетському загальному, з платного автомата дзвоню. Тут не вільно користатися мобільними, застереження всюди висять.
— Як там Момо, все гаразд? А ти?
— Зі мною гаразд. А щодо Момо, вона стабільна… зараз… але перед цим було доволі погано. — Схлип. — Та й зараз. — Отут вже Люсі зірвалася. Вона не просто заплакала, а, захлинаючись, заридала на повний голос.
Девід чекав. Він радів, що Абра зараз у душі, і сподівався, що гарячої води вистачить ще надовго. Там щось погане.
Нарешті до Люсі знову повернулася спроможність говорити.
— Тепер вона зламала собі руку.
— О. Гаразд. Це все?
— Ні, це не все!
Майже криком, отим голосом «ну-чому-чоловіки-такі-дурні», який йому був абсолютно огидний, який, як він себе запевняв, був одним з елементів її італійської спадщини, ніколи не припускаючи навіть думки, що вряди-годи він сам може дійсно бути доволі дурнуватим.
Щоб заспокоїтися, він глибоко вдихнув.
— Розкажи мені, серденько.
Вона почала розказувати, хоча ще двічі переривала себе риданнями і Девіду доводилося чекати, поки вона перестане. Вона почувалася смертельно змореною, але це було лише часткою проблеми. Здебільшого, усвідомив він, Люсі нарешті дійшло до серця те, що її голова знала вже багато тижнів: її Момо дійсно невдовзі доведеться вмирати. І можливо, не лагідно.
Кончетта, яка тепер спала тільки крихітними уривками, прокинулася після півночі з бажанням скористатися туалетом. Замість того щоб дзенькнути Люсі, аби та подала їй судно, вона спробувала підвестися і піти до вбиральні сама. Ноги скинути на підлогу і сісти вона спромоглася, але потім їй запаморочилося в голові й вона скотилася з ліжка, упавши собі на ліву руку. Рука не просто зламалася, вона потрощилася. Люсі, виснажена тижнями нічного догляду, якому вона ніколи спеціально не навчалася, прокинулася від криків своєї бабусі.
— Вона не просто кликала на допомогу, — сказала Люсі, — і не кричала вона. Вона фактично скиглила, як та лисиця, якій відірвало кінцівку якоюсь з отих жахливих лапозахоплювальних пасток.
— Серденько, це певне було жахливо.
Стоячи на першому поверсі у бічному холі, де містилися торговельні автомати з сендвічами — і, mirabile dictu271 — кілька працюючих таксофонів, з болем у всьому тілі, вкритому висохлим потом (вона чула власний запах, і той аж ніяк не був ароматом «Дольче & Ґаббана Лайт Блу»), з головою, в якій стугоніла перша за останні чотири роки мігрень, Лючія Стоун зрозуміла, що ніколи не розкаже йому, яким насправді жахливим це було. Яким смердючим відкриттям це стало. Ти думаєш, що розумієш основний факт — жінка старішає, жінка стає немічною, жінка помирає — а потім ти робиш для себе відкриття, що поряд з цим там є також багато всього іншого. Тобі відкривається це, коли ти знаходиш жінку, яка написала декілька з найкращих віршів свого покоління, в калюжі її власної сечі, яка криком кричить своїй онуці, щоб та зупинила її біль, зупинила цей біль, ох, madre de Cristo272, зробила щось, щоб його зупинити. Коли бачиш гладеньку колись руку викрученою, наче ганчірка для миття підлоги, і чуєш, як поетка обзива її курв’ячою пиздою, а потім кричить, що бажає здохнути, аби тільки перестав цей біль.
Хіба можеш розповісти своєму чоловіку про те, як ти все ще напівсонна холонеш від страху, що будь-яка твоя дія може вийти на зле? Хіба можеш пояснити, що воно таке — полишити свою любу бабусю, крижем розпластану на підлозі, поки ти набираєш 911, а потім сидіти біля неї, примушуючи випити через вигнуту соломинку розчиненого у воді оксикодону273, чекати на приїзд швидкої. Як швидка допомога все не приїздила й не приїздила, а тобі згадалася ота пісня Гордона Лайтфута — «Катастрофа “Едманда Фіцджералда”»274 — та, в якій запитується, чи знає хтось, куди дівається Божа любов, коли хвилі перетворюють хвилини на години? Хвилі, що перекочувалися через Момо, були хвилями болю, і вона в них захлиналася, а вони не переставали накочуватись.
Коли вона знову почала скиглити, Люсі просунула під неї обидві руки й повернула назад на ліжко незграбним ривком, який, як вона зрозуміла, відгукуватиметься їй у попереку і плечах ще чимало днів, якщо не тижнів. Змусивши свої вуха не чути благань Момо «не чіпай мене, ти мене вбиваєш». Потім Люсі сиділа під стіною, хапаючи ротом повітря, з волоссям, пасмами прилиплим їй до щік, тимчасом як Момо плакала, колисаючи свою гидко деформовану руку, допитуючись крізь стогони, навіщо Лючія зробила їй так боляче та чому з нею кояться ці біди.
Нарешті приїхала швидка, і якийсь чоловік — Люсі не знала його імені, але благословляла його у своїх незв’язних молитвах — зробив Момо укол, і той її вимкнув. Хіба можеш розповісти своєму чоловіку, що ти бажала, аби той укол її вбив?
— Було доволі жахливо, — оце й усе, що вона сказала. — Я така рада, що Абра не схотіла на цей вікенд приїжджати сюди.
— Вона хотіла, але їй дуже багато назадавали додому, а вчора вона ще й сказала, що хоче піти в бібліотеку. Щось, либонь, в неї було доволі серйозне, бо ти ж знаєш, як вона мені зазвичай набридає проханнями поїхати на футбольний матч. — Теревенить. Дурню всяку. Але що інше було казати? — Лю, мені так збіса жаль, що ти була змушена пройти через усе це самотою.
— Просто… якби ти лишень чув те її верещання. Хіба що тоді б зумів зрозуміти. Ніколи я не бажала би знову почути, як хтось так кричить. Вона завжди так чудово вміла зберігати спокій… залишатись розсудливою, коли всі навкруг неї втрачали розум…
— Я знаю…
— А тоді раптом впасти до того, чим вона була минулої ночі. Єдині слова, які вона пам’ятала, були: пизда, і лайно, і гівно, і курва, і блядь, і…
— Дай цьому спокій, любонько.
Душ нагорі затих. Абрі вистачить кількох хвилин, аби витертися і вскочити у своє недільне лахміття; скоро вона вже злетить сюди, донизу, з розвіяним подолом майки і хляпаючими шнурками кросівок.
Але Люсі не зовсім була готовою дати цьому спокій.
— Я пам’ятаю вірш, який вона колись написала. Я не пам’ятаю його дослівно, але починається він десь отак: «Бог шанувальник тендітних речей, і свій світовид попідхмарний Він прикрашає сувенірами з найтоншого скла». Я завжди вважала, що, як для поезії Кончетти Рейнолдс, це симпатичний, проте доволі банальний образ, ледь не солодкавий.
А ось і з’явилася його Абба-Доця — їхня Абба-Доця — з розчервонілою після душу шкірою.
— Все гаразд, татку?
Девід підняв руку: «Зачекай хвильку».
— Тепер я розумію, що вона насправді мала на увазі, і я ніколи не зможу знову перечитувати цей вірш.
— Люба, тут Аббі, — промовив він фальшиво веселим голосом.
— Добре. Мені треба з нею поговорити. Не переживай, я не збираюся більше ревти, але ми не можемо оборонити її від цього.
— Можливо, від найгіршого з цього? — запитав він добродушно. Абра стояла біля столу, її мокре волосся було зав’язане у два хвостики, від чого вона знову набула вигляду десятирічної дівчинки. З невеселим обличчям.
— Можливо, — погодилася вона, — але я більше не можу цього робити, Дейві. Навіть за допомоги поденниці. Я гадала, що зможу, але ні, ніяк. У Фрейжері, це зовсім недалеко від нас, є хоспіс. Медичка в приймальнім покої мені розказала. Гадаю, в шпиталях мають якийсь їх список саме для такого типу ситуацій. Так чи інакше, називається він «Гелен Рівінгтон Хаус». Я туди подзвонила, перед тим як дзвонити тобі, і на сьогоднішній момент у них є вакансія. Здогадуюся, що минулої ночі Господь зіпхнув зі своєї камінної полички черговий з Його сувенірів.
— А Четта зараз не спить? З нею ти це обго…
— Вона опритомніла пару годин тому, але була не при ясному розумі. Минуле й теперішнє, все змішалося разом, немов у якомусь салаті.
«Коли я все ще міцно спав, — винувато подумав Девід. — І снилася мені моя книжка, поза всякими сумнівами».
— Коли їй прояснішає — припускаю, що це станеться, — я їй скажу, якомога делікатніше, що прийняття рішення наразі не її прерогатива. Настав час для догляду рівня хоспісу.
— Гаразд. — Коли Люсі щось вирішувала — вирішувала насправді, найкращим було відійти вбік, дозволивши їй втілювати власні бажання.
— Тату? З мамою все гаразд? А з Момо?
Абра знала, що з мамою зараз нормально, а з її прабабусею ні. Більшість того, що Люсі розповіла своєму чоловіку по телефону, Абрі стало відомо, коли вона стояла ще в душі й шампунь разом зі сльозами спливав по її щоках.. Але вона добре навчилася тримати життєрадісне обличчя, допоки хтось не подасть їй уголос знак набрати печального виразу. Абрі подумалося, чи її новий друг Ден знав, коли був іще хлопчиком, цей трюк зі щасливим обличчям. Вона вирішила, що напевне так.
— Чіє, гадаю, Абра хоче з тобою поговорити.
Люсі зітхнула:
— Давай її.
Девід простягнув телефонну слухавку доньці.
270 Modus operandi (лат.) — метод дій, звичка.
271 Яке диво (лат.).
272 Матір Христова (італ.).
273 Oxycodone — болетамівний засіб, напівсинтетичний опіоїд, уперше синтезований у Німеччині 1916 р.
274 Gordon Lightfoot (нар. 1938 р.) — канадський фолк-рок-співак; «The Wreck of the Edmund Fitzgerald» (1975) — його пісня про катастрофу на озері Суперіор великого вантажного корабля «Едманд Фіцджералд», разом з яким безслідно потонули всі 29 членів екіпажу.