Доктор Сон

Розділ сімнадцятий

Суче дівчисько

1

Навкруг мотелю «Корона» залягала темрява, світанок був іще за годину чи то й більше попереду, коли двері 24-го номера прочинилися й звідти виступила дівчинка. Наплинув важкий туман, і довколишнього світу майже як не було. На дівчинці були чорні штани і біла майка. Волосся собі вона заплела в кіски, і в їх обрамленні лице її здавалося зовсім юним. Вона глибоко дихала, прохолода і повисла в повітрі волога робили дива з її затяжним болем у голові, але мало що могли зробити її нещасному серцю. Момо померла.

Хоча, якщо дядько Ден правий, не зовсім померла; просто вона зараз уже деінде. Можливо, примарна людина; можливо, ні. У будь-якому разі, це не те, про що вона зараз думатиме, витрачаючи свій час. Пізніше, можливо, вона поміркує про ці речі.

Ден запитав, чи спить Біллі. Так, сказала вона йому, все ще міцно спить. Крізь відчинені двері вона бачила ступні містера Фрімена та його ноги під ковдрою і чула його рівномірне хропіння. Воно звучало, як моторний човен на малому газу.

Ден запитав, чи Роза або хто-небудь намагалися торкнутися її розуму. Ні. Вона про це дізналася б. Пастки її було поставлено. Роза про це мусила здогадатися. Вона не тупа.

Він запитав, чи є в її кімнаті телефон. Так, там був телефон. Дядько Ден сказав, що він хоче, щоб вона зробила. Лячною частиною було те, що саме вона мусила сказати тій жінці в Колорадо. І тим не менше, їй цього хотілося. У глибині душі вона цього хотіла відтоді, як почула передсмертні крики хлопчика-бейсболіста.

(«ти розумієш що мусиш шпиняти її тим самим словом?»)

Так, звичайно.

(«бо ти мусиш роз’ятрити її ти знаєш що це»)

(«так я знаю що це означає»)

Зробити, щоб вона оскаженіла. Збісити її.

Абра стояла, дихаючи туманом. Від дороги, якою вони заїхали сюди, не лишилось нічого, крім рисочки, дерева по той бік зовсім пропали. Як і офіс мотелю. Інколи їй хотілося, щоб і сама вона була такою, цілком білою всередині. Проте тільки інколи. У самій глибині свого серця вона ніколи не шкодувала, що є такою, як є.

Коли відчула, що вже готова — готова настільки, наскільки вона могла бути, — Абра повернулася до номера і закрила двері зі свого боку, щоб не потурбувати містера Фрімена, якщо їй доведеться говорити голосно. Вона уважно прочитала інструкцію на телефоні, натисла 9, щоб перейти на зовнішню лінію, потім набрала довідкову службу і запитала номер «Оверлук Лоджа» в кемпінгу «Пролісок» у Сайдвіндері, штат Колорадо.

«Я можу дати тобі загальний номер, — сказав їй Ден, — але там ти почуєш тільки автовідповідач».

У тому місці, де гості їли свої обіди і грали в свої ігри, телефон дзвонив довго. Ден попередив, що так воно, мабуть, і буде і їй просто треба дочекатися. Там було, врешті-решт, на дві години раніше.

Нарешті чийсь буркотливий голос запитав:

— Алло? Якщо вам потрібен офіс, ви набрали неправильний но…

— Мені не потрібний офіс, — сказала Абра. Вона сподівалася, що в її голосі не чутно прискореного, важкого биття її серця. — Мені потрібна Роза. Роза Циліндр.

Пауза. Потім:

— Хто це?

— Абра Стоун. Вам знайоме моє ім’я, чи не так? Я та дівчина, яку вона шукає. Скажіть їй, що я передзвоню за п’ять хвилин. Якщо вона буде там, ми поговоримо. Якщо ні, перекажіть їй, нехай сама себе виїбе. Більше я їй не дзвонитиму.

Абра повісила слухавку і, нахиливши голову, втопила в човниках долонь своє палаюче обличчя, роблячи довгі, глибокі вдихи.