Доктор Сон

16

Зміїне Жало зациклилася, потім повернулася назад. Як же це нестерпно боляче. Вона подивилася на чоловіка, що укляк навколішках біля неї.

— Чи можу я щось для вас зробити? — запитав Джон. — Я лікар.

Попри весь біль, Енді розсміялася. Це той лікар, що належить до тих людей, які ось лишень щойно застрелили на смерть лікаря Правдивих, і він тепер пропонує допомогу. Як би такого розцінив Гіппократ?

— Пустити кулю в мене, сракоголовий. Це єдине, що мені приходить на ум.

Неінтересний, той, що особисто вистрелив у Горіха, приєднався до того, що назвався лікарем.

— Ви на це заслужили, — сказав Дейв. — Чи ви думали, я отак просто дозволю вам захопити мою доньку? Закатувати і вбити її, як ви це зробили з тим бідним хлопчиком у Айові?

Вони про це знають? Звідки вони про це знають? Але це не має значення зараз, принаймні для Енді.

— Ви, люди, ріжете свиней і корів і овець. Хіба ми робимо щось інакше?

— На мою скромну думку, вбивство людських істот дещо інша річ, — сказав Джон. — Називайте мене глупуватим і сентиментальним.

Рот Зміїного Жала був повен крові й чогось іще, грудкуватого. Зубів, мабуть. Це також не мало значення. Наприкінці це мусить бути м’якшим, аніж те, через що пройшов Баррі. У всякому разі, це мусить кінчитися швидше. Але ще одну річ треба було прояснити. Просто, щоб вони знали.

— Це ми людські істоти. А ви… ви всього лише мугирі.

Дейв усміхнувся, але очі його дивилися жорстко.

— А хіба це не ви зараз лежите на землі, з волоссям в грязюці і в заляпаній кров’ю сорочці. Я сподіваюся, пекло здасться достатньо гарячим для вас.

Зміїне Жало відчула наближення наступного циклу. Якщо пощастить, цей буде останнім, але поки що вона міцно трималася за свою фізичну форму.

— Ви не розумієте, як воно було зі мною. Раніше. Чи як тепер з нами. Нас усього купка, і ми хворі. У нас…

— Я знаю, що у вас, — перебив її Дейв. — Сраний кір. Я сподіваюся, він роз’їсть весь ваш жалюгідний Вузол зсередини і назавжди.

Зміїне Жало відповіла на це:

— Ми не вибирали, ким нам бути, так само, як і ви не вибирали, ким вам бути. У нашій шкурі ви робили б те саме.

Джон повільно похитав головою.

— Ніколи. Ніколи.

Вона почала зациклюватися. Але спромоглася ще на чотири слова.

— Їбучі мужики. — Фінальний ковток повітря і погляд на них з її зникаючого обличчя. — Їбучі мужики.

А потім вона пропала.

17

Ден вирушив до Джона з Дейвом, повільно й обережно, спираючись дорогою, щоб утримати рівновагу, на пікнікові столики. Сам того не усвідомлюючи, він підібрав Абриного м’якого кролика. У голові в нього прояснювалося, але це було суперечливе покращення.

— Ми мусимо вертатися до Енністона, і то швидко. Я не можу торкнутися Біллі. До цього міг, але тепер він пропав.

— Абра? — перепитав Дейв. — Що з Аброю?

Дену не хотілося на нього дивитися — лице в Дейва було оголене страхом, — але він себе примусив.

— Вона пропала теж. А також та жінка в капелюсі. Вони обоє зникли з трансляції.

— Що це може означати? — Дейв ухопив Дена за барки обома руками. — Що може це означати?

— Я не знаю.

Це було правдою, але йому було лячно.