Доктор Сон

2

Біллі з Деном досягли повороту на колорадську базу Правдивих за двадцять хвилин до четвертої, за Гірським часом, що зручно провадило їх наперед запланованого графіка. Над асфальтівкою, що вела туди, висіла дерев’яна арка в ранчерському стилі з вирізаним на ній написом: ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО КЕМПIНГУ «ПРОЛІСОК»! ПОГОСТЮЙ У НАС, ПАРТНЕРЕ! Напис на узбічному щиті був набагато менш ласкавим: ЗАКРИТО ДО ПОДАЛЬШОГО ОПОВІЩЕННЯ.

Біллі проїхав повз цей поворот, не стишуючи швидкості, але очі його працювали.

— Нікого не бачу. Навіть на отих галявинах, хоча, я гадаю, вони могли б заначити когось, скажімо, он у тій будочці при вітальній арці. Господи, Денні, вигляд у тебе просто жахливий.

— На моє щастя, конкурс «Містер Америка» розпочинається тільки в кінці року, — сказав Ден. — Ще миля вгору. Можливо, трохи менше. Там напис: «Мальовничий розворотний майданчик і пікнікова зона».

— А якщо вони поставили когось там?

— Не поставили.

— Звідки в тебе така певність?

— Бо ні Абра, ні її дядько Біллі напевне нічого не знають про те місце, оскільки вони ніколи тут не були. А Правдиві не знають про мене.

— То лиш твоя надія, що не знають.

— Абра каже, що всі вони там, де мусять бути. Вона перевіряла. А тепер помовч хвильку, Біллі. Мені треба подумати.

Це про Хеллорана він хотів подумати. Упродовж кількох років після тієї їхньої зими з привидами в готелі «Оверлук» Денні Торренс і Дік Хеллоран часто розмовляли. Інколи очі-на-очі, частіше розум-до-розуму. Денні любив свою матір, але існували речі, яких вона не могла — не була спроможна — зрозуміти. Про замкнені скриньки, наприклад. Ті, до яких ховаєш небезпечні речі, які іноді притягує твоє сяйво. Не те щоб ідея зі скриньками завжди працювала. Було кілька разів, коли він намагався зробити скриньку для свого пияцтва, але ті зусилля закінчилися жалюгідним провалом (можливо, тому, що він бажав, аби вони провалилися). А от з місіс Мессі… чи Горесом Денвером…

Тепер на тій полиці стояла ще й третя скринька, але вона не була такою доброю, як ті, що він збудував у дитинстві. Тому що він більше не був таким сильним? Тому що те, що в ній було заховане, відрізнялося від тих прибульців з іншого світу, які виявилися достатньо нерозумними, щоб його розшукувати? З обох причин? Він цього не знав. Він тільки знав, що вона протікає. Коли він її відкриє, те, що міститься всередині неї, може його вбити. Але…

— Що ти маєш на увазі? — спитав Біллі.

— Га?

Ден роззирнувся. Одну руку він притискав собі до живота. Там у нього тепер дуже сильно боліло.

— Ти оце щойно був сказав: «Нема ніякого вибору». Що ти мав на увазі?

— Не переймайся. — Вони під’їхали до пікнікової зони, і Біллі туди завернув. Попереду лежала галявина з пікніковими лавами й закапелками для барбекю. Денові вона здалася схожою на Клауд-Геп, тільки без річки. — Тільки… якщо справи підуть на зле, стрибай до свого пікапа і жени звідси, як чорт.

— Ти гадаєш, це допоможе?

Ден не відповів. Нутрощі в нього палали, палали.

3

Невдовзі перед четвертою годиною дня того понеділка наприкінці вересня Роза пішла вгору, на «Дах Світу», з Сарі.

Роза була одягнена у щільні джинси, що підкреслювали її довгі, фігуристі ноги. Попри холодне повітря, на Сарі був лише непоказний світло-блакитний домашній халат, поли якого тріпотіли навкруг її повних, охоплених підтримувальними панчохами «Джобст»399 литок. Роза зупинилася поглянути на табличку, прикручену болтами до гранітного стовпа біля підніжжя тих приблизно трьох дюжин сходинок, що вели вгору, на оглядову платформу. Табличка повідомляла, що це місце історичного готелю «Оверлук», який років тридцять п’ять тому згорів ущент.

— Дуже потужне відчуття тут, Сарі.

Сарі кивнула.

— Ти знаєш, що є такі джерела, де дух виходить просто з землі, авжеж?

— Тап.

— Тут схоже відчуття, — Роза нахилилася, принюхуючись до трави і диких квітів. Під їх ароматами вчувався залізний запах давньої крові. — Сильні емоції… ненависть, страх, жадоба, хіть. Відлуння вбивства. Не їжа — занадто застаріле, — проте все одно освіжає. П’янкий букет.

Сарі не промовила нічого, вона просто уважно дивилася на Розу.

— А ще оця річ, — Роза змахнула рукою на круті дерев’яні сходи, що вели на платформу. — Схоже на ешафот, тобі так не здається? Не вистачає лише западної ляди.

Нічого від Сарі. Вголос, принаймні. Її думка

(«нема мотузки»)

була достатньо чутною.

— Це правда, любов моя, але одна з нас там повисне, все одно. Або я, або те мале курвисько, що поткнуло носа до наших справ. Бачиш оте? — Роза махнула в бік маленького зеленого сарайчика приблизно футів за двадцять від них.

Сарі кивнула.

Роза розчепила блискавку в себе на поясній сумочці. Порившись у ній, вона видобула ключ і вручила його своїй супутниці. Сарі пішла до сарайчика, трава чіплялася за її товсті панчохи тілесного кольору. Ключ відімкнув замок на дверях. Коли вона їх відчинила, сонячне світло пізнього дня висвітило простір, не набагато більший за сортир. Усередині містився «Газонний Хлопчик»400 і пластикове відро з серпом і граблями. Притулені до задньої стінки, стояли лопата й мотика. Більше там не було нічого, і нічого такого, за чим можна було б сховатися.

— Заходь досередини, — сказала Роза. — Побачимо, що ти зможеш зробити. «А з усім тим духом всередині тебе ти, можливо, зумієш здивувати мене».

Як і решта членів Правдивого Вузла, Сарі також мала свій маленький талант.

Вона вступила в сарайчик, принюхалася і промовила:

— Полосно.

— Не зважай на пил. Дай-но я побачу, як ти зробиш оте своє. Чи то пак дай мені побачити, що я не бачу тебе.

У цьому й полягав талант Сарі. Вона не була спроможною на невидимість (ніхто з них такого не вмів), але вміла створювати певну притьмареність, яка вельми пасувала її невиразному обличчю й фігурі. Сарі обернулася до Рози, потім опустила очі на свою тінь. Вона ворухнулася — ледь-ледь, тільки на півкроку — і її тінь злилася з тією, що відкидав держак газонокосарки. Потім вона застигла абсолютно нерухомо і в сарайчику стало пусто.

Роза примружила очі, потім їх широко розкрила, і ось вона, Сарі, стоїть поруч з газонокосаркою, руками сором’язливо обхопивши собі талію, наче та скромна дівчинка, яка сподівається, що котрийсь із хлопців запросить її на танок. Роза подивилася вбік, на гори, а коли знову перевела погляд, у сарайчику знову було пусто — просто така собі невеличка комора, в якій нема де комусь сховатися. Під сильним сонячним світлом там не було навіть тіні. Окрім тієї, що відкидав держак косарки. Тільки…

— Підтягни ближче лікоть, — сказала Роза. — Я його бачу. Тільки трішечки.

Тиха Сарі зробила, як їй було сказано, і на мить насправді зникла, принаймні поки Роза не зосередилася. Коли вона це зробила, Сарі знову виявилася там. Але ж, звісно, вона знає, що там Сарі. Коли прийде час — а залишилося вже недовго — те суче дівчисько не знатиме.

— Добре, Сарі! — гукнула вона теплим голосом (чи то найтеплішим, на який тільки була спроможна). — Мабуть, ти мені не знадобишся. А якщо таки так, підхопиш отой серп. І думай при цьому про Енді. Гаразд?

Від згадки імені Енді губи Сарі вивернулися донизу в гіркій гримасі. Вона подивилася на серп у пластиковому відрі й кивнула.

Роза підійшла до сарайчика і взялася за висячий замок.

— Поки що я тебе замкну тут. Суче дівчисько вичислить тих, хто в «Лоджі», але тебе не вичислить. Я в цьому впевнена. Бо ж ти тиха, хіба не так?

Сарі знову кивнула. Вона тиха, авжеж, завжди такою була.

(«а як щодо»)

Роза усміхнулася.

— Замка? Не переймайся цим. Переймайся тільки тим, щоб залишатись нерухомною. Нерухомою й тихою. Ти мене зрозуміла?

— Тап.

— І про серп усе зрозуміла? — Роза не довірила б Сарі жодної вогнепальної зброї, навіть якби Правдиві її мали.

— Севп. Тап.

— Якщо я її подолаю — а такій сповненій духом, як зараз, мені це буде без проблем, — ти залишатимешся на своєму місці, допоки я тебе не випущу. Але якщо ти почуєш, як я кричу… зараз подумаємо… якщо ти почуєш, як я кричу «не змушуй мене карати тебе», це означатиме, що я потребую допомоги. Я потурбуюся, щоб вона в цей момент стояла спиною. Ти знаєш, що мусить відбутися тоді, чи ні?

(«я вилізу сходами нагору і»)

Але Роза похитала головою.

— Ні, Сарі. У цьому тобі не буде потреби. Вона не встигне зійти вгору на платформу.

Їй було ненависно втрачати дух ще більше, ніж ненависно було втрачати можливість власноруч убити це суче дівчисько… перед тим покатувавши її, і то довго. Але вона не пуститься на ризик. Ця дівчина вельми потужна.

— Що ти мусиш почути, Сарі?

— Не смушуй мене кавати тепе.

— І про що ти думатимеш?

Напівприховані під чубчиком очі спалахнули:

— Пво помвсту.

— Оце правильно. Помста за Енді, убиту дружками цього сучого дівчиська. Але не раніше, аніж коли в мене виникне в тобі потреба, бо мені хочеться зробити це самій. — Пальці Рози стиснулись в кулаки, нігті глибоко вп’ялися в ті глибокі, з кіркою засохлої крові серпики, що вже малися на її долонях. — Але, якщо ти мені станеш потрібною, ти з’явишся. Не барися, нехай не загаїть тебе ніщо. Не зупиняйся, поки не встромиш цього серпа їй у шию, поки не побачиш, як його жало вилізло з її клятого горла.

Очі Сарі сяйнули:

— Тап.

— Добре. — Роза її поцілувала, потім причинила двері й замкнула на замок. Поклавши ключ собі до поясної сумочки і зашморгнувши її на блискавку, вона нахилилася до дверей. — Послухай мене, ніжна моя. Якщо все пройде добре, ти отримаєш перший дух. Я обіцяю. І він буде найкращим з усіх, які ти лишень куштувала.

Роза пішла назад, до оглядової платформи, зробила кілька розмірених, повільних вдихів, а потім вирушила вгору сходами.

399 «Jobst» — бренд спортивної і медичної білизни, що належить заснованій 2001 р. компанії «BSN medical».

400 «Lawn-Boy» — ручна газонокосарка, різноманітні моделі якої з 1934 р. випускає компанія «Evinrude».