Доктор Сон

Поки ти не спиш

СТРАХ — стійко тримайся, раз аболіції хочеш.

Старовинна приказка Анонімних Алкоголіків

Річниця

1

Недільні денні збори АА у Фрейжері були чи не найстарішими у всьому Нью-Гемпширі, їх ще у 1946 році започаткував Товстун Боб Д, який особисто знав засновника Програми Білла Вілсона. Товстун Боб давно лежав у могилі, жертва раку легень — у старі часи більшість оклигуючих алконавтів диміли, як заводські труби, а новачкам по-простому наказувалося тримати свої язики на припоні, а попільниці чистими, — але ці збори все ще відвідувалися так само добре. Сьогодні були СТО — Спеціальні Традиційні Обставини, — бо, коли збори закінчаться, буде піца і листовий пиріг. Таким чином в АА відзначали більшість річниць, а сьогодні один з учасників якраз святкував п’ятнадцятиріччя своєї тверезості. У ранні дні він був відомий як Ден або Ден Т., але поголоски про його роботу в місцевому хоспісі поширювалися (авжеж, недарма журнал АА колись отримав назву «Ґрейпвайн»403) і тепер його майже всі називали Доком. Оскільки колись так само його називали власні батьки, Ден вбачав у цьому якусь іронію… але доброго штибу. Життя — це колесо, його єдиною роботою є обертання, і воно завжди повертається туди, звідки було розпочало.

Справжній доктор, той, що на ім’я Джон, на прохання Дена, сьогодні головував, і збори йшли своїм звичайним курсом. Лунав сміх, коли Ренді М. розповів, як він з голови до ніг обригав копа, який його заарештовував за водіння в нетверезому стані, і ще дужчий, коли Ренді, продовжуючи розповідь, повідомив, що десь через рік він для себе відкрив, що той самий коп також є учасником Програми. Меггі М. ридала, коли розповідала («ділилася» на жаргоні АА), як їй знову відмовили брати участь у спільному догляді за двома її дітьми. Пропонувалися звичні кліше — часу потрібен час; все спрацює, якщо опрацьовуватимеш; не здавайся, допоки не трапиться чуда — і Меггі врешті-решт заспокоїлася до схлипувань. Лунали звичайні окрики «Вища сила каже, вимкніть оте!», коли в котрогось парубка задзвонив мобільний. Якась дівчина з тремтячими руками розлила чашку кави; збори без хоча б однієї розлитої чашки кави взагалі рідко траплялися.

За десять хвилин до першої Джон Д. пустив по руках кошик («ми самооплатні через власні пожертви») і попрохав робити оголошення. Тревор К., який відкривав збори, підвівся і попросив, як він це робив завжди, допомогти прибрати в кухні й поставити на місце стільці. Йоланда В. провела «Клуб жетонів», вручивши два білих (двадцять чотири години) і фіолетовий (п’ять місяців — цей жетон мав прізвисько Барні404). Як завжди, вона закінчила словами: «Якщо ви не випивали сьогодні, поплескайте собі та своїй Вищій Силі».

Всі так і зробили.

Коли аплодисменти вщухли, Джон сказав:

— Сьогодні ми маємо п’ятнадцятирічний ювілей. Будь ласка, Кейсі К. і Ден Т., вийдіть сюди.

Люди аплодували, поки Ден ішов — повільно, в одному темпі з Кейсі, котрий тепер уже не ходив без ціпка. Джон передав Кейсі медальйон з вибитою на ньому цифрою XV, і Кейсі підняв його в руці, щоб усі могли побачити.

— Я ніколи не думав, що цей хлопець на таке спроможний, — сказав він, — бо він був АА від самого старту. Під чим я маю на увазі Абрама з анекдоту.

На цей древній жарт всі відповіли слухняним сміхом. Ден усміхався, але серце його важко колотилося. Єдиною його думкою зараз було — як пройти через те, що буде наступним, і не зомліти. Останній раз він був так сильно переляканий, коли дивився вгору на Розу Циліндр на платформі «Даху Світу», намагаючись утриматися, щоб не задушити себе своїми ж власним руками.

«Поспішіть, Кейсі. Будь ласка. Поки я не розпрощався зі своєю хоробрістю або зі своїм сніданком».

Кейсі неначе оволодів сяйвом… чи, мабуть, побачив щось у Денових очах. Хоч би що там було, але він завершив:

— Проте він обманув мої очікування і одужав. З кожних семи алкоголіків, що входять у наші двері, шість виходять назад і знову напиваються. Сьомий і є тим дивом, заради якого ми живемо. Одне з таких див стоїть зараз перед вами, великий, як саме життя, і вдвічі за нього більший проноза. Ходи-но сюди, Доку, ти це заслужив.

Він вручив Доку його медальйон. На мить Ден подумав, що той зараз вислизне з його захололих пальців і впаде на підлогу. Але Кейсі раніше встиг зімкнути свої пальці на його руці, а потім замкнув і решту Дена в свої масивні обійми. У вухо він йому прошепотів: «Ще один рік, сучий сину. Вітаю тебе».

Кейсі почалапав по проходу під задню стіну зали, де він сидів по праву старшинства разом з іншими ветеранами. Ден залишився стояти сам перед усіма, стискаючи свій медальйон так сильно, що аж жили йому здулися на зап’ястку. Зібрання алконавтів пильно дивилося на нього, чекаючи одкровень про те, що довготривала тверезість може подарувати: досвід, силу і надію…

— Пару років тому… — почав він, але мусив прочистити собі горло, закашлявся. — Пару років тому, коли якось ми сиділи за кавою з отим клишоногим джентльменом, котрий щойно отам сів, він мене спитав, чи я проробив п’ятий крок: «Визнати перед Богом, собою та іншими людьми істинну природу власних кривд». Я йому відповів, що проробив з нього більшу частину. Для людей, які не мають притаманної нам проблеми, цього, мабуть, було б достатньо… і це якраз одна з причин, чому ми називаємо їх Земними Людьми.

В аудиторії захихотіли. Ден набрав повітря, кажучи собі, що, якщо він зміг витримати віч-на-віч Розу і її Правдивий Вузол, то витримає й це. От тільки це було іншим. Тут був не Ден Герой; тут був Ден Падло. Він достатньо довго прожив, щоб знати, що в кожному є трохи падла, але це не вельми допоміжне, коли сам мусиш вивалювати сміття.

— Він мені сказав, що є якась кривда, яку я не можу залишити позаду, бо мені дуже соромно про неї говорити. Він сказав, щоб я через це перейшов. Він нагадав мені про дещо, що всі ви чуєте майже на кожних зборах — ми хворі тією ж мірою, як наші таємниці. І ще він сказав, якщо я не розповім про свою, десь далі на своєму шляху я раптом віднайду себе з чаркою в руці. Така була суть, Кейсі?

З дальнього кінця зали Кейсі кивнув, з руками, складеними на головці свого ціпка.

Ден відчув, як запекло йому в кутиках очей, що означало наближення сліз, і подумав: «Господи, допоможи мені пройти крізь це без скиглення. Будь ласка».

— Я цього не відкривав. Я повсякчас, роками повторював собі, що це та річ, про яку я ніколи нікому не розповім. Але я думаю, він був тоді правий, а якщо я знову почну пити, я просто помру. Мені цього не хочеться. Тепер я маю багато всього, заради чого варто жити. Тому…

Сльози таки прийшли, ці кляті сльози, але він уже занадто далеко зайшов, щоб тепер задкувати. Він їх змахнув тим кулаком, у якому не був затиснутий медальйон.

— Ви пам’ятаєте, що сказано в «Обіцяннях»405? Про те, як ми навчимося ні шкодувати за минулим, ані бажати прибити за ним двері? Вибачте мені, але я вважаю конкретно цей один пункт сущим лайном у програмі, повній правдивих речей. Я вельми перепрошую, але, хай би як мені цього не хотілося, настав час відкрити двері.

Вони чекали. Навіть ті дві леді, що краяли і розкладали на паперові тарілки піцу, стояли тепер у дверях кухні, дивлячись на нього.

— Незадовго перед тим, як мені кинути пити, я прокинувся поруч з жінкою, яку підчепив у якомусь барі. Ми лежали в її квартирі. Квартира була вбогою, бо вона не мала майже нічого. Я можу про це оповідати, бо сам я теж не мав майже нічого, і обоє ми з нею опинилися в такому убозтві, либонь, з однакових причин. Ви всі добре знаєте, що то за причини. — Він знизав плечима. — Якщо ти один із нас, пляшка тебе оббирає вщент, от і все. Спершу потроху, потім більше, потім забирає все. Та жінка, її звали Діні. Я не пам’ятаю про неї аж так, щоб чогось багато, але пам’ятаю це. Я одягнувся і пішов собі геть, але спершу я забрав її гроші. Але так обернулося, що вона мала принаймні ще одну річ, якої я не забрав, бо, коли я рився в її гаманці, я озирнувся, і там стояв її син. Маленький хлопчик, усе ще з підгузком. Ми з тією жінкою вночі перед тим були купили трохи коксу, і той все ще лежав на столі. Хлопчик його побачив і потягнувся по нього. Він думав, що то цукерки. — Ден знову витер собі очі. — Я його прибрав і поклав туди, де він його не міг дістати. Ото і все, що я зробив. Цього було недостатньо, але то було все, що я зробив. Потім я поклав її гроші собі до кишені й пішов звідти. Я б тепер усе зробив, щоб цього тоді не трапилося. Але я не можу.

Жінки в дверях повернулися до кухні. Дехто в кімнаті дивився собі на годинник. У когось забурчало в животі. Дивлячись на це зібрання дев’яти дюжин алкоголіків, Ден усвідомив вражаючу річ: те, що він зробив, не викликало в них огиду. Їх це навіть не здивувало. Вони чули набагато гірші речі. Дехто з них був робив набагато гірші речі.

— Окей, — промовив він. — Це все. Дякую, що вислухали.

Перед тим як початись аплодисментам, один з ветеранів у заднім ряді прокричав традиційне запитання:

— Як тобі це вдається, Доку?

Ден посміхнувся і відповів так само традиційно:

— Один день за раз.

403 «The Grapevine» — заснований 1944 міжнародний журнал АА, назва якого перекладається як «Виноградна лоза», але одночасно це ідіоматичний вираз, що означає «чутки, плітки, пересуди».

404 Фіолетовий плюшевий динозавр, персонаж дитячого телесеріалу «Барні і його друзі» («Barney & Friends» 1992—2010).

405 «Дванадцять обіцянь» — розділ «Великої Книги», в якому деталізуються вигоди, які отримає член АА, який проробив перші дев’ять кроків Програми.