Доктор Сон

3

Після Дня праці Тінітавн у неділю закривався о 15:00. Цього вечора, за чверть до шостої, три велетні сиділи на лаві наприкінці міні-Кренмор-авеню понад карликовими аптекою і кінотеатром «Музична скринька» (до якого під час туристичного сезону можна було зазирнути крізь віконце і побачити крихітні кліпи з фільмів, які демонструвалися на крихітному екрані). Джон Далтон прибув на зустріч у червоному кашкеті «Ред Сокс» і тепер посадив його на голову крихітній статуї Гелен Рівінгтон, яка стояла на крихітному майдані перед будівлею суду.

— Я певен, що вона була їх фанаткою, — сказав він. — Тут усі їхні фанати. Ніхто не приділяє бодай трішки захоплення «Янкі»290, окрім емігрантів, на кшталт мене. Що я можу зробити для тебе, Дене? Я заради цього пропустив вечерю зі своєю родиною. Моя дружина — жінка з розумінням, але її терпіння не безмежне.

— Як би вона поставилася до того, що ти проведеш кілька днів зі мною в Айові? — запитав Ден. — Цілком на мій кошт, це зрозуміло. Я мушу зробити візит Дванадцятого кроку до одного зі своїх дядьків, який вбиває себе пійлом і кокаїном. Родина благає мене втрутитися, а я не можу цього зробити сам.

В АА нема правил, але є багато традицій (які стали фактично правилами). Одним із залізно непорушних є те, що ти не можеш робити візит Дванадцятого кроку до активного алкоголіка сам-один, окрім тих випадків, коли зазначений алконавт безпечно замкнений десь у шпиталі, детокс-центрі або в місцевій дурці. Бо інакше є ризик, що візит закінчиться тим, що ти з ним змагатимешся в потягуванні келишка за келишком і доріжки за доріжкою. «Залежність, — любив приказувати Кейсі Кінгслі, — це той дар, що поширюється передаровуванням».

Ден поглянув на Біллі Фрімена й усміхнувся:

— Маєш щось сказати? Нумо, вільно кажи.

— Не думаю я, що в тебе є дядько. Я не певен, що в тебе взагалі залишилися бодай якісь родичі.

— Тільки й того? Ти просто не певен?

— Ну… ти ніввіки не згадував когось у розмовах.

— Повно людей, які мають родичів і не говорять про них. Але ти знаєш, що я не маю нікого, правда, Біллі?

Біллі нічого на це не сказав, тільки знітився.

— Денні, я не можу їхати до Айови, — сказав Джон. — У мене все розписано до самого вікенда.

Ден не відривався очима від Біллі. Аж ось він сягнув собі до кишені і, діставши звідти щось затиснуте в кулаку, простягнув руку до Біллі.

— Що в мене тут?

Зніяковіння Біллі стало ще помітнішим. Він глянув на Джона, побачив, що допомоги звідти чекати марно, і потім знову на Дена.

— Джон знає, що я за особа, — сказав Ден. — Якось я йому був допоміг, і він знає, що я допомагав також кільком іншим людям у Програмі. Ти серед друзів.

Біллі подумав-подумав, а потім промовив:

— Може бути, монета, але я гадаю, там якась з твоїх медалей АА. Отих, що їх тобі видають за кожен наступний рік ув тверезості.

— За який рік ця?

Біллі завагався, дивлячись на зімкнутий кулак Дена.

— Дозволь, я тобі допоможу, — мовив Джон. — Він тверезий з весни 2001-го, отже, якщо він носить зараз при собі цей медальйон, то він, либонь, за Дванадцятий рік.

— Сенс в цьому є, але цей не той. — Біллі тепер зосередився, дві глибокі вертикальні лінії прорізали йому лоба якраз над очима. — Я гадаю, це може бути… сьомий?

Ден розкрив долоню. На медальйоні красувалася велика цифра VI.

— Хай мені грець, — сказав Біллі. — Зазвичай я добре вгадую.

— Ти влучив досить близько, — сказав Ден. — І це не вгадування, це сяйво.

Біллі дістав сигарети, подивився на лікаря, що сидів на лаві поряд з ним, і сховав їх назад.

— Якщо ти так кажеш.

— Дозволь, Біллі, я розповім тобі трохи про тебе. Коли ти був малим, ти був великим вгадувальником. Ти знав, коли твоя мати у доброму настрої і її можна розколоти на пару додаткових баксів. Ти знав, коли в поганому настрої твій тато, і всяко його уникав.

— Авжеж, я знав, якого саме вечора відгетькуватися від доїдання решток печеного м’яса може обернутися мені на зле, — сказав Біллі.

— Ти грав?

— Конячі перегони, там, у Сейлемі291. Вигравав добрі гроші. А потім, коли мені вже було двадцять п’ять чи десь так, у мене типу пропало вміння вгадувати переможців. Настав такий місяць, коли я мусів благати про відстрочку орендної плати за квартиру, і це мене вилікувало від маячіння на перегонах.

— Так, цей талант слабшає, чим дорослішими стають люди, але в тебе його ще трохи мається.

— У тебе його більше, — сказав Біллі. Цього разу не знічуючись.

— Він реально існує, чи не так? — промовив Джон. Насправді це не прозвучало запитанням; це була констатація.

— На наступному тижні в тебе тільки одна справа, яку ти не можеш ні відмінити, ні відсунути в часі. — сказав Ден. — Це візит до маленької дівчинки з раком шлунка. Її звуть Фелісіті…

— Фредеріка, — сказав Джон. — Фредеріка Біммел. Вона лежить у шпиталі «Меррімак Веллі»292. У мене там призначена спільна консультація з її онкологом і батьками.

— У суботу вранці.

— Атож. У суботу вранці. — Він зачудовано дивився на Дена. — Господи. Ісусе-Христе. Що ти… Я поняття не мав, що це в тебе таке потужне.

— Я привезу тебе з Айови назад у четвер. Найпізніше — у п’ятницю.

«Це якщо нас не заарештують, — подумав він. — Тоді, можливо, нам доведеться перебути там дещо довше». Він поглянув на Біллі, чи той, бува, не вловив цієї його менш ніж збадьорливої думки. Ознак, що той її вловив, не було.

— Навіщо нам туди?

— Заради іншої твоєї пацієнтки, Абри Стоун. Вона така ж, як Біллі і я, але мені здається, Джоне, ти про це й сам знаєш. Тільки вона за нас набагато-багато потужніша. У мене цього набагато більше, ніж в Біллі, але, порівняно з нею, я як той ворожбит-аматор на сільському ярмарку.

— Ох, Боже мій, ті ложки.

Ден розгубився на секунду, а тоді згадав.

— Вона повісила їх на стелю.

Джон втупився в нього, вибалушивши очі.

— Ти прочитав це в моєму мозку?

— Боюся, наразі все трохи прозаїчніше. Мені розповіла вона.

— Коли? Коли?

— Ми до цього ще дійдемо, але перегодом. Спершу давай спробуємо насправді почитати думки. — Ден взяв Джона за руку. Це допомагало; контакт майже завжди був допоміжним. — Її батьки приїхали до тебе, коли вона була всього лиш немовлям. Або, можливо, приїжджала тітка чи її прабабуся. Дитина їх непокоїла навіть іще до того, як прикрасила кухню столовим сріблом, і раніше в їхньому домі відбувалися усякого роду надприродні феномени. Було там щось з піаніно… Біллі, поможи мені тут.

Біллі вхопив вільну руку Джона. Ден взяв за руку Біллі, замкнувши таким чином коло. Дрібний спіритичний сеанс у дрібному Тінітавні.

— Музика «Бітлз», — сказав Біллі. — Тільки не на гітарі, а на піаніно. Там було… ну, не знаю я. Вони там ледь не тронулися були.

Джон вирячився на нього.

— Послухай, — почав Ден, — ти маєш від неї дозвіл розповідати. Вона хоче, щоб ти говорив вільно. Повір мені, Джоне.

Джон Далтон зважував мало не цілу хвилину. А потім розповів їм усе, за одним винятком.

Та історія про «Сімпсонів» одночасно по всіх каналах була занадто дикою.

290 «Boston Red Sox» та «New York Yankees» (обидві засновані 1901 р.) — професійні команди Вищої бейсбольної ліги, одвічні суперники.

291 Salem — засноване 1626 р. портове місто в штаті Массачусетс.

292 «Merrimack Valley Hospital» — шпиталь у массачусетському місті Гейвріл на кордоні з Нью-Гемпширом, який обслуговує населення долини річки Меррімак, яка тече крізь обидва ці штати.