Доктор Сон

Розділ дванадцятий

Вони називають це духом

1

Джон ввімкнув свій мобільний, щойно в четвер у другій половині дня вони з Деном зійшли з трапа в аеропорту Логан. Він устиг лише відзначити той факт, що в нього більше дюжини пропущених викликів, як телефон у його руці задзвонив. Він поглянув на віконце.

— Стоун? — спитав Ден.

— У мене купа пропущених викликів з цього ж номера, отже, я сказав би, що, мабуть, так.

— Не відповідай. Передзвониш йому, коли ми вже мчатимемо швидкісною трасою на північ, і скажеш, що ми будемо там… — Ден поглянув собі на годинник, який він так і не переводив зі Східного часу, — близько шостої. Коли приїдемо, тоді йому все й розкажемо.

Джон неохоче заховав телефон до кишені.

— Я впродовж усього польоту назад плекав надію, що не втрачу через це мою лікарську ліцензію. Тепер я лише сподіваюся, що нас не схоплять копи, тільки-но ми припаркуємося перед будинком Девіда Стоуна.

Ден, який кілька разів, поки вони їхали через півкраїни, радився з Аброю, похитав головою.

— Вона переконала його почекати, але саме зараз так багато всього відбувається в їхній родині, тож що за один наразі містер Стоун, як не збентежений американець.

На це Джон відгукнувся посмішкою виняткової понурості:

— Він не один.

2

Абра разом із батьком сиділа на верхній сходинці ґанку, коли Ден спрожогу завернув на під’їзну алею Стоунів. Із часом вони добре впоралися; зараз була лише п’ята тридцять.

Раніше, ніж Девід устиг її стримати, Абра підхопилася й помчала по доріжці, тільки волосся маяло позаду. Ден побачив, що вона біжить до нього, і передав загорнуту в рушник хітерську рукавицю Джону. Абра стрибнула йому в руки. Вона тремтіла всім тілом.

(«ти знайшов його ти знайшов його і ти знайшов рукавицю дай її мені»)

— Зачекай трохи, — сказав Ден, опускаючи дівчинку. — Нам треба спершу все ретельно з’ясувати з твоїм батьком.

— З’ясувати що? — запитав Девід. Ухопивши Абру за зап’ясток, він відсмикнув її від Дена. — Хто такі ті погані люди, про яких вона каже? І хто збіса ви такий? — Його погляд перекинувся на Джона, і нічого дружнього не було в його очах. — Що, в ім’я Ісуса благостивого, тут відбувається?

— Тату, це Ден. Він такий, як я. Я ж тобі розповідала.

Озвався Джон:

— Де Люсі? Вона про це знає?

— Я не казатиму вам нічого, поки не зрозумію, що відбувається.

Сказала Абра:

— Вона все ще в Бостоні, з Момо. Тато хотів їй подзвонити, але я переконала його почекати, поки ви не приїдете сюди.

Очі її залишалися прикуті до загорнутої в рушник рукавиці.

— Ден Торренс, — промовив Дейв. — Таке ваше ім’я?

— Так.

— Ви працюєте в хоспісі у Фрейжері?

— Так, правильно.

— Скільки часу ви вже зустрічаєтеся з моєю дочкою? — Пальці в нього стискалися й розтискалися. — Ви познайомилися з нею в інтернеті? Можу закластися, що так і було. — Він перевів погляд на Джона. — Якби ви не були Абриним педіатром від того дня, коли вона народилася, я б іще шість годин тому викликав поліцію, коли ви не відповідали на дзвінки.

— Я був у літаку, — сказав Джон. — Я не міг.

— Містере Стоун, — сказав Ден, — я не знаю вашу дочку відтоді, відколи її знає Джон, але лише трохи менше часу. Уперше я познайомився з нею, коли вона була немовлям. І вона сама мене знайшла.

Дейв хитав головою. Вигляд мав спантеличений, сердитий, і був він мало схильним повірити будь-чому з того, що розповідатиме йому Ден.

— Давайте зайдемо в дім, — сказав Джон. — Я думаю, ми зможемо все пояснити — майже все, — і якщо нам це вдасться, ви будете вельми раді, що ми тут, і що ми з’їздили до Айови зробити там те, що зробили.

— Я збіса дуже сподіваюся на це, Джоне, але маю серйозні сумніви.

Вони пішли досередини, Дейв, обхопивши Абру за плечі (цієї миті вони більше скидалися на тюремника й ув’язнену, аніж на батька з дочкою), слідом Джон Далтон, останнім Ден. Він подивився на той бік вулиці, на іржавий червоний пікап, припаркований там. Біллі швидко показав йому два великих пальці… і потім схрестив вказівні й середні. Ден відповів йому тим же жестом і слідом за іншими увійшов у передні двері.