Доктор Сон

Розділ дев’ятий

Голоси наших мертвих друзів

1

За віком сто два, тієї осені 2013 року Еліанор Улей була найстарішою мешканкою «Рівінгтон Хаусу» — такою старою, що її прізвище ніколи не було американізовано. Вона не відгукувалася на прозаїчне Віл-ЛЕТ, але тільки на значно елегантнішу його французьку версію: Уу-ЛЕЙ249. Ден інколи кликав її міс У-Ля-Ля, на що вона завжди відповідала усмішкою. Рон Стімсон, один з тих чотирьох регулярних лікарів, які робили в їх хоспісі щоденні обходи, сказав якось Денові, що Еліанор є доказом того, що жвавість іноді сильніша за вмирання.

— Функціональність печінки в неї нульова, легені в неї, завдяки вісімдесяти рокам куріння, геть негодящі, у неї колоректальний рак — повзе зі швидкістю равлика, але вельми злоякісний, — а стінки серця в неї тоненькі, як котячі вусики. Проте вона триває.

Якщо Азраїл правий (а як на Денів досвід, він ще ніколи не помилявся), довготерміновий договір на користування життям у Еліанор добігав кінця, але вона аж ніяк не виглядала жінкою перед певним порогом. Вона сиділа в ліжку і гладила кота, коли увійшов Ден. Волосся мала в гарних кучериках — лише вчора у неї з візитом був перукар, — а її рожева нічна сорочка, як завжди, була бездоганною, верхня її частина додавала трохи кольору безкровним щокам жінки, а нижня половина розпросторювалася від її ніг-патичків, немов бальна сукня.

Ден підніс собі до щік долоні й поворушив розчепіреними пальцями.

— У-ля-ля! Une belle femme! Je suis amoureux!250

Вона підкотила вгору очі, потім нахилила набік голову і посміхнулась йому.

— На Моріса Шевальє251 ви не тягнете, але мені ви подобаєтеся, cher252. Ви жвавий, що є важливим, ви зухвалий, що є іще важливішим, і у вас гарнюній задок, що є найважливішим за все. Чоловічий зад — це той поршень, що рухає світом, і у вас він гарний. У мої кращі часи я насадила б вас собі на великий палець, а потім з’їла живцем. Бажано біля басейну готелю «Le Meridien» у Монте-Карло, де захоплена аудиторія аплодувала би моїй фронтальній і тиловій вправності.

Своїм голосом, надірваним, проте ритмічно-співучим, вона примудрилася подати цю картину радше чарівливою, аніж вульгарною. Для Дена сигаретна хриплуватість Еліанор була голосом якоїсь співачки з кабаре, котра бачила і звідала усякого ще до того, як навесні 1940 року німецька армія гусячим кроком промаршувала Єлисейськими полями253. Можливо, знеможеної, та далебі не переможеної. Істинна правда, на вигляд вона була як та смерть Господня, попри легку рожевість, що її відкидала на обличчя хитромудро підібрана нічна сорочка, ця пані була на вигляд як та смерть Господня від 2009-го, того року, коли вона приїхала й оселилася в палаті № 15 «Рівінгтона-1». Тільки присутність Аззі підказувала, що цей вечір інакший.

— Я певен, що ви були дивовижною, — промовив Ден.

— Ви зустрічаєтеся з якимись леді, cher?

— Ні, наразі ні.

За одним винятком, але та леді була дуже занадто юною для amour.

— Це ж сором. Бо в наступні роки, отаке, — вона підняла вгору кістлявий вказівний палець, а потім дозволила йому впасти, — стане отаким. Ось побачите.

Він усміхнувся і сів до неї на ліжко. Як сідав був уже на багато їх.

— Як ви почуваєтеся, Еліанор?

— Непогано. — Вона подивилася вслід Аззі, який зістрибнув з ліжка і вислизнув за двері, його роботу на цей вечір було закінчено. — У мене було багато візитерів. Вони нервували вашого кота, але ось, він все витримав, дочекався вас.

— Він не мій кіт, Еліанор. Він належить цьому закладу.

— Ні, — промовила вона так, ніби ця тема більше не вельми її цікавила. — Він ваш.

Ден сумнівався, щоб в Еліанор побував бодай якийсь один відвідувач — окрім Азраїла254, тобто. Хоч сьогодні, хоч минулого тижня чи місяця, хоч упродовж минулого року. Вона була сама-однісінька у цілому світі. Навіть той динозавр бухгалтер, який довгі роки наглядав за її грошовими справами і щокварталу, тягнучи за собою портфель розміром як багажник «Сааба»255, незграбно ввалювався до неї з візитами, тепер уже упокоївся. Міс У-Ля-Ля казала, що має якихось родичів у Монреалі… «але в мене недостатньо грошей, щоби відвідування мене було того вартим, cher».

— Хто ж у вас був?

Він подумав, що вона могла мати на увазі Джину Вімс або Ендрію Боттстайн, двох медсестер, які цього вечора працювали у «Ріві-Один» з третьої до одинадцятої. Чи, можливо, Поул Ларсон, неквапний, проте порядний санітар, в якому Ден вбачав протилежність Фредові Карлінгу, був зазирнув потеревенити.

— Як я й сказала, багато хто. Вони проходять навіть зараз. Безкінечним парадом. Вони посміхаються, вони вклоняються, одна дитина метляє язиком, наче цуцик хвостиком. Дехто з них говорить. Ви знаєте такого поета, Джорджа Сеферіса256?

— Ні, мадам, не знаю.

Тут є ще хтось? Він мав підстави вірити у таку можливість, але сам не відчував нікого. Та й не сказати, щоб йому це завжди вдавалося.

— Містер Сеферіс запитує: «Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?» Діти найпечальніші. Тут був один хлопчик, який упав у колодязь.

— Невже?

— Так, а ще жінка, яка скоїла самогубство за допомогою матрацної пружини.

Він не відчував навіть найменшого натяку чиєїсь присутності. Чи не могло його виснажити спілкування з Аброю Стоун? Така можливість існувала, та й в будь-якому разі сяйво надходило і відходило припливами й відпливами, графік яких він ніколи не міг скласти. Тим не менше, йому не здавалося, що наразі це так. Він подумав, що Еліанор, можливо, запала в деменцію. Або, може, розігрує його. Таке є цілком імовірним. Вона ще та жартівниця, ця Еліанор У-Ля-Ля. Хтось — чи не Оскар Вайлд257? — кажуть, був пожартував на смертному ложі: «Хтось мусить піти, або ці шпалери, або я».

— Ви мусите зачекати, — сказала Еліанор. Тепер у її голосі не звучало гумору. — Світло провістить прибуття. Можуть бути й інші пертурбації. Двері відчиняться. І тоді прийде ваш візитер.

Ден із сумнівом подивився на двері в коридор, які й так стояли прочинені. Він завжди залишав їх прочиненими, щоби Аззі міг піти, коли захоче. Зазвичай той так і робив, щойно йому на заміну з’являвся Ден.

— Еліанор, може б, ви хотіли випити прохолодного соку?

— Я б не проти, якби там був… — почала вона, але раптом життя збігло з її обличчя, мов вода з продірявленої балії. Очі її втупилися в якусь точку понад його головою, а рот роззявився. Щоки запали, а щелепа відвалилася мало не до її курчачих грудей. Верхня вставна щелепа в неї також відпала і, зісковзнувши з нижньої губи, зависла у цій її страшелезній роззявленій усмішці.

«Срака, як же це швидко трапилося».

Обережно-акуратно він підчепив пальцем вставну щелепу і прибрав. Її губа витягнулася, а потім з тихеньким «плямк» повернулась на своє місце. Ден поклав щелепу на нічний столик, почав було підводитись, але потім знов сів. Він чекав того червоного марева, що його одна стара медсестра з Тампи називала «хапом»… немов це було забирання, а не відпускання. Його не з’явилося.

«Ви мусите зачекати».

Гаразд, це йому зробити неважко, принаймні якийсь час. Він спробував сягнути Абриного розуму, але не знайшов нічого. Можливо, це було добре. Вона вже могла докласти зусиль, щоб захистити свої думки. Або, можливо, його власна спроможність — його чутливість — минулася. Якщо й так, це не мало значення. Вона повернеться. Вона завжди поверталася, у всякому разі.

Він зачудувався (як вже робив це не раз), чому він ніколи не бачив мух на обличчі в жодного з гостей «Рівінгтон Хаусу». Може, тому, що нема тут такої потреби для нього? Тут у нього, врешті-решт, є Аззі. Цікаво, чи бачить щось таке Аззі отими своїми мудрими зеленими очиськами? Можливо, не мух, а таки щось? Мусив би.

«Чи голоси це наших мертвих друзів, чи просто грамофон?»

Так тихо на цьому поверсі цього вечора, а ще ж так рано! Ні гомону балачок зі спільного холу в кінці коридору. Ні звуків радіо або телевізора. Йому не чути було ні порипування кросівок Поула, ні притишених голосів Джини й Ендрії з їхнього медсестринського поста. Жоден телефон не задзвонив. А щодо його власного годинника…

Ден підніс руку до очей. Не дивно, що він не чує його тихесенького цокотіння. Годинник зупинився.

Флюоресцентна рама під стелею погасла, залишилася тільки настільна лампа Еліанор. Верхнє світло ввімкнулося знову, але почала затухати лампа. Вона знов розгорілася, а тоді разом погасли й вона і верхнє світло. Ввімкнулись… вимкнулись… ввімкнулись.

— Тут є хто-небудь?

Кухлик на нічному столику заторохтів, потім заспокоївся. Щелепа, яку він туди поклав, видала одне тривожне «клац». На ліжку Еліанор якісь дивацькі брижі перебігли простирадлом, немов щось під ним зненацька злякано ворухнулось. Подувом теплого повітря швидко цмокнуло Дена в шоку, і заразу ж все вщухло.

— Хто тут?

Серцебиття в нього лишалося рівномірним, але він відчував його у себе в шиї і на зап’ястках. Волосся на потилиці в нього густо нашорошилося. Раптом він зрозумів, що саме бачила Еліанор в свої останні миті: парад

(«примарних людей»)

мертвих, що входили до її кімнати з однієї стіни й виходили крізь іншу. Виходили? Ні, проминали. Він не знав Сеферіса, але знав Одена: «Смерть забирає … хто купається в грошах, хто напрочуд хороший, і тих, що підвішено їх і надійно, й красиво»258. Вона бачила їх усіх, і вони були тут…

Але немає їх тут. Він знав, що їх вже нема. Привиди, яких бачила Еліанор, пішли, і вона теж приєдналася до їх параду. Йому було сказано почекати. Ось він і чекає.

Двері в коридор хитнулись, повільно прикрившись. Натомість відчинилися двері ванної кімнати.

З мертвого рота Еліанор Улей пролунало єдине слово:

— Денні.

249 В оригіналі це прізвище пишеться Ouellette і може вимовлятися англомовними американцями також як Валет, Оулет, Авелет; в США багато іншомовних власних назв, зберігаючи орфографію, набувають нового звучання, як от, наприклад, колишні французькі володіння Мен і Дітруа стали відповідно штатом Мейн і містом Детройт.

250 Яка гарна жінка! Я закоханий! (Фр.)

251 Maurice Chevalier (1888—1972) — уславлений у світі французький співак і кіноактор.

252 Дорогий (фр.).

253 Champs Elysees — вулиця в Парижі, відома своїми шикарними крамницями, ресторанами, дорогими готелями.

254 Азраїл (Ізраїл, Маляк аль-Маут) — ангел смерті й віддяки у юдейській і мусульманській міфологіях та сикхізмі.

255 «Saab» — заснована 1947 р. шведська компанія з виробництва легкових автомобілів.

256 George Seferis (Йоргос Сеферіадіс: 1900—1971) — видатний грецький поет, лауреат Нобелівської премії 1963 р. «Грамофон» — його знаменитий вірш-хайку, який Стівен Кінг цитує також у своїх інших творах.

257 Oscar Wilde (1854—1900) — ірландський поет і прозаїк, один із найпопулярніших авторів кінця ХІХ століття.

258 Wystan Hugh Auden (1907—1973) — англо-американський поет; цілком цей його вірш має такий вигляд: «Як співали були поети журливо, юних смерть забирає й цнотливих, і тих, хто купається в грошах, і хто напрочуд хороший, і тих, що підвішено їх і надійно, й красиво».