Доктор Сон

Розділ дев’ятнадцятий

Примарні люди

1

Хоча сонце вже наближалося до заходу, принаймні в Нью- Гемпширі, Абра так само сиділа на задньому ґанку, дивлячись униз, на річку. Неподалік від неї, на ляді компостного баку, сидів Гоппі. З будинку вийшли Люсі з Девідом і теж сіли обабіч дочки. На них дивився з кухні Джон Далтон, з чашкою кави в руці. Його чорний саквояж стояв на столі, але всередині нього не було нічого такого, чим міг би скористатися лікар цього вечора.

— Може, тобі зайти до хати, трохи повечеряти, — промовила Люсі, сама розуміючи, що Абра нікуди не піде — не матиме можливості, мабуть, — поки все це не закінчиться. Але ж завжди чіпляєшся за звичне.

Оскільки тут все було на вигляд нормальним, а небезпека лежала десь за тисячу миль звідси, їй так було легше, аніж її дочці. Хоча до цього обличчя Абри залишалося чистесеньким — таким же бездоганним, як коли вона була ще немовлям — тепер навкруг крил її носа з’явилися цілі гнізда акне, а на підборідді рій огидних вугрів. Просто буяють гормони, врочисто оголошуючи про надходження справжнього дорослішання: так хотілося вірити Люсі, бо це було нормальним. Але ж акне буває також від стресу. А ще ж оця блідість шкіри і темні кола в неї під очима. На вигляд вона зараз хвора не менше за Дена, коли Люсі його бачила востаннє, коли він з такою страдницькою повільністю залазив до пікапа містера Фрімена.

— Не можу я зараз нічого їсти, ма. Нема часу. Та й взагалі воно в мені, мабуть, не втрималося б.

— Скільки ще часу до того, як це мусить трапитися, Аббі? — запитав Девід.

Вона на них зовсім не дивилася. Вона невідривно дивилася вниз, на річку, але Люсі розуміла, що насправді її дочка і туди не дивиться. Вона зараз перебуває дуже далеко, в такому місці, де ніхто з них не здатен їй бодай чимсь допомогти.

— Недовго. Поцілуйте мене, а тоді обоє йдіть досередини.

— Але… — почала було Люсі, а потім побачила, як Дейв кивнув їй. Тільки раз, проте дуже рішуче. Вона зітхнула, взяла за руку Абру (якою ж та була холодною) і міцно поцілувала її в ліву щоку. Дейв свій цілунок залишив на її правій щоці.

Люсі:

— Пам’ятай, що казав Ден. Якщо справи підуть на зле…

— Люди, вам було б краще вже зайти зараз. Коли це почнеться, я візьму Гоппі й посаджу його собі на коліна. Коли ви побачите це, не смійте до мене втручатися. З жодного приводу. Ви можете так убити дядька Дена, а можливо, також і Біллі. Я можу перекинутися, наче зомліла, але це буде не непритомність, отже, не рухайте мене, і доктору Джону також не дозволяйте мене рухати. Просто дозвольте мені залишатися такою, допоки все не скінчиться. Гадаю, Ден знає якесь місце, де ми зможемо бути разом.

Девід сказав:

— Я не розумію, яким чином це може спрацювати. Та жінка, Роза, побачить, що жодної маленької дівчинки там нема…

— Ви мусите зараз же зайти до хати, — обірвала його Абра.

Вони зробили, як вона сказала. Люсі благально подивилася на Джона; той лише знизав плечима й струснув головою. Усі втрьох вони стали біля кухонного вікна, обнявшись, і дивилися надвір, на маленьку дівчину, котра сиділа на ґанку, обхопивши собі руками коліна. Жодної видимої небезпеки, все мирно. Але, коли Люсі побачила, як Абра — її маленька доня — потягнулася по Гоппі й посадовила цього старого, м’якого кролика собі на коліна, вона застогнала. Джон стиснув її плече. Девід ще дужче обхопив її за талію, і вона стиснула його руку з панічною силою.

«Прошу, нехай з моєю донею все буде гаразд. Якщо щось мусить трапитися… щось зле… нехай воно трапиться з напівбратом, якого я ніколи не знала. Не з нею».

— Все буде гаразд, — промовив Дейв.

Вона кивнула:

— Обов’язково буде. Обов’язково буде.

Вони дивилися на дівчинку на ґанку. Люсі розуміла: якщо вона погукає зараз Абру, та не відповість. Абри тут нема.