Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

7

У густішаючих сутінках Річард і Кара, використовували міцні, як дріт, коріння сосни, щоб зв'язати тонкі стовбури. Віктор і Ніккі на густо зарослому деревами схилі збирали гілки ялівцю. Річард притримував дерева разом, поки Кара зв'язувала їх корінням, схожими на мотузку. Річард обрізав надлишок кореня, щоб використати в іншому місці, і вклав ніж назад в чохол на поясі. Надійно скріпивши стовбури під укриттям скельного виступу, він почав настилати на них гілки ялівцю. Поки він робив це, Кара укріплювала гілки, які вибилися, щоб утримати їх разом. Віктор і Ніккі тягали все нові і нові оберемки м'яких гілок.

Ділянка під нависаючою скелею була досить сухою, шкода тільки, що недостатньо великою. Навіс розширював притулок, даючи достатньо місця, щоб можна було лягти. Без вогню було не дуже тепло, але, принаймні, сухо.

Весь день йшов дощ, повільний і безперервний. Поки вони рухалися, їм було досить тепло, але тепер, коли вони зупинилися на ночівлю, холод непохитно почав охоплювати їх. Навіть у не дуже холодну погоду вологість висмоктує з людини необхідне тепло, позбавляючи її сил. Річард знав, що навіть не дуже холодна, але волога погода могла досить остудити тіло, щоб виснажити, або навіть вбити людину.

Враховуючи, як мало спали в останні три дні Ніккі і Кара, і беручи до уваги свій власний послаблений стан, Річард визнавав, що сухе і тепле місце для відпочинку просто необхідне, або вони всі виявляться в біді. А він не міг дозволити нічому затримувати його.

Протягом усього дня і частини вечора вони в незмінному швидкому темпі рухалися до Алтур-Ранга. Після видовища звірячої різанини, ні в кого з чотирьох не було апетиту, але вони все ж розуміли, що їм необхідно поїсти, щоб зберегти сили для подорожі, тому, пробиваючись по бездоріжжю через дику місцевість, вони на ходу жували в'ялене м'ясо та сухарі.

Річард був настільки змучений, що ледве міг стояти. Щоб хоч якось скоротити шлях, а заодно уникнути небажаних зустрічей, він вів своїх супутників через густу гущавину, де неможливо було знайти ніяких доріг. Це була виснажлива подорож. У нього боліла голова. У нього боліла спина. У нього боліли ноги. Якби вони вийшли рано вранці і підтримували такий же напружений темп, вони могли б досягти Алтур-Ранга ще через день шляху. А вже після того, як вони роздобудуть коней, їх подорож буде легша і швидша.

Він жалкував, що повинен відійти так далеко від місця втрати Келен, але поки він не уявляв, що ще може зробити. Він не міг оглянути всі ліси в окрузі, але, у всякому разі, знайди він ще один камінь, який був би зрушений так само, він міг отримати підказку, в якому напрямку повели Келен. Але він не знайшов другого такого каменя, і взагалі не було ніякої впевненості, що цей напрямок приведе його до Келен. Хто б не захопив її, він завжди може змінити свій шлях, не зрушивши по шляху жодного каменя.

Їх сліди зникли. Річард не знав ніякого способу вистежити когось, коли магія змусила сліди зникнути. Дар Ніккі не був в змозі допомогти. Безцільне блукання нічого не вирішить. Неохоче залишаючи місце, де він втратив Келен, Річард все ж розумів, що іншого вибору у нього немає. Він повинен піти за допомогою.

Заглиблений у свої думки, він машинально займався спорудженням притулку на ніч. У вечірньому світлі Кара, стурбована його станом, спостерігала за ним краєм ока. Схоже, вона кожну хвилину чекала, що він впаде, і мала намір підтримати його.

Під час роботи Річард подумав, що цілком імовірно, що солдати Імперського Ордена будуть шукати їх в лісі. У той же час, він припускав, що те, що вбило людей Віктора, могло переслідувати і їх. Він обмірковував, яких ще міг би вжити заходів обережності і розмірковував, як він міг би битися з тим, що здатне на таке насильство.

Але одночасно з усім цим він уперто намагався думати, де може бути Келен. Він перебрав в думці все, що міг пригадати. Він міркував, чи дійсно вона була поранена. Він ламав голову над тим, що він, можливо, зробив неправильно. Він уявляв, як вона, мабуть, перелякана й стривожена, задаючись питанням, чому він не приходить, щоб врятувати її, і чи встигне він прийти вчасно, перш ніж викрадачі вб'ють її.

Він щосили намагався викинути з голови гризуче його побоювання, що вона вже може бути мертва.

Він намагався не думати про те, що могли зробити з нею в полоні. Така доля могла бути нескінченно більш жахливою. Джеган мав достатньо причин бажати, щоб вона жила як можна довше; тільки живі можуть відчувати біль.

На самому початку Келен вдалося зруйнувати амбітні плани Джегана і іноді навіть наносити йому поразки. Перша експедиція армії Імперського Ордена в Новому Світі вирізала всіх жителів галейського міста Ебініс. Келен наткнулася на жахливі сліди набігу незабаром після того, як це виявив загін галейських новобранців. У своєму сліпому гніві ці хлопчики вирішили помститися і збиралися атакувати ворожих солдатів, чия чисельність в десять разів перевищувала їх власну. Молоді воїни готові були загинути на полі бою, але наздогнати солдатів, які мучили, гвалтували й убили їх коханих.

Келен натрапила на новобранців на чолі з капітаном Бредлі Райаном прямо перед тим, як вони мали намір вступити в бій за планом з підручника, бій, який — зрозуміла вона — буде для них останнім. У їх відважної недосвідченості вони були переконані, що можуть здобути перемогу, незважаючи на те, що супротивник значно перевершує їх чисельністю.

Келен знала, як б'ються досвідчені солдати Імперського Ордена. Також вона знала, що якщо дозволить цим новачкам втілити в життя їх план, вони всі загинуть в цій нещадній м'ясорубці. В результаті їх короткозорих уявлень про справедливу і славну війну, імперські солдати продовжать вбивати та грабувати невинних людей, не зустрічаючи опору.

Келен прийняла на себе командування новобранцями, але перш постаралася розвіяти їх ілюзії щодо можливості війни за законами честі і справедливості. Вона змусила їх зрозуміти, що єдина мета війни — вбивати загарбників. Не мало значення, яким способом галейці будуть домагатися цього, важливо було лише те, що вони готові на це. В такому способі ведення війни не було ніякої слави, це була лише можливість вижити. Вони вбивали заради життя. Келен навчила хлопчаків-новобранців того, що їм необхідно було дізнатися про протистояння противнику, що перевершує їх чисельністю, і під її керівництвом вони перетворилися в чоловіків, яким виявилося під силу впоратися з цим жорстоким завданням.

Вночі, перед тим як послати молодих людей в бій, Келен одна пробралася у ворожий табір і вбила їх чарівника і кількох командирів. На наступний день ті п'ять тисяч молодих людей билися на її боці, слідували її інструкціям, вчилися у неї і, хоча понесли в тій битві великі втрати, але, в кінцевому рахунку, на протязі кількох місяців знищили п'ятидесятитисячних армію Імперського Ордена. Історія знає мало діянь, подібних до цього.

Це був перший з багатьох ударів Келен в боротьбі в Джеганем. У відповідь він послав за нею найманих убивць. Вони зазнали невдачі.

У відсутність Річарда, коли Ніккі відвела його в серце Старого Світу, Келен приєдналася до Зедда і армії Д'харіанської імперії. Вона побачила їх пригніченими і знесиленими після триденного бою. Замість Річарда, озброєна Мечем Істини, Мати-сповідниця повела армію в негайну контратаку, заставши ворога зненацька і втопивши його в крові. Вона повернула азарт і впевненість силам Д'хари. Вона надихнула їх на боротьбу. Люди капітана Райана приєдналися до неї в боротьбі проти вторгнення орд Джегана. Протягом майже року, коли Келен командувала військами Д'харіанської імперії, вони вщент розбили плани Джегана стрімко підпорядкувати собі Новий Світ. Вона не давала військам Ордена ні дня перепочинку. Вона допомагала розробляти плани, в результаті яких армії Джегана втратили сотні і тисячі солдатів.

Тактика Келен вимотувала Імперський Орден, затримувала його і заважала швидко захопити Ейдіндріл. Взимку вона організувала евакуацію жителів Ейдіндріла, які відійшли з основними силами в Д'хару. Сили д'харіанців перекрили проходи в горах і стримували Імперський Орден, не даючи йому захопити Д'хару і завершити введення по всьому Новому Світу звірячих законів Братства Ордена.

Більше ніж Келен Джеган ненавидів тільки Річарда. Останній раз соноходець використав проти них надзвичайно небезпечного чарівника на ім'я Ніколас Ковзаючий. Йому майже вдалося захопити Річарда і Келен.

Річард знав, що доводиться виносити бранцям Ордена. Після нього Джеган найбільше хотів би дістати в свої лапи Матір-сповідницю.

Імператор вже припас для Келен самі жахливі і огидні тортури. Ніякі відстані не зупинять його в прагненні дістатися до неї.

Річард усвідомив, що давно вже стоїть нерухомо, стискаючи в тремтячих пальцях гілки ялівцю. Кара мовчки спостерігала за ним. Він опустився на коліна і знову взявся укладати гілки. Всі його зусилля були зосереджені на спробі викинути з голови ці жахливі думки. Кара теж повернулася до свого заняття. Він же постарався зосередитися на обладнанні їх притулку. Чим швидше вони ляжуть спати, тим більше свіжими будуть, коли прокинуться, тим швидше зможуть просуватися вперед.

Хоча вони намагалися рухатися в стороні від будь-яких доріг, і на шляху їм не траплялось нічиїх слідів, Річард все ще не хотів розпалювати вогню, щоб ворожі розвідники не могли вистежити їх. Звичайно, в дощ важко побачити дим від багаття, але в таку погоду дим переміщається низько над землею і будь-який випадковий патруль Імперського Ордена в змозі відчути запах диму. Така можливість була досить реальною, тому ніхто не наполягав на розведенні вогню. Набагато краще було трохи померзнути, ніж піддатися новому нападу і знову відстоювати своє життя.

Ніккі підтягла оберемок гілок бальзаміну ближче до Річарда, поки він продовжував споруджувати навіс. Ніхто не вимовив ні слова, побоюючись, що щось, що вбило їх товаришів, могло бути поруч, ховаючись серед ростучих тіней, вистежуючи їх четвірку, чекаючи поки вони заснуть у своєму укритті з гілок бальзаміну.

Перший день їхньої подорожі до Алтур-Ранга був скоріше схожий на втечу заради порятунку життя. Але те, що вбило загін Віктора, не переслідувало їх. Принаймні, Річард вважав саме так. Не міг же він, справді, думати, що щось, що мало силу убити стількох людей таким звірячим способом, не могло б наздогнати їх, якби стежило за ними. Особливо щось, наповнене кривавим безумством, як описала це Ніккі.

Крім того, перебуваючи в лісі, Річард завжди відчував, якщо поруч були тварини, і, як правило, він знав, якщо поруч були люди. Якби загін Віктора зупинився трохи ближче від стоянки Річарда, Келен і Кари, він знав би, що вони там. Він також гостро відчував, якщо хтось переслідував його, або стежив за ним. В якості лісового провідника йому не раз доводилося шукати заблукалих людей. Іноді він з іншими провідниками влаштовували змагання, вистежуючи один одного. Річард знав, як простежити за кимось, хто стежить за ним.

Однак зараз це було не просто відчуття, що хтось може слідувати за ними, це було більше відчуття крижаного страху, як ніби їх переслідує смертельно небезпечний привид, знавіснілий від крові. Це побоювання і змушувало їх втікати. Він також розумів, що часто втеча жертви сама по собі змушує хижака атакувати.

Тим не менш, Річард усвідомлював, що це може бути просто грою уяви, що змушує його відчувати гаряче дихання переслідувачів. Зедд вчив, що завжди важливо зрозуміти, чому ти відчуваєш певні почуття, а потім вирішувати, чи спричинені ці почуття чимось, що дійсно вимагає уваги чи ні. Крім відчуття небезпеки, викликаного жорстокістю здійсненої різанини, Річард не бачив інших свідчень переслідування, тому намагався тримати емоції під контролем.

Однак найбільшою загрозою залишався страх. Він змушує людей робити необдумані вчинки, які часто означають неприємності. Під дією страху люди не в силах тверезо мислити. Коли ж вони припиняють думати, вони часто поводяться нерозумно.

В юності Річарду доводилося шукати людей, які загубилися в лісах навколо Хартленда. Одного хлопчика він шукав протягом двох днів, той біг в темряві поки, врешті-решт, не впав з кручі. На щастя падіння не було довгим. Річард знайшов його біля підніжжя крутого пагорба з пораненою щиколоткою, яка сильно розпухла, але не була зламана. Хлопчик дуже замерз, втомився і був наляканий. Він дуже зрадів, побачивши Річарда, і міцно тримався за його шию всю дорогу до будинку.

Є скільки завгодно способів загинути в лісі. Річард чув про людей, на яких напав ведмідь або пума, або яких вкусила змія. Але він ніколи не міг навіть уявити щось таке, що вбило людей Віктора. Він ніколи не бачив нічого подібного. Він знав, що це не були солдати. Він припускав, що це могло бути використання потужної магічної сили для знищення людей, але не вважав, що це все пояснює.

Тоді він зрозумів, що думає про це щось, як про звіра.

Незалежно від того, що убило тих людей, як тільки їх четвірка рушила в дорогу, Річард вжив застережних заходів. Вони рухалися по руслах струмків, доки не пройшли достатню відстань від місця різанини. Він робив усе можливе, щоб вести їх через швидкі водні потоки, намагаючись менше рухатися по рівній землі, щоб важче було вистежити їх. Не раз протягом дня він змушував їх лізти по голій скелі або по руслу річки, причому робити це способом, що максимально ускладнив би пошук їх слідів навіть для відмінного слідопита, який міг би слідувати за ними. Притулок теж було влаштовано так, щоб він злився з навколишнім лісом. Його було важко помітити, навіть якщо підійти зовсім близько.

Віктор підтяг важкий оберемок гілок бальзаміну і поклав його ближче до ніг Річарда. — Принести ще?

Носком чобота Річард потикав купу гілок, перевіряючи її щільність, прикидаючи розміри незастланного простору. — Ні, думаю з тим, що принесе Ніккі, повинно бути достатньо.

Ніккі скинула свій вантаж поруч з Віктором. Йому здавалося дивним, що Ніккі виконує таку роботу. Навіть перетягуючи оберемки гілок ялівцю, вона мала королівський вигляд. Кара теж була разюче красива, але її смілива манера триматися змушувала сприймати її абсолютно природно — чи споруджувала вона притулок в лісі чи піднімала важку булаву, щоб вбити ворога. Ніккі ж у лісі виглядала абсолютно недоречною — як ніби вона ось-ось почне скаржитися на брудну роботу і доставлені незручності, хоча вона ніколи такого не робила. Вона взагалі не була схильна скаржитися, що б Річард не просив її зробити, тільки виглядала вона зовсім не пристосованою для такого заняття — її вид був занадто шляхетним і величним для перетягування гілок і споруди куреня.

Тепер, коли вони принесли досить гілок бальзаміну, потрібних Річарду, Ніккі спокійно стояла під краплями дощу, що стікали з гілок дерев, обхопивши себе руками, вся тремтячи. Пальці Річарда теж заціпеніли від холоду, поки він швидко викладав останні гілки. Він бачив, як працювала Кара, зрідка засовуючи руки пахви, щоб відігріти. Тільки Віктор ніяк не показував, що замерз. Річард подумав, що більшу частину часу коваля зігріває його обурення.

— Чому б вам трьом не поспати — сказав Віктор, коли Річард прилаштував останні гілки. — Я почергую, якщо ніхто не заперечує. Я не дуже хочу спати.

По голосу, в якому чувся затаєний гнів, Річард зрозумів, що Віктор не зможе зараз спати. Він чудово розумів горе Віктора. На його місці він не одну годину провів би, намагаючись думати про те, що він скаже матері Феррана і рідним інших своїх товаришів.

Річард розуміюче поклав руку на плече Віктору. — Ми не знаємо, що нам загрожує. Будь ласка, розбуди нас, якщо почуєш чи побачиш щось незвичне. І не забудь забратися всередину і поспати; завтра буде довгий шлях. Ми всі повинні бути сильними.

Віктор кивнув. Річард спостерігав, як коваль накинув на плечі плащ, перед тим, як схопитися за коріння і виноградні батоги, щоб забратися на скелю над притулком, звідки зручніше було спостерігати. Річард задумався, що було б, якби Віктор залишився з загоном. Він згадував про розколоті дерева, глибокі розломи в землі, зроблені з такою силою, що було перекинуто важкі камені і розірвані товсті корені. Він згадував розірвану шкіряну броню, розбиті кістки, розкидані частини тіл, і був радий, що в момент нападу Віктора не було з його людьми. Навіть важка булава, потужна зброя коваля не змогло б зупинити те, що там відбулося.

Ніккі притиснула руку до чола Річарда, перевіряючи чи немає лихоманки. — Ти повинен відпочити. Сьогодні ти охороняти не будеш. Ми впораємося втрьох.

Річард хотів заперечити, але знав, що вона права. Це не бій, яке він повинен виграти, він просто кивнув, погоджуючись. Кара, готова підтримати Ніккі в цій суперечці, знову висунула голову назовні через маленький просвіт між гілками.

У густішій темряві навколишні звуки стали переростати в пронизливий тріск. Тепер, коли споруда укриття була закінчена, цей шум стало важко ігнорувати. Весь ліс став здаватися заповненим тріскучими звуками. Ніккі, нарешті, помітила це і завмерла озираючись.

Вона спохмурніла. — Що це? Що за звуки?

Річард відщипнув зі стовбура порожню шкірку. Навколо всі дерева були покриті таким блідим лушпинням розміром з палець.

— Цикади. — Річард посміхнувся про себе легкій оболонці істоти, що колись жила в шкірці, що лежала зараз на його долоні. — Це залишається після того, як вони линяють.

Ніккі глянула на порожню шкірку в його руці і обвела швидким поглядом інших комах, що чіплялися за дерева.

— Хоча більшість мого життя пройшло в містах, під дахами закритих приміщень, після від'їзду з Палацу Пророків я багато часу проводжу під відкритим небом. Ці комахи незвичайні для лісу; я не пам'ятаю, щоб раніше бачила або чула про них.

— Ти й не могла. В останній раз, коли я їх бачив, я був дитиною. Цей вид цикад з'являється з-під землі один раз в сімнадцять років. Сьогодні перший день, як вони починають з'являтися. Вони будуть тут ще кілька тижнів, в цей час вони спаровуються і відкладають яйця. Потім ми не побачимо їх ще сімнадцять років.

— Справді? — Запитала Кара, втягуючи голову назад. — Кожні сімнадцять років? — Мить вона обмірковувала почуте, потім спохмурніла й глянула в бік Річарда. — Їм краще не заважати нам спати.

Через їх кількість звук залишав незабутнє враження. Їх пісня переміщалася по лісі, підвищуючись і знижуючи, немов музична хвиля.

— В тиху ніч їх крики можуть здаватися приголомшуючими, але цей звук легко заколисує. Хочете — вірте, хочете — ні.

Задоволена тим, що галасливі комахи не будуть заважати їй спати, Кара сховала голову всередині.

Річард згадував своє здивування, коли Зедд вперше показав йому цих незвичайних істот і розповів про їх сімнадцятирічний життєвий цикл. Для дитини це було незабутнє враження. Зедд тоді сказав йому, що наступного разу він їх побачить, коли буде вже дорослим чоловіком. Вражений Річард тоді обіцяв собі, що коли наступного разу зустріне ці істоти, він проведе більше часу, щоб гарненько розглянути їх, поки вони не сховалися назад під землю.

На нього накотилася хвиля смутку і жалю з того невинного часу його життя. У дитинстві поява цикад уявлялася йому самою дивною подією його життя, і сімнадцятирічне очікування здавалося йому найважчим завданням, яке стояло перед ним в житті. І ось вони повернулися.

Але тепер він був дорослим. Він кинув порожню оболонку.

Річард зняв мокрий плащ і слідом за Ніккі заповз у їх притулок, ретельно прикривши за собою вхід. Товстий шар гілок приглушив тонке стрекотіння цикад. Безперервне гудіння навівало сон.

Він був задоволений, що гілки бальзаміну не пропускали дощ, і притулок був якщо не теплим, то хоча б сухим. Долівка була застелена товстим шаром гілок, так що у них буде відносно м'яка і суха постіль. Хоча дощ не проникав через навіс, але вологий туман пронизував усе навколо. Легкі хмарки пари утворювалися при кожному видиху.

Річард втомився від вогкості. Після побудови притулку він був весь покритий корою, голками і брудом. Руки були липкими від деревного соку. Він не пам'ятав, щоб коли-небудь ще був таким нещасним від відчуття бруду і піску, налиплих на вологий одяг і шкіру. Але, принаймні, від соснової хвої і листя бальзаміну стояв приємний запах.

Він жалкував, що не може прийняти гарячу ванну. Він молився, щоб Келен було сухо, тепло і безпечно.

Як не був він стомлений, як не заколисував його спів цикад, були речі, які необхідно було обдумати. Це було важливіше сну, важливіше його простого дитячого подиву.

Він повинен також з'ясувати те, що знала Ніккі про причини загибелі загону Віктора. Занадто багато що було з цим пов'язано, щоб просто відмахнутися від цих думок. Битва відбулася там, де за кілька днів до того зупинялися Річард, Келен і Кара. Що ще важливіше, ті, хто вбив їх товаришів не залишили жодних слідів, принаймні таких, які він міг би виявити. Не рахуючи того зрушеного каменю, Річард, як не шукав, не зміг знайти ніяких слідів Келен або її викрадачів.

Перш ніж заснути, Річард вирішив за допомогою Ніккі неодмінно розібратися в тому, що ж вбило їх людей.