Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

55

Ніккі постукала в дубові двері із закругленою верхньою частиною. Рікка, стоячи в неї за спиною, теж чекала відповіді.

— Заходьте, — пролунав приглушений голос.

Ніккі здалося, що, цей глибокий сильний голос належить не Зедду, а скоріше Натану. У невеликій кімнаті, де дід Річарда любив працювати, вона побачила пророка разом з Енн. Чекаючи свою гостю, аббатиса стояла, сховавши руки в рукава простого темно-сірого плаття. Натан, в темно-коричневих штанях, високих чоботях і білій сорочці під широким плащем, більше походив на шукача пригод, ніж на пророка.

Зедд в простому балахоні спокійно стояв у простінку між вікнами, біля книжкових полиць, склавши руки на спині. Здавалося, він поринув у свої думки, не зводячи пильного погляду з Ейдіндріла, що розкинувся біля підніжжя гори. Вид з вікон відкривався гарний; Ніккі зрозуміла, чому він так любить цю кімнату. Рікка почала закривати важку дверну стулку.

— Рікка, люба, — сказала Енн зі звичною усмішкою аббатиси, привертаючи увагу Морд-Сіт. — У мене все ще дере в горлі від диму, коли ця жахлива істота підпалила бібліотеку. Тебе не утруднить заварити для мене чашечку чаю, можливо навіть, з крапелькою меду?

Рікка, притримавши напівприкриті двері, знизала плечима. — Ніскільки.

— А чи не залишилося ще трохи ваших чудових бісквітів? — Широко посміхаючись, запитав Натан. — Вони дивовижні, особливо коли теплі.

Рікка пильно оглянула кожного з присутніх у кімнаті.

— Я принесу бісквіти, чай і трохи меду.

— Дякую вам, моя люба, — сказала Енн, посміхаючись своєю постійною посмішкою, поки Рікка не зникла за дверима.

Зедд не вимовив ні слова, продовжуючи дивитися у вікно.

Ніккі, не звертаючи уваги на Енн і Натана, звернулася до спини Зедда.

— Рікка сказала, що ви хотіли мене бачити.

— Правильно, — відповіла замість нього Енн. — Де Річард?

— Внизу, там, де я вам говорила. Він знайшов місце між щитами, де буде в безпеці. Він читає, шукає інформацію. Вважаю, робить те, що й повинен робити Шукач. — З перебільшеною обережністю Ніккі склала пальці. — Значить, про Річарда хотіли поговорити ви всі троє.

Натан коротко засміявся, але швидко спробував видати сміх за кашель, коли Енн кинула на нього свій особливий погляд. Зедд продовжував стояти до них спиною, дивився у вікно і мовчав.

— Ти завжди була привабливою, — сказала Енн.

— Для цього великого розуму не потрібно. — Відповіла Ніккі, не бажаючи дозволяти Енн відвернути її такими порожніми лестощами. — Прошу вас, не варто поспішати з похвалами, поки я дійсно не заслужу їх.

І Натан і Енн посміхнулися. Посмішка Натана навіть виглядала щирою.

Лестощі, немов чума, все життя переслідувала Ніккі. «Ніккі, ти така красива дитина, ти повинна віддавати значно більше. — Ніккі, ти прекрасна, ти — найкрасивіша істота, з усіх, що я бачив. Я повинен володіти тобою. — Ніккі, моя дорога, я повинен мати можливість спробувати твою красу на смак, або цей бідний чоловік помре.» — Порожні лестощі були для Ніккі, немов відмичка для злодія, який намагається вкрасти те, що є у неї.

— Отже, що я можу для вас зробити, — діловим тоном запитала Ніккі.

Енн, все ще ховаючи руки в рукавах, знизала плечима.

— Нам треба поговорити про жалюгідний стан Річарда. Було вельми сумно виявити його під владою марення.

— Не можу сказати, що не згодна з цим. — Сказала Ніккі.

— У тебе є які-небудь ідеї? — Запитала аббатиса.

— Ідеї? Що ви хочете сказати?

— Не треба зображати скромницю, — сказала Енн. Поблажлива добродушність випарувалося з її голосу. — Ти дуже добре знаєш, що ми маємо на увазі.

Зедд, нарешті, обернувся, очевидно, тон Енн йому не сподобався.

— Ніккі, ми дуже за нього хвилюємося. Зрозуміло, нас хвилює пророцтво і те, що воно свідчить, що він має очолити наші сили і все таке, але… — Він зронив руку. — Але нас хвилює і сам Річард. З ним щось сталося, щось погане. Я знаю його з народження, я провів з ним роки, я бачив, як він ріс. Передати не можу, як я пишався цим хлопчиком. Він частенько говорив і робив те, що мене спантеличувало і бентежило, але я ніколи не бачив його таким, як зараз. Я ніколи не бачив, щоб він вірив таким божевільним вигадкам. Ти і уявити не можеш, що відбувається зі мною, коли я бачу його таким.

Ніккі почухала брову, скориставшись цим приводом, щоб відвести погляд і не бачити болю в його горіхових очах. Його сиве волосся були навіть у більшому безладді, ніж зазвичай. Він виглядав не просто худим; він виглядав виснаженим. Він був схожий на людину, яка толком не спала багато тижнів.

— Думаю, я розумію ваші почуття, — запевнила його вона. Глибоко зітхнувши, вона повільно похитала головою. — Не знаю, Зедд. Я намагаюся зрозуміти це з того ранку, коли знайшла його вмираючим на грані світу мертвих.

— Ти казала, що він втратив багато крові, — сказав Натан. — І що він довго був без свідомості.

Ніккі кивнула. — Можливо, саме тоді, коли він майже задихнувся і готувався до смерті, бажання жити змусило його вигадати когось, заради кого варто жити. Ось такий виверт, щоб взяти себе в руки. Колись я робила щось подібне, коли мені було страшно — я уявляла, що знаходжуся десь у безпечному місці. В результаті великої втрати крові Річард довго був без свідомості, довго відновлював сили — у нього було багато часу, щоб мрія виросла і зміцнилася в його свідомості.

— І заповнила всі його думки, — закінчила Енн.

Ніккі відповіла на її пильний погляд.

— Я теж так думаю.

— І що тепер? — Запитав Зедд.

Ніккі перевела погляд на важкі дубові балки стелі, підшукуючи слова.

— Я не можу сказати більше — я не експерт в таких речах, і не планувала присвятити своє життя цілительству. Я думала, що ви, троє, знаєте про такі захворювання трохи більше мене.

— Так, це факт, — сказала Енн, гримасою даючи зрозуміти, як вона рада чути, що Ніккі визнає це. — Ми змушені погодитися з твоєю оцінкою.

Ніккі з підозрою дивилася на трьох чарівників.

— І в чому, по-вашому, його проблема?

— Ну, — почав Зедд, — ми ще не готові виключити деякі причини…

— Ти думала щодо заклинання чарівності? — Запитала Енн, спрямувавши на Ніккі той погляд, яким вона мала звичай дивитися на новачків, і який примушував їх тремтіти і зізнаватися у всіх гріхах.

Ніккі давно не була новачком, таке залякування більше на неї вже не діяло. Після того, як вона лицем до лиця знаходилася поруч з Джеганем, який в сліпому нападі гніву бив її кулаком по обличчю, тримаючи іншою рукою за горло, ніякий погляд не міг би змусити Ніккі затремтіти. Не будь тема такою серйозною, вона б просто посміялася над спробами витягти з неї необережні слова за допомогою всього лише погляду.

— Мені це спадало на думку. — Відповіла вона, не бачачи сенсу заперечувати це. — Але я знищила стрілу за допомогою магії Збитку, щоб врятувати йому життя. Боюся, в той момент подібна думка мені в голову не прийшла. Я просто намагалася не дозволити йому померти. Можливо, я і повинна була подумати про зачаровані стріли, але я цього не зробила. Без стріли тепер немає ніякої можливості зрозуміти, було заклинання чи ні. Та й зробити без стріли нічого не можна.

Зедд потер чисто виголене підборіддя, відводячи погляд. — Це, звичайно, створює певні труднощі.

— Труднощі? — Запитала Ніккі. — Це заклинання не так просто скасувати, навіть якщо у вас є в руках об'єкт, що заразив жертву чарівністю. Без нього тільки чарівниця, що наклала закляття, може його зняти. Ви повинні мати павучиху, яка занесла інфекцію, якщо хочете вилікувати хворого.

І ще. Ви повинні точно знати, що це було заклинання чарівності. Але ж це могло бути щось ще. У будь-якому випадку, заклинання це чи маячня, щоб вилікувати наслідки, потрібно точно знати причину.

— Не обов'язково, — сказала Енн і знову втупилася на Ніккі. — У нашому випадку причина — всього лише невелика частина проблеми.

Брову Ніккі сіпнулася.

— Невелика частина? Про що ви?

— Якщо людина зламала руку, ви накладаєте на неї шину, а не витрачаєте час даремно, бігаючи навколо і задаючи питання, щоб точно дізнатися, коли і як він пошкодив руку. Ви повинні вжити заходів, щоб вилікувати хворобу. Розмовами цього зробити не можна.

— Ми вважаємо, що йому потрібна наша допомога, — продовжив Зедд примирливим тоном. — Всі ми знаємо, що його висловлювання просто неможливі. Коли він сказав, що віддав Шоті Меч Істини, я спершу подумав, що він просто зробив велику дурницю. Але потім я побачив, що його дії не були навмисними. Я вилаяв його, замість того, щоб побачити, як насправді йому погано. Я повинен був поводитися з ним з урахуванням його стану.

— Іноді достатньо легко зрозуміти, коли хтось веде себе незвично, в цьому випадку не потрібно додаткових доказів. Але поведінка Річарда вельми далеко від того, що можна назвати незвичайним. Ясно, що він марить; і всі ми чудово це розуміємо. — Він благально простягнув до неї руки. — Може, ти можеш сказати що-небудь в його захист, що змусить нас переглянути свої висновки?

Зедд виглядав зовсім нещасним. Було очевидно, як щиро він переживає за онука.

Ніккі опустила очі, не в силах бачити біль в його погляді.

— Жалкую, Зедд, але мені нічого сказати. На жаль, я не вважаю, що тіло, яке він викопав, є остаточним свідченням, інакше ми могли б все таки змусити його прийняти реальність. З іншого боку, я думаю, що тіло дійсно належить Матері-сповідниці Келен Амнелл, жінці, про яку він мріяв, любов до якої вигадав, поки страждав від болю після поранення.

— Можливо, він почув це ім'я, коли подорожував по Серединних землях, і воно запало в його пам'ять. Ймовірно, це була прекрасна мрія. Для того, хто ріс, бажаючи стати лісовим провідником, цілком природно мріяти, що одного разу він піде в далекі краї і одружиться на королеві. Але коли він був поранений, ця мрія цілком могла перетворитися на нав'язливу ідею.

Ніккі повинна була змусити себе зупинитися. Було до крайності боляче говорити стороннім людям такі слова про Річарда, навіть якщо ці люди теж турбуються про нього і хочуть допомогти. Навіть у Енн, як часто здавалося Ніккі, були таємні мотиви турбуватися про Річарда. Він був людиною, яка на переконання Енн повинна була виконати пророцтво, але вона живила до нього і тепле людське почуття.

Ніккі знала, що все, сказане нею про Річарда — правда, але все одно відчувала себе так, немов зрадила його. Подумки вона бачила його обличчя, уважне, з виразом мовчазного страждання, якому вона вірила.

— Ми вважаємо, що незалежно від причини його помилкового переконання, — сказала Енн, — Річард повинен повернутися до дійсності.

Ніккі нічого не сказала. Хоча вона вважала, що вони абсолютно праві, вона не знала, що ще можна зробити. Хіба що дозволити йому, наскільки дозволяє час, самому шукати відповіді на свої запитання.

Натан ступив уперед і посміхнувся Ніккі. У маленькій кімнаті він здавався ще більш величним. Але саме його темно-сині очі приковували до себе увагу. Він заклично розкинув руки.

— Іноді щоб вилікувати, людині необхідно заподіяти біль. Пізніше він сам побачить, що це був єдиний шлях, і буде вдячний, що ви зробили те, що повинно бути зроблено.

— Як лікування зламаної руки. — Продовжила Енн, кивком підтверджуючи слова Натана. — Ніхто не хоче заподіювати іншому біль, але іноді це необхідно, щоб вилікувати людину, повернути назад до життя.

— Отже, — похмуро глянувши, запитала Ніккі. — Ви збираєтеся вилікувати його?

— Правильно, — сказав Зедд. Тільки тепер він посміхнувся. — Я знайшов пророцтво про Річарда, де сказано, що вони будуть сперечатися спочатку, щоб потім згуртуватися в змові і зцілити його. Ніколи б не подумав, що все станеться так скоро і так жахливо, але, думаю, всі ми згодні, що любимо Річарда і хочемо йому лише добра. Ми всі хочемо отримати назад того Річарда, якого ми любимо.

Ніккі подумала, що це повинно означати трохи більше, ніж вони сказали. Вона почала задаватися питанням, чому вони відіслали Ріккі за чаєм — чомусь вони не хотіли, щоб поруч знаходився охоронець Магістра Рала.

— Я вже сказала, що цілитель з мене нікудишній.

— Тобі відмінно вдалося зцілити його, коли він був поранений тією стрілою, — сказав Зедд. Жоден з нас в цій кімнаті не здатний на це крім тебе, Ніккі. Ти можеш не вважати себе цілителем, але ти зробила те, що для кожного з нас виявилося б не під силу.

— Гаразд, я добилася успіху. Але тільки тому, що використала Магію Збитку.

Ніхто не вимовив ні слова. Вони всі пильно дивились на неї.

— Хвилиночку, — сказала Ніккі, переводячи погляд з одного на іншого. — Ви хочете сказати, що пропонуєте мені знову застосувати до Ричарда Магію Збитку?

— Саме це ми і пропонуємо. — Відповів їй Зедд.

Енн махнула рукою в бік Зедда і Натана.

— Ми б зробили це самі, але не можемо. Ось для цього потрібна нам ти.

Ніккі склала руки.

— Що саме? Я не дуже розумію, що ви очікуєте від мене? Що я повинна зробити?

Енн поклала долоню на руку Ніккі за руку.

— Послухай, Ніккі. Ми не знаємо, чим викликана хвороба Річарда, а тому не знаємо способу вилікувати його. Навіть якби ми знали напевно, що це було заклинання чарівності, накладене на ту стрілу, ніхто не може зняти його, окрім того, хто наклав закляття.

Але ми не можемо навіть переконатися, що саме це було: накладене закляття, якесь інше заклинання або просто маячня, викликана важким пораненням. Причини ми не знаємо. І можливо, не дізнаємося ніколи.

Єдине, що можна зробити, — сказала вона дуже серйозно, не намагаючись більше ухилятися. — Це усунути нав'язливу ідею, незалежно від її походження. Неважливо, викликана вона заклинанням, мрією або раптовим нападом безумства. Пам'ять про цю Келен є помилковою пам'яттю, яка заважає йому розумно мислити, і тому повинна бути усунута.

Почуте приголомшило Ніккі. Вона перевела погляд з колишньої аббатиси на Зедда.

— Ви серйозно пропонуєте мені застосувати Магію Збитку до розуму вашого онука? Ви хочете, щоб я знищила частину його свідомості? Частину того, чим він є?

— Ні, ніколи. Потрібно знищити частину того, чим він ніколи не був. — Зедд облизав тонкі губи. Його голос звучав безпорадно і відчайдушно. — Я хочу, щоб ти вилікувала його. Я хочу повернути Річарда, якого я знаю, Річарда, якого всі ми знаємо. Справжнього Річарда, а не цього незнайомця, одержимого дивними фантазіями, які руйнують його розум.

Ніккі труснула головою.

— Я не можу зробити цього з людиною, яку я… — вона прикусила язик, перш ніж доказала до кінця.

— Я міг би отримати назад того Річарда, якого люблю, — м'яко і благально сказав Зедд. — Річарда, якого всі ми любимо.

Ніккі зробила крок назад і труснула головою, не знаючи, що відповісти на такий розпач. Повинен же бути інший спосіб привести Річарда в почуття.

— Покажи їй, — сказав Натан Енн. Його голос, подібний церковного дзвону звучав так, як повинен був звучати голос пророка, яким він був, і голос Рала, яким він теж був.

Енн кивнула і дістала щось із кишені. Вона простягла це Ніккі. — Прочитай.

У руці Ніккі з'явився дорожній щоденник. Вона глянула на Натана, Енн і, нарешті, на Зедда.

— Ну ж бо, — сказав пророк. — Прочитай. Це повідомлення Енн отримала від Верни.

Дорожні щоденники були неймовірно цінними речами. Ніккі вважала, що всі вони загинули разом з Палацом Пророків. Вона знала, що написане щось в одному з них одразу з'являється в іншому, що становив пару до першого. До корінця прикріплювався стилос, яким користувалися, щоб робити в щоденниках записи або стирати старі повідомлення. Тому дорожні щоденники ніколи не закінчувалися, ними можна було користуватися постійно. Ніккі відкрила безцінне творіння стародавньої магії і взялася за читання.

«Енн, це почалося. Я боюся, що наші сили ще не готові. Де Річард? Ви, нарешті, знайшли його? Пробачте, що я так тисну на вас знову і знову, оскільки знаю, що ви не втрачаєте часу дарма. Але проблеми в армії з кожним днем стають все серйозніші. Солдати розбігаються. Не так багато, як ми припускали, але зараз ми знаходимося в Д'харі, і йдуть розмови, що лорд Рал не поведе їх у бій, як вони були впевнені. А інакше воювати з Орденом — чисте самогубство. Та й тривала відсутність Річарда тільки підтверджує ці побоювання, які зростають щодня. Людям здається, що лорд Рал їх покинув. Жоден солдат не вірить, що у них є шанс вистояти проти ворога, що насувається, якщо Річарда не буде з військами, щоб вести їх у битву.

Ми з генералом Мейффертом відчуваємо все більший відчай, не знаючи, що казати військам, які перебувають у повній зневірі. Навіть якщо для його відсутності є серйозні підстави, для солдатів важко йти на смерть, не почувши ні слова від вождя, першого в їхньому житті, якому вони дійсно повірили.

Прошу вас, Енн, як тільки ви знайдете Річарда, скажіть йому, що всі ці люди, які так довго відбивають удари наших ворогів, які стільки вистраждали, мають велику потребу в ньому. Прошу вас, дізнайтеся, коли він приєднається до нас. Попросіть його поспішити.

З нетерпінням чекаю відповіді.

Ваша в Світлі.

Верна.»

Рука Ніккі, що тримала щоденник, впала. Сльози жалили очі.

Енн обережно взяла щоденник з тремтячих пальців Ніккі.

— Що б ти на моєму місці відповіла Верні? Що сказала б військам? — Запитала її Енн тихим, майже ніжним тоном.

Ніккі прикрила очі, намагаючись зморгнути сльози.

— Ви хочете, щоб я забрала в нього розум? Ви просите мене зрадити його?

— Ні-ні, ніскільки. — Запевнив її Зедд, захоплюючи її плече сильними пальцями. — Ми тільки хочемо щоб ти вилікувала його… допомогла йому.

— Ми боїмося навіть наближатися до Річарда в його нинішньому стані, — сказала Енн. — Ми боїмося, що він може щось запідозрити. Боюся, частково в цьому винна я, моя різка реакція на його оману. Хай вибачить мені Творець, але все своє життя я керувала людьми і звикла до покірності. Старі звички вмирають важко. Тепер він упевнений, що я збираюся змусити його точно слідувати пророцтвом. Він ставиться до нас все більш підозріло…, але не до тебе.

— Він тобі довіряє, — сказав Зедд. — Ти могла б підпорядкувати його так, щоб він нічого не запідозрив.

Ніккі втупилася на нього.

— Підпорядкувати його…?

Зедд кивнув.

— Ти могла б приспати його перш, ніж він зрозуміє, що сталося. Він нічого не відчує, а коли прокинеться, пам'ять про Келен Амнелл буде стерта, і він знову стане нашим Річардом.

Ніккі прикусила нижню губу, не довіряючи своєму голосу.

Горіхові очі Зедда наповнилися сльозами.

— Я дуже люблю мого внука. Я готовий зробити для нього все, що завгодно. Я проробив би все це сам, якби міг зробити це так само добре, як ти. Я хочу, щоб він одужав. Він дуже потрібен усім нам.

Він знову стиснув її плече.

— Ніккі, якщо ти теж його любиш, прошу тебе зробити це. Будь ласка, тільки ти одна можеш ще раз зцілити його.