Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

35

Далеке вовче виття пробудило Річарда від важкого сну. Тужливий крик відбився від навколишніх гір і розчинився в тиші не отримавши відповіді. Річард лежав на боці в невірному передранковому світлі і прислухався, марно очікуючи відгуку, якого так і не було.

Він відкрив очі на час, набагато менший, ніж проміжок між двома ударами серця, збираючи сили, щоб підняти голову. Гілки дерев рухалися в напівтемряві, немов живі.

Річард відчув задуху і повністю прокинувся. Він був злий.

Він лежав на спині, поклавши поперек грудей меч. Одна рука стискала піхви, а інша з силою чіплялася за руків'я так, що слово «Істина» болісно відбивалося на долоні. Меч був наполовину витягнутий з піхов. Можливо, саме це частково і викликало його гнів.

Перші світанкові промені тільки-тільки починали висвітлювати порослу лісом вершину гори. Але в густому лісі ще панувала передранкова темнота.

Річард засунув лезо назад у піхви, сів і поклав меч на кинуту поруч ковдру.

Зігнувши ноги, він сперся ліктями на коліна, запустивши пальці у волосся. Гнів меча змушував серце битися з подвоєною швидкістю. Мабуть, прокидаючись, він згадав той фатальний ранок, і в напівсні почав витягати меч з піхов. Хоча все відбулося без його розуміння і волі, подія не дивувала і не турбувала. Так уже бувало, коли він, прокинувшись, виявляв, що повністю оголив меч.

Але чому — хоча він вже повністю прокинувся — спогади не залишають його?

Причина дуже очевидна. Це — пам'ять про той ранок, коли він прокинувся і не знайшов поруч Келен, про той ранок, коли вона пропала. Це був страшний сон наяву, нескінченний кошмар, в який з тих пір перетворилося його життя. Але було в цьому щось ще, що скалкою сиділо в його підсвідомості. Тисячі разів він намагався зрозуміти, що саме… У вовчому зові не було нічого дивного, але чомусь спогад про нього продовжувало відвідувати його знову і знову.

Річард озирнувся, але Кари в темряві не побачив. Лише між кронами дерев починало світлішати ранкове небо з легкими червоними штрихами на сході. Ці червоні смужки нагадували рани, що сочаться кров'ю, а нижче, між стовбурами дерев, небо ще залишалося по-нічному темним.

Все його тіло, до останньої кісточки, було змучено виснажливим подорожжю сюди з самого серця Старого Світу. Одного разу вони наткнулися на досить великий загін окупаційних військ, залишених в захоплених Серединних Землях. Це не були основні сили Імперського Ордена, проте, теж представляли серйозну небезпеку. Річарду і Карі тоді вдалося видати себе за скульптора-каменеріза з дружиною, якому необхідно виконати дуже важливе завдання на славу Ордена. В кількох інших випадках їм доводилося діяти по обстановці. Це були криваві зіткнення.

Йому постійно хотілося спати — відпочивати в цій подорожі доводилося мало. Але поки Келен не знайдена, він не міг дозволити собі спати більше, ніж було необхідно для продовження шляху. Він не знав, скільки часу буде потрібно на її пошуки, але не збирався витратити даремно жодної миті. Він відмовлявся визнавати лише одну можливість — що час для її порятунку давно вийшов.

Один з коней нещодавно впав від виснаження; він не міг пригадати точно, коли це сталося. Інший зашкутильгав, і вони були змушені кинути його. Річард вирішив, що пошукає нових коней пізніше; зараз у нього було більш важливе завдання. Вони майже досягли Землі Агада, володінь Шоти. В останні два дні вони майже подолали гори, що оточували її володіння.

Розминаючи ниючі м'язи, він знову взявся обмірковувати, яким способом може переконати Шоту допомогти йому. Нехай спершу вона й допомагала йому, ніхто не міг гарантувати, що цього разу допоможе теж. Шота була жінкою, м'яко кажучи, складною. А дехто настільки боявся відьми, що не бажав навіть вимовляти вголос її ім'я.

Одного разу Зедд сказав, що Шота ніколи не скаже того, що ти хочеш у неї дізнатися, але неодмінно розповість все, про що ти знати не хочеш. Річард не став вигадувати того, чого він знати не хоче, але йому було гранично ясно, що він повинен знати. І він мав намір за всяку ціну отримати у Шоти відповіді про зникнення Келен, про те, де вона може бути і як її знайти. Якщо відьма відмовиться відповідати — що ж, значить, у неї будуть неприємності.

Розігрітим лицем він раптом відчув холодне поколювання туману.

І тут же помітив якийсь рух серед дерев.

Скоса він вдивлявся в темряву. Це не могли бути гілки, яких хитало вітром — у передсвітанковому лісі ніякого вітру не було.

У темряві ж здавалося, що гілки дерева рухаються самі по собі.

Тим ранкои теж не було ні найменшого вітерця.

Тривога піднялася у свідомості Річарда, немов у відповідь на скажене биття серця. Він застиг, сидячи на ковдрі.

Щось повзло серед дерев.

Це не була людина або тварина — щось рухалося так, що не зашерхотів жоден лист, не хруснула жодна суха гілка на землі. Щось переміщувалося над землею, приблизно на рівні очей людини. У передсвітанковому сутінках не можна було ясно бачити, що це таке, можна було лише з непевненістю стверджувати, що там і справді щось є. Можливо, це була просто гра уяви — в кінці кінців, він знаходився достатньо близько до володінь Шоти. Він раптом відчув себе непевно; може, вона й допомагала йому колись у минулому, але вона ж не раз доставляла йому і неприємності.

Але якщо там, серед дерев нічого не було, чому його шкіру поколює, немов від страху? І що за звук чується йому — тихе лагідне шипіння?

Не відводячи погляду від темних дерев, Річард обережно сів навпочіпки, тримаючись пальцями за найближчу ялинку, одночасно протягуючи іншу руку до меча, який лежав на ковдрі там, де він його залишив. Спокійно надівши перев'язь через голову, він постарався зосередитися, щоб розгледіти в напівтемряві те, що рухалося неподалік. Схоже, це щось було невеликим. У Річарді все більше міцніла впевненість, що в лісі щось є.

Найбільше дивував спосіб, яким пересувалося це щось. Не так, як птах, вибуховими рухами переносячись з гілки на гілку. Не швидкими ривками упереміш із зупинками — як білка. Його рух не нагадував навіть пересування змії, яка плавно ковзала, робила паузу, потім ковзала знову.

Щось текло, немов рідина — спокійно і безперервно.

В стороні, в імпровізованому загоні з молодих дерев, що відгороджував тварин від близької прірви, занепокоїлися коні. Вони голосно фиркали і били копитами. Недалеко зграйка птахів раптово зірвалася з гілок і полетіла геть.

У цей момент Річард несподівано усвідомив, що цикади мовчать.

До нього долинув запах, абсолютно недоречний в лісі. Річард обережно принюхався, намагаючись зрозуміти, що це може бути. Спочатку він вирішив, що пахне віддаленою пожежею, але запах був недостатньо сильний для такого пояснення. Так могло пахнути похідне вогнище, але вони з Карою не розпалювали вогню. Річард неквапливо обмірковував те, що відбувається. У них був потайний ліхтар, але на запах ліхтаря це теж не походило.

Він озирнувся навколо в пошуках Кари. Зараз була її черга вартувати, можливо вона і знаходилася десь неподалік, але її не було видно. Зрозуміло, вона не пішла б далеко, особливо після того ранку, коли пропала Келен — занадто вже вона злякалася за нього тоді. Тим більше що цього разу поблизу не буде Ніккі, яка зцілить його в разі поранення, будь то стріла чи меч. Ні, Кара повинна бути десь поряд.

Він зібрався було гукнути її, але придушив це бажання. Спершу потрібно дізнатися, що відбувається, зрозуміти, що не так, а потім вже піднімати тривогу. Крім того, піднята тривога змушує супротивника насторожитися. Поки ж краще було дозволити ворогу вважати, що він все ще не виявлений.

Роздивляючись навколишній ліс, Річард прийшов до висновку, що він якийсь дивний. Він не міг точно вказати, що саме, але щось було неправильне. Можливо, таке відчуття виникало через запах гару. Все ще було надто темно, щоб ясно розгледіти що-небудь, але, судячи з того, що він зумів розгледіти, гілки найближчих дерев виглядали незвично. І в соснових гілках, і в листах інших дерев було щось дивне. Вони виглядали… несправжніми.

Він чудово пам'ятав своє перше відвідування Землі Агада. Трохи далі до підніжжя гори на нього тоді напала дивна істота. Коли він відбив напад, Шота схопила Келен і затримала зміями. Тоді якась істота під виглядом випадкового мандрівника спробувала заманити його в засідку, але з переляку втекла. Але цього разу не було ніяких незнайомців, проте це зовсім не означало, що та істота не придумає інший спосіб дістатися до нього. А ще він пам'ятав: єдине, що навело страху на незрозумілу істоту, був його меч.

Намагаючись зберігати спокій, Річард повільно потягнув зброю з піхов. Щоб зробити це якомога тихіше, він стискав лезо, пропускаючи його між великим і вказівним пальцями, поки воно не вислизнуло на свободу. Оголений меч видав м'який шепіт, і гнів наповнив свідомість Річарда.

Готовий до всього, він став обережно підбиратися ближче до темної плями, туди, де він помітив незрозумілий рух. Всякий раз, повертаючи голову, Річард був упевнений, що боковим зором він помічав щось, що знаходилося перед ним. Однак, дивлячись прямо на це ж місце, він не бачив абсолютно нічого. Він ніяк не міг зрозуміти, чи була це ілюзія чи до нього дійсно наближалося щось невидиме.

Він знав, що в темряві периферійний зір часто буває більш ефективним, ніж прямий погляд. Будучи лісовим провідником, проводячи багато часу на природі, він часто використовував це властивість бічного зору, коли пильний прямий погляд не приносив результатів. Вночі периферійний зір працював краще, ніж прямий, разів у п'ятнадцять. А після того, як він покинув рідні ліси, то виявив, що практика у використанні периферійного зору виявилася неоціненною у бою на мечах.

Не пройшов він і трьох кроків, як його нога зачепилася за щось, чого не повинно було бути на цьому місці. Спочатку він прийняв перешкоду за низько схилену гілку одного з дерев. Перш ніж розчистити собі дорогу, він призупинився. І знову відчув колишній запах, який став сильніший. Тепер він нагадував запах паленої тканини.

В ту ж мить він відчув обпалюючий жар біля гомілки. Він спробував швидко і безшумно забрати ногу.

За все життя Річарду не доводилося зустрічати нічого подібного до того, на що він наткнувся. Це не було схоже ні на одну істоту, які йому доводилося зустрічати. Спочатку він було вирішив, що це мотузка, натягнута кимось, хто ховається поблизу. Проте ніяка мотузка не могла б обпалити його так, як зробило це щось.

Чим би воно не виявилося, це липло до його чобота і тягнулося за ногою, яку Річард намагався прибрати. Коли ж він, все таки звільнившись, відступив, непомітний рух між дерев різко припинився, немов своїми діями Річард пошкодив йому ногу, або що там у нього було. Мертва тиша майже хворобливо дзвеніла в вухах.

Занадто густий туман не пропускав ніяких звуків — ні шелесту листя, ні шереху хвої під ногами, ні звуків падіння крапель з гілок. Крім того, звук, який привернув його увагу, зовсім не був звуком падаючих крапель. Річард зосередився на темних тінях, намагаючись розгледіти, що ж переміщувалося — а тепер зупинилося — між стовбурів.

Рух відновився, цього разу трохи швидше, немов щось знайшло нову мету. М'який шовковистий шелест в гілках дерев нагадував тепер звук, з яким лезо коника ковзає по гладкому льоду.

Річард спробував відсунутися, коли щось з хлюпающим звуком вхопило його другу ногу з тим же відчуттям чогось липкого, точно так само, як хвилину тому. І відчуття опіку було теж схожим.

Він повернувся, намагаючись розглянути, що утримує ногу, в цей час щось із легким пихтінням вп'ялося в руку вище ліктя. Він був без сорочки, і тіло відразу загорілося від липкого дотику. Відсмикнувши руку, він відступив і від того, що торкнулося його ноги. Не випускаючи з руки меч, він провів кулаком по передпліччю лівої руки в спробі трохи заспокоїти пекучий біль, і пальці забарвилися теплою кров'ю. Його власний гнів змішався з магічним гнівом меча, і заповнив свідомість немов повінь. Вибух люті був настільки великий, що погрожував ось-ось пересилити почуття обережності.

Він знову повернувся, пробуючи розглянути в темноті джерело небезпеки. Червоні смуги на світанкової небі відбивалися від леза меча, створюючи враження, що полірований метал покритий кров'ю, що відповідало реальній крові, яка заливала його ліву руку.

Навколишні тіні почали стискати кільце навколо нього. Неважливо, що це було, але воно наближалося, захоплюючи гілки, листя і чагарник. Насувалося рівно і невблаганно. Річарду подумалося, що м'який шиплячий звук міг бути звуком обпаленого листя, коли незрозуміле щось просувалася вперед і торкалося його. Запах обпаленого листя отримав підтвердження через пекучі ранки і на його тілі; однак пояснення, що могло викликати подібний запах, у нього поки не було. В інших умовах він, мабуть, міг би і засумніватися в своїх висновках, якби не гостра біль, якої завдав йому дотик цього невідомого створіння. Крім того, він знав, що це його кров заливала йому руку.

Інстинктивно Річард відчув, що його час закінчується.