Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

45

У покинутому місті було безлюдно. Удари копит Сайдина по бруківці тужливим луною віддавалися в ущелинах безлюдних вулиць. Різнокольорові віконниці на деяких будинках були закриті, на деяких — розчинені навстіж. У вікнах верхніх поверхів з крихітними балкончиками, що нависають над бруківкою, були видні щільно запнуті штори. Проїжджаючи по одній з порожніх вулиць Ніккі помітила забуті штани, що сумно звисали з мотузки, натягнутої між другими поверхами будинків. Їх власник давно вже був далеко звідси.

Тиша в місті була повною, важкою, зловісною. Залишене місто викликало моторошне відчуття — міські вулиці, де колись кипіло життя, тепер здавалися всього лише оболонкою, позбавленою змісту. Вид міста викликав у пам'яті картину смерті, коли померлий виглядає ще живим, ніби сплячим, але жахлива правда вже не викликає жодних сумнівів. Якщо жителі сюди не повернуться, місто дійсно незабаром помре, поступово перетворюючись на руїни.

На перетинах вузьких вулиць перед Ніккі мигцем відкривався вид на Замок Чарівників, що стояв на горі, і ніби нависав над мирним містом. Від величезної споруди виходило відчуття загрози. Темні башти тягнулися в небо, за них чіплялися обривки хмар. У неї виникло враження, що більш зловісної з вигляду споруди їй бачити ще не доводилося. Однак вона відмінно розуміла, наскільки це враження насправді оманливе, і з нетерпінням чекала, коли ж, нарешті, добереться туди.

Поїздка з глибини Старого Світу до Ейдіндріла була довгою і важкою. Часами вона боялася, що не зможе уникнути зустрічі з численними загонами солдатів Ордена, які траплялися їй на шляху — вона вже й так втратила достатньо часу, обходячи або вбиваючи їх. Хоча вона і знищила величезну кількість імперців, чисельність армій Ордена була така велика, що ці втрати не мали для них великого значення. Вона приходила в лють від необхідності ховатися, замість того, щоб знищувати їх, проте зараз важливіше було дістатися до Річарда. А війська Ордену — це лише перешкода на її шляху.

Через узи, що зв'язують її з Річардом, Ніккі знала, що вже близька до мети. Вона ще не знайшла його, але знала, що ось-ось знайде.

Одразу після його від'їзду з Алтур-Рангу у неї були серйозні сумніви, що вони коли-небудь зустрінуться знову.

Битва за Алтур-Ранг була по-звірячому жорстокою. Передовий загін Ордена, захоплений зненацька захисниками міста, зазнав поразки відразу після заходу сонця. Однак досвідчені воїни швидко прийшли в себе і, освітлюючи собі дорогу смолоскипами, спробували переламати хід бою на свою користь.

Ніккі, як нікому іншому було відомо, що збирався зробити Джеган з бунтівним Алтур-Рангом. Але навіть вона не очікувала такого озлоблення, з яким билися солдати Ордена. Деякий час, через те, що серед військ Ордену виявився третій чарівник, про якого городяни нічого не знали, здавалося навіть, що військо Джегана змете недосвідчених захисників міста. Це був момент похмурої безнадії, коли всі зусилля міського ополчення виглядали витраченими даремно. Перспектива поразки і наступної за ним різанини представлялася не просто реальної — неминучою. На якийсь час Ніккі і її соратники майже повірили, що не переживуть цієї ночі.

Ні щире бажання врятувати жителів Алтур-Рангу, ні думки про жахливу долю, яка чекає безневинне і безпорадне населення міста, не могли більше надати Ніккі нових сил. І тільки страх від думки про те, що в цьому випадку вона ніколи більше не побачить Річарда, немов оживляв її, додаючи бажання боротися. Вона скористалася цим страхом, щоб розпалити в собі нестримний гнів, який можна було погасити тільки потоками крові ворога, що стояв у неї на шляху.

У критичний момент бою, коли ворожий чарівник, різко освітлений ревучим полум'ям від палаючих будинків, стояв на гарматному лафеті, поширюючи навколо себе страждання і смерть, надихаючи своїх звірів рухатися вперед, Ніккі, немов дух помсти, раптово виникла серед атакуючих, прямо на узвишші поруч з ним. Це було настільки несподівано, що погляди імперців мимоволі звернулися на неї одну. І в цю коротку мить, коли всі застигли в приголомшеному здивуванні, вона різко розколола груди чарівника, голими руками вирвавши звідти ще живе серце. З гнівним криком Ніккі підняла свій кривавий трофей, щоб він був добре видимий усім солдатам Ордена, як обіцянка долі, яка чекає кожного з них.

В ту ж мить Віктор Касселл зі своїми людьми вдарив в самий центр загону загарбників. Коваль був охоплений власним гнівом, не тільки через те, що натовп головорізів мав намір грабувати і вбивати жителів його міста, але і через їх бажання забрати в нього з такими труднощами завойовану свободу. Один його палаючий гнівом погляд, здавалося, був здатний вбивати. Як би там не було, його смілива атака була настільки ж несподівана, наскільки і люта. Ці дві події, що послідували одна за іншою, розтрощили хоробрість нападників. Ніхто з них не хотів би опинитися на шляху розгніваного коваля з його булавою, так само, як і зустрітися обличчям до обличчя з збожеволілою чаклункою, яка, немов мстивий демон смерті, збиралася вирвати їх серця.

Елітні війська Ордену розвернулися і спробували втекти з міста, рятуючись від розлючених жителів. Але замість того, щоб дозволити городянам задовольнитися їхньою втечею, Ніккі наполягла, щоб ополченці переслідували ворога і знищили всіх, до останньої людини.

Вона єдина розуміла, наскільки було важливо, щоб жоден з імперців не вцілів, і не міг розповісти про поразку, завдану їм жителями Алтур-Ранга. Імператор Джеган очікував, що його рідне місто буде повернуто під правління Ордена, заколотники будуть схоплені і жорстоко страчені, а інші жителі поставлені на коліна. Він чекав, що ця різанина буде таким жорстоким уроком, який на довгі роки послужить застереженням для інших.

Ніккі знала, що замість очікуваної перемоги, Джеган дуже скоро отримає звістку про поразку його добірних частин. Він і раніше програвав битви — справа не в цьому. Але за кількістю втрат він зможе скласти уявлення про силу тих, хто йому протистоїть, і наступного разу просто-напросто пошле військо більш чисельне, достатнє, щоб виконати поставлене завдання. При цьому для нього буде однаково важливо і добитися перемоги, і покарати непокірних за те, що посміли чинити опір його влади.

Ніккі добре знала цю людину. Його не турбувало життя солдатів — як, втім, і життя всіх інших. Посмертна слава — достатня нагорода для тих, хто воював і помер за справу Ордена. У цьому світі від них вимагалося лише одне — віддавати свої життя задля слави Імператора.

А ось повна відсутність звісток про бій за Алтур-Ранг — це зовсім інша справа.

Ніккі знала, що брак інформації дратував Джегана більше, ніж будь-який ворог. Він терпіти не міг невідомості. Вона знала, що зникнення першокласного війська очолюваного трьома сильними чарівниками, від яких він більше не отримує жодної звісточки, остаточно виведе його з себе. Він буде знову і знову роздумувати над таємницею їх зникнення, із занепокоєнням розглядаючи проблему з усіх боків, немов роздивляючись на світло коштовний камінь.

В результаті, відсутність відомостей про результаті бою за Алтур-Ранг налякає його більше, ніж проста поразка. Він не побоювався втратити людей, їх життя для нього — лише засіб досягнення своїх цілей; з поразкою він теж міг змиритися; але невідомості він винести не зможе. І гірше того, його солдати, схильні до забобонів, можуть прийняти цей випадок за погану прикмету.

Крива вуличка, мощена кругляком, зробила черговий поворот. Ніккі, слідуючи її вигину, повернула за ріг, і в неї перехопило подих від виду, який відкрився між будинками, що ніби розступилися. На пагорбі, вкритому травою кольору смарагду, освітлений яскравим сонячним світлом, височів білокам'яний палац. Такої витонченості ліній їй не доводилося бачити ніколи в житті. Горда будівля немов пливла над навколишніми будинками, здавалося, вона володіла істинно жіночою привабливістю та витонченістю. Це і є Палац сповідниць, зрозуміла вона.

Витончені, чисті лінії палацу різко контрастували з піднесеною позаду нього горою, на якій стриміли вгору шпилі Замку Чарівників. Для Ніккі стало абсолютно ясно, що Палац сповідниць був палацом істинних правителів цих земель, але підтримувала їх сила магії.

Звідси сповідниці тисячоліттями керували Серединними Землями. Великі країни містили в місті палаци, в яких жили їхні посли і члени Ради. Матері-сповідниці управляли не лише іншими сповідницями, але також і Радою Серединних Земель; їм підпорядковувалися королі, королеви, правителі кожної країни, яка входила до складу Серединних Земель. З тієї вулички, де вона проїжджала, Ніккі не було видно палаців представників Серединних Земель, але вона не сумнівалася, що жоден з них не був настільки великий і прекрасний, як Палац сповідниць, і темний фон Замку Чарівників тільки підкреслював його красу.

Раптово увагу Ніккі привернуло якийсь рух між будинків неподалік. Помітивши піднятий в повітря пил, вона натягнула поводи і повернула Сайдина, направляючи його в провулок. Стиснувши п'ятами боки коня, Ніккі пустила його галопом і без зупинки пронеслася по вузькому брудному провулку. У просвітах між будівлями вона бачила, що запорошена хмара віддаляється. Хтось піднімався в гору до Замку Чарівників. Узи підказували їй, хто це повинен бути.

Ніккі постаралася усунути загрозу Алтур-Рангу якомога швидше, і перш за все через те, що поспішала приєднатися до Річарда. Це зовсім не означало, що доля городян або знищення брудних тварюк, посланих Джеганом, не хвилювала її, просто прагнення бути поруч з Річардом було сильніше. Спочатку вона збиралася нагнати його і Кару по шляху до відьми, однак дуже швидко зрозуміла, що у неї немає жодних шансів — настільки швидко рухався Річард. Коли він ставив перед собою мету і збирався всяку ціну досягти її, він не знав втоми.

Ніккі зрозуміла, що зможе перехопити його там, куди він попрямує після Землі Агада — це її єдина надія скоріше зустрітися з ним. Вона знала, що відьма не зможе допомогти йому в пошуках жінки, якої не існує, тому розсудила, що він рушить на північ. Туди, де зможе спробувати отримати допомогу від єдиного чарівника, якого знає — від Зедда, свого діда. Це значить в Ейдіндріл, в Замок Чарівників. І Ніккі попрямувала туди ж, вибираючи найкоротший шлях.

Виїхавши з вузькою вулички, Ніккі відчула, що її серце забилося швидше — вона зрозуміла, що була права. Вона, нарешті, побачила Річарда.

Він рухався вгору по дорозі, супроводжуваний вірною Карою, слідом за ними тягнувся довгий шлейф пилу. Ніккі пам'ятала, що, виїжджаючи з Алтура 'Рангу, вони вели з собою шість коней — зараз у них було лише три. Він рухався так, що Ніккі почала підозрювати, що знає причину — коли Річард налаштовувався на рішення якої-небудь проблеми, зупинити його було неможливо. Схоже, інших коней він загнав на смерть.

Ніккі виїхала з міста слідом за ними; помітивши її, Річард притримав коня. Сайдин стрімко біг в гору повз покинуті сараї і стайні, майстерні, кузні, ринкові площі, повз огороджені вигоні і хліви, в яких тепер не було тварин. Промайнули прямі стовбури сосен, і ось вона вже мчить під розлогими кронами дубів, що стоять уздовж дороги.

Ніккі не могла дочекатися, коли виявиться поруч з Річардом — в її житті раптово знову з'явився сенс. Її мучило питання: чи допоміг візит до відьми переконати його, що ніякої жінки його мрії, яку він вважає реальною, не існує. З'явилася навіть слабка надія, що він вилікувався від свого омани і все піде по-старому. Відчуття полегшення при вигляді Річарда, що сидить верхи на коні, пересилило занепокоєння від думок про те, чому він так поспішає потрапити до Замку Чарівників.

Поки вони були далеко один від одного, Ніккі не раз обдумувала все, що сталося, намагаючись визначити джерело появи його нав'язливої ідеї, і результати її налякали. У тисячний раз, відновлюючи в пам'яті всі деталі, Ніккі з жахом прийшла до висновку, що фактично, вона і була причиною цієї проблеми.

Того ранку вона намагалася врятувати йому життя, тому змушена була швидко прийняти рішення. Та й обстановка не сприяла спокою — вона хвилювалася, що вороги можуть в будь-який момент напасти знову, а тому поспішала зробити все, що можливо. І вона зробила те, чого ніхто ніколи ще не робив, та що там — ніхто навіть не замислювався про подібну можливість. Магія Збитку завжди використовувалася для вбивства — не для зцілення. Проробляючи все це, вона зовсім не була впевнена в успіху, але знала, що іншого способу врятувати його немає. А, отже, у неї зовсім не було ніякого вибору.

Вона дуже боялася, що, застосувавши настільки небезпечний метод, випадково могла якимось чином вплинути на пам'ять і розум Річарда. Якщо це так, вона ніколи не простить собі.

Якщо вона допустила помилку і за допомогою магії Збитку знищила якусь частину його свідомості, через що він тепер не може правильно сприймати дійсність — немає ніякої можливості відновити втрачене. Знищення чогось — чого завгодно — Магією Підземного Світу було необоротне, як сама смерть. Якщо вона пошкодила розум Річарда, він ніколи не стане колишнім, назавжди залишиться в похмурому світі своїх фантазій, ніколи не зможе прийняти правду світу навколо нього… І все це — з її вини.

В який уже раз від цієї думки вона опинялася на межі відчаю.

Річард і Кара зупинилися на узбіччі дороги, чекаючи на Ніккі. Навколо стелилися порослі травою пагорби, і коні скористалися перепочинком, щоб перекусити тим, що росло біля дороги.

При вигляді Річарда серце Ніккі наповнилося радістю. Його волосся стало довшим, після довгої дороги він весь був покритий пилом, але виглядав настільки ж зібраним, настільки ж сильним і красивим, настільки ж свавільним, владним і різким, настільки ж зосередженим, як і завжди. Все та ж наполегливість в очах — від цього погляду не могло сховатися нічого. Незважаючи на простий запилений від довгої дороги одяг, він до кінчиків нігтів виглядав лордом Ралом.

Але щось у його зовнішності було неправильним.

— Річард, — закричала Ніккі, наближаючись до нього і Кари, хоча й бачила, що вони вже помітили її. Вона нарешті під'їхала і зупинила коня, обдавши їх хмарою пилу. Річард і Кара чекали. Схоже, вони вирішили, що вона має намір повідомити їм щось-то термінове. Але вона всього лише була схвильована і рада знову бачити його.

— Рада, що з вами обома все гаразд, — вимовила вона.

Річард явно розслабився і поклав обидві руки на луку сідла. Його кінь відганяв мух, помахуючи хвостом. Кара сиділа в сідлі дуже прямо, її кінь стояв трохи позаду, сердито змахуючи головою через те, що його різко зупинили на повному скаку.

— Радий бачити, що у тебе теж все добре, — відповів Річард. Його тепла усмішка говорила, що він і справді має на увазі те, що сказав. При вигляді цієї посмішки Ніккі заповнила тепла хвиля радості, але вона стримала сміх і просто посміхнулася у відповідь.

— Як справи в Алтур-Рангу? — Запитав він. — Місто в безпеці?

— Вони розбили загарбників. — Ніккі міцно стиснула поводи, щоб заспокоїти схвильованого Сайдина. Вона поплескала коня по шиї. — Місто поки в безпеці. Віктор і Іцхак просили передати тобі, що вони вільні люди, і зроблять все, щоб вільними і залишитися.

Річард кивнув з мовчазним задоволенням.

— А як ти? Я турбувався про тебе.

— Чудово, — сказала вона, не в змозі стримати посмішку вдячності від думки про те, що він хвилювався за неї. Думки про шкоду, яку вона, можливо, завдала йому, випарувалися до останньої краплі. Нічого більше не мало значення. Вона знову поряд з Річардом.

Він виглядав втомленим, ніби вони з Карою зовсім не спали під час поїздки. Мабуть, вони сильно поспішали, раз покрили таку відстань за такий короткий час і, схоже, майже не відпочивали.

І тут Ніккі зрозуміла, чому він виглядає так дивно.

З ним не було його меча.

— Річард, а де…

Кара, зробивши страшні очі, кинула на Ніккі забороняючий погляд і провела пальцем по горлу, вимагаючи, щоб та не питала ні про що.

— … Інші коні? — Швидко закінчила Ніккі, щоб заповнити зловісну тишу, яка виразно відчувалася в короткій паузі.

Річард зітхнув, очевидно, не зрозумівши, про що вона збиралася запитати. — Боюся, їм міцно дісталося в дорозі. Двоє загинули, один зашкутильгав, і нам довелося їх залишити. Ми збиралися пошукати нових по шляху. А ось цих ми вкрали в таборі Імперського Ордена в Галеї. Їх війська розквартировані по всій Серединній землі. Всю дорогу ми користувалися їх кіньми і запасами продовольства.

Кара посміхнулася хитро й задоволено, але продовжувала мовчати.

Ніккі задумалася, як він обходиться без свого меча, але раптом зрозуміла, наскільки ця думка була дурною — не меч робив Річарда тим, ким він був.

— А Звір? — Запитала Ніккі.

Річард глянув поверх плеча на Кару. — Ми зіткнулися з ним… пару раз.

Чомусь Ніккі більше стурбував його голос, ніж слова.

— Пару раз? — Перепитала вона. — Як зіткнулися? Як це було? Що трапилося?

— Ми впоралися, ось і все. Поговоримо пізніше, коли у нас буде час. — За роздратовано виразом в його очах було видно, що у нього немає настрою це обговорювати — і пережити все це ще раз. Він натягнув поводи, відволікаючи увагу коня від трави під ногами. — Зараз мені потрібно потрапити у Замок.

— А що відьма? — Запитала Ніккі, пускаючи свого коня врівень з конем Ричарда. — Що вона сказала? Ти щось довідався?

— Те, що я шукаю, давно поховано, — пригнічено пробурмотів він сам до себе. Річард втомлено потер рукою обличчя і відірвався від своїх думок, спрямувавши на неї проникливий погляд. — Слова Вогняний Ланцюг говорять тобі що-небудь? Коли Ніккі заперечливо похитала головою, він знову запитав — А як щодо Долини Небуття?

— Долина Небуття? — Ніккі трохи подумала. — Ні. А що це?

— Поняття не маю, але мені необхідно це дізнатися. Сподіваюся, Зедд зможе пролити трохи світла на все це. Поїхали. Нам потрібно поспішати.

З цими словами він пустив коня галопом. Ніккі теж довелося пришпорити Сайдина.