Енн поспішно повісила бляшаний ліхтар на гачок за дверима. Вона направила свій Хань на долоню, і в повітрі над нею, немов бутон, слухняно розцвів крихітний вогник. Енн зайшла в кімнатку — вогник м'яко пурхнув до свічки, яка стояла на столі — і зачинила за собою двері.
Досить давно в її дорожньому щоденнику не з'являлося нових записів, і ось зараз їй не терпілося скоріше зазирнути в нього.
У цьому простому приміщенні без вікон місця було зовсім не багато. Якщо не вважати ліжка, весь простір кімнати займали столик і дерев'яний стілець з прямою спинкою, які сюди принесли на її прохання. Це місце слугувало не тільки спальнею, але і підходящим місцем усамітнення, подібно храму, де можна було побути одній, спокійно подумати, помолитися. І зазирнути в щоденник без сторонніх очей.
Поруч на столі Енн виявила страву з сиром і фруктами. Ймовірно, це Дженнсен принесла її, перш ніж відправитися помилуватися місяцем разом з Томом.
Скільки б не було років Енн, їй завжди доставляло незмінне задоволення бачити світло любові в очах двох близьких людей. Як не намагаються деколи закохані приховати свої почуття від оточуючих, наївно вважаючи, що їм це успішно вдається, але це почуття було настільки очевидно, що навіть яскрава фарба на сірому фоні була б менш помітна.
Часом Енн шкодувала про те, що в їх з Натаном житті не було таких хвилин, коли можна було розчинитися в цьому простому, але усепоглинаючому почутті. Однак прояв почуттів не личив сану аббатиси.
Енн задумалася. І звідки тільки взялося це переконання? Адже коли вона була ще тільки послушницею, їм не давали лекцій на тему «Ставши аббатисою, ніколи не виказуй своїх почуттів». Не рахуючи, зрозуміло, почуття несхвалення. Гідна свого сану аббатиса повинна була вміти одним лише поглядом викликати в людях таку боязкість, щоб коліна мимоволі підкошувалися. Енн не могла сказати, чому вона так вважала, але, тим не менш, завжди керувалася цим принципом.
Можливо, вона стала аббатисою, бо така була воля Творця, який і наділив її відповідним для цього служіння характером. Часом їй всього цього дуже не вистачало.
А ще вона ніколи не признавалася до кінця собі самій в почуттях до Натана. Він був пророком. Вона — аббатисою Сестер Світла, що володіла верховною владою в Палаці Пророків, а він — її бранцем, незважаючи на удавану пристойність, з якою вся ця ситуація обставлялася в марній спробі надати їй більш гуманний вид. Але все було гранично ясно: тисячоліттями вважалося, що пророки занадто небезпечні, щоб вільно розгулювати серед звичайних людей.
Ті, хто з молодих років обмежував свободу пророка, заперечував існування вільної волі як такої. Будь-який пророк був заздалегідь винен і засуджений, не маючи ні найменшого шансу самому робити свій вибір і відповідати за свої вчинки. І цьому древньому ірраціональному переконанню Енн присвятила більшу частину свого життя. Іноді вона неохоче думала про те, як це її характеризувало.
Тепер, коли вони з Натаном, постарівши, виявилися разом — яким би безглуздим це не здавалося колись — їх відносини були далекі від «всепоглинаючого почуття». Більше того, вона все життя відчувала невдоволення його витівками і постійно стежила за тим, щоб пророк не вирвався ні з нашийника, ні з ув'язнення в Палаці, хоча це лише посилювало його нестерпну поведінку, що тягнула за собою гнів Сестер, який, у свою чергу, підхльостував його непокірливість. І так без кінця.
Але які би він не викликав заворушення, нехай навіть навмисні, було в ньому щось таке, від чого Енн від душі сміялася всередині себе. Часом він був немов дитина. Дитина віком майже в тисячу років. Дитина, яка була ще й чарівником з пророчим даром. Такому, як він, варто було лише вимовити слова пророцтва непосвяченим масам, і це викликало б бунт, а то й війну. У всякому разі, саме цього завжди боялися, коли мова йшла про пророків.
Незважаючи на голод, Енн відсунула убік тарілку з сиром і фруктами. Їжа почекає. Серце прискорено билося від нетерпіння. Що повідала їй Верна у своєму посланні?
Енн сіла і присунула стілець ближче до столу. Вийнявши маленький дорожній щоденник в шкіряній палітурці, вона квапливо перебрала сторінки, поки не знайшла запис. У кімнатці було темно. Енн примружилася, намагаючись розібрати слова, і притягнула до себе свічку.
«Дорога Енн, — так починалося послання від Верни, — сподіваюся, мій лист застане вас і пророка в доброму здоров'ї. Ви говорили, що Натан виявився цінним помічником у справі Світла, але те, що ви поруч з ним, все ж турбує мене. Я сподіваюся, що з часу вашого останнього листа він як і раніше налаштований на співпрацю. Зізнаюся, мені нелегко уявити що він добровільно, без нашийника, надає вам допомогу. Прошу, будьте пильні. Мені жодного разу не доводилося чути про цілком щирого пророка — тим більше, з посмішкою на обличчі!»
Енн сама мимоволі посміхнулася. Вона прекрасно розуміла Верну, але та не знала Натана так, як Енн. Часом він викликав на них неприємності швидше дюжини хлопчаків, які принесли до вечері живих жаб, але незважаючи на все сказане і зроблене, Енн, знаючи пророка стільки століть, не могла б назвати нікого, з ким у неї було б більше спільного, ніж з Натаном.
Вона зітхнула і повернулася до читання.
«Нам довелося чимало потрудитися, стримуючи натиск Джегана і захищаючи перевали, ведучй в Д'хару, — писала Верна, — але, принаймні, ми досягли успіху в цьому. Мабуть, ми робимо це навіть занадто успішно. Аббатиса, якщо ви там, прошу, дайте відповідь».
Енн насупилася. Як можна «занадто» процвітати, коли стримуєш дику орду, що загрожує змести всю оборону, пролити кров захисників і поневолити вільний народ? Вона нетерпляче притягнула свічку ще ближче до сторінки. По правді кажучи, Енн була не на жарт стурбована, не знаючи, що задумав Джеган тепер, коли зимові холоди і весняна сльота залишилися позаду.
Соноходець був терплячим противником. Його орда прийшла з півдня, з Старого Світу, і не звикла до морозних зим Нового Світу. Багато солдатів впали жертвою суворих умов, сотні і тисячі були забрані хворобами, що охопили зимовий табір Ордена. Але незважаючи на численні втрати в боях, від хвороб і безлічі інших причин, все нові і нові полчища продовжували стікатися на північ, і армія Джегана невблаганно росла. При цьому він не витрачав сили і людей даремно на зимові походи, хоч життя солдат не представляло для нього ніякої цінності. Але завоювання Нового Світу було його метою, і тому він рухався до своєї мети, тільки коли можна було не брати до уваги погоду. Соноходець не ризикував без необхідності. Він непохитно і наполегливо перемелював ворогів, рівняючи їх із землею. Єдино важливим було підкорити світ, а не те, скільки часу на це знадобиться. На життя він дивився крізь призму ідей та переконань Братства Ордена. Життя окремої людини, навіть його самого, не значила нічого; важливий був лише внесок кожного у справу Ордена.
Тепер, коли в Новому Світі скупчилася настільки могутня армія, сили д'харіанців були віддані на милість соноходця, і доля їх залежала від того, що він зробить. Без сумніву, армія Д'харіанської Імперії теж була значною, але цього було явно недостатньо, щоб протистояти незліченним полчищам Імперського Ордена, не кажучи вже про те, щоб змусити їх повернути назад. Принаймні, поки Річард не зробить все, що тільки можливо і неможливо, щоб якось змінити хід війни.
Пророцтво говорило, що Річард був «каменем, кинутим у ставок»: його дії розходилися, як хвилі по воді, і охоплювали всіх і вся. У різних пророцтвах різними способами давалося зрозуміти також і те, що шанс на перемогу був у них лише у випадку, якщо у вирішальній битві їх очолить Річард.
Якщо ж ні, все буде втрачено. Пророцтво було гранично ясним і невблаганно чітким у цьому питанні.
Відчувши як раптово підступила при цій думці хвиля болю до шлунку, Енн судорожно притиснула руку до вогнища болю і потім рішуче вийняла з корінця щоденника перо — точно таке ж знаходилося у Верни.
«Я тут, Верна, — написала вона, — але тепер ти стала аббатисою. Ми ж з пророком вже давно мертві і поховані».
Так було задумано, і хитрість ця повинна була допомогти їм двом врятувати багато життів. Часом Енн із сумом згадувала час, коли була аббатисою, і нудьгувала за своїми Сестрами. Вона щиро любила багатьох з них, принаймні, тих, хто не опинився серед Сестер Тьми. Пекучий біль цієї зради — не тільки по відношенню до неї, але і до самого Творця — ніколи не слабшала.
Все ж тільки тепер, коли вона була вільна від такого тягаря відповідальності, вона змогла присвятити себе набагато більш важливому завданню. Як не шкода було розлучатися з колишнім способом життя аббатиси у Палаці Пророків, Енн розуміла, що її покликанням було щось більше, ніж сидіти за кам'яними стінами і управляти Сестрами, послушницями і молодими чарівниками, що здійснювали у Палаці своє навчання. Її справжнє покликання полягало в тому, щоб допомогти зберегти життя на землі. А для цього буде краще, якщо і Сестри Світла, і всі інші будуть вважати її та Натана загиблими.
Енн випросталася, побачивши, як на папері стали проявлятися слова Верни.
«Енн, мені втішно, що ви знову зі мною, нехай навіть і завдяки щоденнику. Нас так мало залишилося. Зізнаюся, іноді я сумую по залах Палацу, по тому часу, коли все було настільки простіше і осмисленіше, хоча мені самій це здавалося дуже складним. Так, світ виразно змінився з тих пір, як народився Річард».
З цим не посперечаєшся. Енн взяла з тарілки шматочок сиру і, схилившись над столом, продовжила читати повідомлення.
«Я щодня молюся про те, щоб в світ знову прийшов спокій і порядок і ми знову хотіли скаржитися виключно на погоду».
«Верна, я в подиві. Що ти мала на увазі, кажучи про «занадто успішний» захист перевалів? Поясни, будь ласка. Чекаю твоєї відповіді».
Енн знову відкинулася на своєму стільці з прямою спинкою і в очікуванні взялася за дольку груші. Її дорожній щоденник був магічно пов'язаний з таким же у Верни, і все написане в одному з них відразу ж з'являлося і в другому. Щоденник цей був з числа небагатьох стародавніх речей, що залишилися від Палацу Пророків.
На папері знову почали проявлятися слова Верни:
«Наші розвідувальні загони і мисливці доповідають, що Джеган почав рух. Не зумівши здолати перевал силою, імператор розділив війська і відводить частину армії на південь. Генерал Мейфферт саме цього й побоювався.
Неважко передбачити, що затіяв Джеган. По всій імовірності, він планує провести значну частину своїх військ по долині Керн, а потім південніше в обхід гір. Як тільки останні територіальні перешкоди залишаться позаду, він поверне до південних меж Д'хари і попрямує на північ.
Для нас це найгірше, що може статися. Ми не можемо залишити перевали незахищеними, доки частина ворожої армії зачаїлася в очікуванні по ту сторону. Однак ми також не можемо дозволити силам Джегана обійти нас з півдня. Генерал Мейфферт вважає, що нам доведеться залишити частину людей тут для охорони перевалів, а основна армія повинна відправитися на південь і зустріти загарбників.
Вибору немає. Через те, що половина військ Джегана знаходиться на півночі, по той бік перевалів, а інша половина направляється в обхід, щоб вийти з півдня, Народний Палац опиниться якраз посередині. Джеган, звичайно, давно задумав це.
Енн, боюся, у мене майже не залишилося часу. Весь табір на ногах. Ми тільки що дізналися, що Джеган розділив сили, і тепер ми поспішаємо скоріше згорнути табір і будемо прямувати на південь.
Мені також потрібно розділити Сестер. Так багато їх втрачено, що ділити вже майже нікого. Іноді мені видається, ніби ми змагаємося з Джеганем в тому, у кого залишиться в живих остання Сестра. Страшно подумати, що стане з усіма добрими людьми, якщо ніхто з нас не виживе. Якби не це, я була б тільки рада залишити суєту цього світу і приєднатися до Уоррена в світі духів.
Генерал Мейфферт стверджує, що не можна втрачати ні хвилини, ми повинні вийти з першими променями сонця. Я буду пильнувати всю ніч — потрібно ще переконатися, що у нас достатньо воїнів і Сестер для охорони перевалів, і перевірити щити. Якби північна частина армії Джегана наступала цим шляхом, ми всі б загинули набагато швидше.
Якщо тільки у вас не залишилося нічого термінового, про що треба поговорити прямо зараз, боюся, мені пора йти».
Читаючи ці рядки, Енн притискала долоню до рота. Новини були справді тривожні. Вона не забарилася з відповіддю, щоб не змушувати Верну чекати.
«Ні, дитино, зараз нічого термінового в мене немає. Знай, що ти завжди в моєму серці».
Майже відразу ж повернулася відповідь-повідомлення.
«Перевали вузькі, і тому нам вдавалося охороняти їх. Імперський Орден не в змозі атакувати супротивника числом в таких вузьких місцях. Я впевнена, що перевали встоять. Джегана затримало те, що він не зміг перетнути гори, і зараз, коли погода на його стороні, гори виграли нам трохи часу, поки він зі своєю армією змушений буде пройти весь шлях на південь і потім назад до Д'хари. Оскільки саме в цьому найбільша для нас небезпека і загроза, я прямую з армією на південь.
Моліться за нас. Рано чи пізно ми будемо змушені зустрітися з ордою Джегана на відкритому просторі рівнин, де у нього буде достатньо місця, щоб обрушити на нас усю свою міць. Якщо до тих пір щось не змінить ситуацію, боюся, шансів вижити у цій битві у нас не буде.
Сподіваюся лише, що Річард виконає пророцтво, поки ми ще живі».
Енн нервово сковтнула і написала у відповідь: «Верна, даю тобі слово: я зроблю все, щоб це сталося. Знай, що ми з Натаном приділимо всю свою увагу завершенню пророцтва. Ти краще за інших знаєш, що саме цьому я присвятила більше п'яти століть життя. Своєї справи я не залишу і не заспокоюся, поки Річард не зробить те, на що здатний лише він один. Хай буде з тобою і нашими доблесними захисниками Творець. Всі ви будете в моїх молитвах. Довірся Творцеві, Верна. Тепер ти аббатиса, так передай мою віру і тим, хто поруч з тобою».
Через мить, Верна відповіла: «Дякую вам, Енн. Я щоночі ввечері буду перевіряти, чи немає в щоденнику новин про Річарда. Мені не вистачає вас. Сподіваюся, ми зустрінемося ще в цьому житті».
Енн акуратно вивела останні слова: «І я теж, дитя моє. Доброго шляху».
Енн схилилася на ліктях і втомлено потерла віскі. Новини були не втішними, але все не так вже погано. Джеган хотів прорватися через перевали і легко досягти наміченої мети, але перевали встояли, і в підсумку йому довелося розділити війська і почати довгий виснажливий похід. Енн спробувала поглянути на це з хорошого боку. У них ще був в запасі час. Ще багато чого можна встигнути зробити. Вже що-небудь вони та придумають. Річард що-небудь придумає. Пророцтво гарантувало, що в ньому полягав шанс на їх порятунок.
Вона не могла допустити думки, що зло принесе Тьму в цей світ.
У двері постукали, і Енн здригнулася від несподіванки. Вона притиснула руку до грудей, намагаючись вгамувати швидко стукаюче серце. Хань не попередив її про чию-небудь присутність.
— Так?
— Енн, це я, Дженнсен, — пролунав тихий голос за дверима.
Відсуваючи стілець, Енн повернула перо на місце і сховала щоденник за пояс. Потім вона поправила вбрання і глибоко зітхнула, намагаючись відновити дихання.
— Увійди, дитино моя, — вона відкрила двері і тепло посміхнулася сестрі Річарда. — Спасибі за їжу, — Енн простягла руку до столу. — Не хочеш розділити зі мною трапезу?
— Ні, дякую, — Дженнсен похитала головою. Обличчя її, обрамлене золотистими локонами, виражало крайню заклопотаність. — Енн, мене прислав за вами Натан. Це дуже терміново. Ви ж знаєте, яким він буває. І ви напевно знаєте, як округляються його очі, коли він сильно схвильований.
— Та вже, — протягнула Енн. — Він завжди такий, коли знаходить неприємності на свою голову.
Дженнсен моргнула, здивовано і злякано. — Боюся, ви маєте рацію, тому що він досить недвозначно велів мені знайти вас і тут же привести до нього.
— Натан вважає, що оточуючим покладається вищати кожен раз, коли він вщипне. — Енн жестом запропонувала дівчині вказати шлях. — Мабуть, я краще дійсно перевірю що сталося. Де пророк? — Дженнсен підняла ліхтар вище, виходячи з маленької кімнатки.
— На могилі. — Енн спіймала дівчину за рукав сукні.
— На цвинтарі? І він хоче, щоб я туди вирушила? — Дженнсен озирнулася через плече і кивнула. — І що він робить на цвинтарі? Дженнсен нервово сковтнула.
— Я його запитала, а він сказав, що відкопує мерця.