Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

56

— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас, — бурмотіла Келен.

У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення.

Вона стояла на колінах, зігнувши спину, торкаючись чолом підлоги, знову і знову повторюючи слова посвяти.

— Магістр Рал веде нас, — виголошувала Келен в унісон з іншими; хор безлічі голосів луною відбивався від мармурових стін.

— Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

У якомусь сенсі, було навіть приємно повторювати ці слова. Вони наповнювали її розум, заповнювали моторошну порожнечу всередині. Промовляючи їх, вона не відчувала себе такою самотньою.

Такою втраченою.

— Магістр Рал веде нас. Магістр Рал наставляє нас. Магістр Рал захищає нас. У сяйві слави твоєї — наша сила. У милосерді твоєму — наш порятунок. В мудрості твоїй — наше смирення. Все наше життя — служіння тобі. Все наше життя належить тобі.

Сенс сказаного наповнював її, і це було приємно: безпечне, благополучне життя, де правлять знання і мудрість. Їй подобався цей образ. Але подібні ідеї здавалися нездійсненною утопією.

Її супутниці поспішали, але, помітивши спостерігаючих за ними солдат, вирішили піти разом з усіма іншими. Люди збиралися на невеликому майданчику під відкритим небом. У центрі майданчика на білому піску, розкреслений концентричними колами, лежав темний поцяткований вибоїнами камінь. На вершині каменя був встановлений дзвін. Саме він продзвонив тоді, збираючи людей разом.

Колони підтримували арки по всіх чотирьох сторонах відкритого даху. На вимощеній плиткою підлозі, всюди навколо Келен, стояли на колінах люди, торкаючись лобами підлоги. І як один, в унісон, повторювали посвята Магістрові Ралу.

Майже перед закінченням чергового повторення, двічі продзвенів дзвін на вершині вивітреного каменю. Голоси навколо Келен затихли, в останній раз вимовивши «… Все наше життя належить тобі…».

В раптово насталій тиші люди почали підніматися на ноги. Багато хто з них потягувалися і позіхали. Вони заходилися розмовляти продовжуючи перервані розмови, повертаючись до своїх справ, які залишили при звуках дзвону, скликаючого на посвяту.

Підкоряючись дзвону, Келен попрямувала геть з майданчика. Вони пройшли повз безліч статуй і розгалужень, перш ніж потрапили в просторий зал. Інші троє зупинилися. Келен теж встала, мовчки очікуючи і роздивляючись людей, які проходили повз.

Довгий поспішний підйом по незліченних сходах позбавив її останніх сил. Вона хотіла б присісти, але знала, що краще навіть і не заїкатися про це. Сестер не турбувало, наскільки вона змучена. Гірше того, через непередбачену затримку на посвяту вони стали ще більш нервовими і дратівливими. Їм не сподобається, якщо вона попросить дозволу сісти.

Вони були в такому настрої, що Келен вартувало лише вимовити слово, щоб Сестри знову без вагань побили її. Навряд чи вони стануть робити це тут, коли навколо так багато народу, але пізніше обов'язково покарають. Вона тихенько стояла, намагаючись бути непомітною і не накликати на себе їх гнів.

Вона подумала, що, стоячи на колінах, достатньо відпочила; це все, на що вона могла сподіватися.

Повз них, спостерігаючи за всім навколо, проходили патрульні в красивих обладунках, озброєні безліччю різноманітної зброї, начищеної до блиску. І кожен раз, проходячи повз них парами або групами, вони пильно вдивлялися в трьох жінок, що стояли поруч з Келен. Коли це траплялося, Сестри приймалися роздивлятися статуї або розкішні гобелени. А один раз щоб уникнути уваги проходячого патруля, вони стовпилися навколо великої статуї жінки, що тримала сніп пшениці в руках, вдаючи, що навіть не помічають солдатів. Вони посміхалися, неголосно перемовляючись між собою, ніби насолоджувалися дискусією про достоїнства скульптури, поки солдати не пішли.

— Чому б вам двом не присісти на ту лаву, — прогарчала Сестра Юлія. — Ви виглядаєте, як кішки перед зграєю собак.

Сестри Тові і Цецилія, обидві літні, озирнулися і помітили в декількох кроках від них лаву, що стояла якраз навпроти білої мармурової стіни. Вони сіли поряд, підібравши сукні. Тові, сама огрядна з них, здавалася дуже втомленою. Від довгого стояння на колінах, з опущеною до підлоги головою її зморшкувате обличчя почервоніло, як буряк. Цецилія, акуратна, як завжди, щоб не витрачати час дарма, стала приводити в порядок своє сиве волосся.

Келен не відриваючись дивилася на лавку, сподіваючись, що і їй випаде шанс сісти.

— Не ти, — уривчасто кинула Сестра Юлія. — Тебе ніхто не помічає. Стій тут. Так мені буде простіше стежити за тобою. Вона застережливо підвела брову.

— Так, Сестра Юлія, — сказала Келен.

Сестра Юлія завжди вимагала відповіді, коли говорила з ким-небудь.

Келен важко дався цей урок, і вона відповіла б швидше, якби не втратила інтерес до розмови, коли дізналася, що наказ сісти її не стосується. Вона нагадала собі, що як би вона не втомилася, все одно необхідно бути уважною, інакше її поб'ють зараз і покарають ще сильніше потім.

Юлія не дивилася по сторонах сама і не дозволяла Келен, замість цього Сестра підняла її підборіддя кінцем дубового прута, який часто використовувала для прочуханки.

— День ще не скінчився. Ти все ще повинна дещо зробити. Тобі краще і не думати про те, що буде, якщо ти мене підведеш. Ясно?

— Так, Сестра Юлія.

— Добре. Адже втомилися нітрохи не менше тебе, ти ж знаєш.

Келен хотіла сказати, що, можливо, вони і втомилися, хоча їхали верхи. А Келен всю дорогу довелося йти пішки, намагаючись не відставати від коней. Іноді їй доводилося бігти, щоб не відстати. Сестра Юлія була б незадоволена, якби їй довелося повертатися, щоб підібрати свою рабиню.

Келен оглянула зал з виставленими тут і там дивовижними штучками. Її цікавість пересилила обережність.

— Сестра Юлія, що це за місце?

Сестра Юлія постукувала прутом по своєму стегну, озираючись. — Народний Палац. Вельми красиве місце. — Вона знову глянула на Келен. — Це будинок лорда Рала.

Вона замовкла, очевидно очікуючи, чи скаже Келен небудь. Келен нічого було сказати. — Лорда Рала?

— Це чоловік, якому ми молилися. Річард Рал, якщо бути точною. Він тепер лорд Рал. — Її брови зігнулися. — Чула про нього коли-небудь, моя люба?

Келен вже думала про це. Лорд Рал. Лорд Річард Рал. Її пам'ять здавалася спустошеною. Вона намагалася думати, намагалася згадати, але не могла. Вона вирішила, що їй просто-напросто нічого згадувати.

— Ні, Сестра. Не думаю, що я коли-небудь чула про лорда Рала.

— Добре, — вимовила Сестра Юлія з хитрою посмішкою, яка іноді з'являлася на її обличчі. — Я теж думаю, що ні. Зрештою, хто ти така? Та ніхто. Ніщо. Рабиня.

Келен проковтнула готовий зірватися з губ протест. Як вона могла? Що б вона сказала?

Посмішка Сестри Юлії стала ще ширшою. Здавалося, її очі заглядають прямо в душу Келен.

— Чи це не так, моя люба? І ти не жалюгідна рабиня, яка повинна бути вдячна за шматок хліба?

Келен хотіла заперечити, сказати, що вона була чимось більшим, сказати, що її життя має значення, але вона знала, що все це не більше ніж мрії. Вона втомилася до знемоги. Тепер, здавалося, втомлено і її серце.

— Так, Сестра Юлія.

Кожен раз, намагаючись пригадати хоч що-небудь про себе, вона натикалася на порожнечу, на вакуум. Її життя виглядало таким нікчемним. Це здавалося неправильним, але так вже було.

Сестра Юлія розвернулася, коли помітила, що Келен стежить поглядом за підходячою Сестрою Ерміною, зрілою жінкою, яка відрізнялася своєю прямолінійністю. Темно-синє плаття Сестри Ерміни трохи шаруділо, коли вона квапливо йшла по широкому коридору мимо розмовляючих людей, зайнятих своїми справами.

— Ну? — Запитала Сестра Юлія, коли Сестра Ерміна наблизилася до них.

— Мене затримав натовп народу, який співав посвяту лорду Ралу.

Сестра Юлія зітхнула.

— Нас теж. Що ти знайшла.

— Це місце, воно прямо за мною, направо за наступним поворотом. Нам слід бути обережними.

— Чому? — Сестра Юлія попросила Сестер Тові і Цецилію підійти до них.

Чотири Сестри зблизили голови.

— Двері прямо там, за поворотом. Немає ніякої можливості проникнути туди непоміченою. По крайній мірі, для нас. Цілком очевидно, що нікому не дозволено навіть думати про те, щоб увійти туди.

Сестра Юлія озирнулася, щоб упевнитися, що за ними ніхто не спостерігає.

— Що ти маєш на увазі, кажучи, що це абсолютно очевидно?

— Двері зроблені спеціально так, щоб відлякувати людей. На них викарбувані змії.

Келен відсахнулася. Вона ненавиділа змій.

Сестра Юлія знову поплескала себе по стегну, стиснувши губи. Незадоволена, вона, нарешті, звернула кисле обличчя до Келен.

— Ти пам'ятаєш, що повинна зробити?

— Так, Сестра, — миттєво відповіла Келен.

Вона хотіла швидше покінчити з цим. Чим швидше Сестри будуть щасливі, тим краще. День уже хилився до вечора. Довге сходження на плато, а потім ще й спів зайняв більше часу, ніж вони розраховували. Передбачалося, що до цього часу вже все буде зроблено і вони відправляться в зворотний шлях.

Келен сподівалася, що коли з цим буде покінчено, вони розіб'ють табір і зможуть трохи поспати. Їй ніколи не давали достатньо часу для сну. Облаштування табору вимагало від неї безліч зусиль, але, принаймні, потім її очікував сон. Якщо тільки Сестри будуть нею задоволені і знову не покарають.

— Гаразд, в кінцевому рахунку це не має значення. Нам всього лише доведеться залишитися трохи довше, ніж ми планували, ось і все. — Сестра Юлія потерла щоку, як привід для того, щоб уважно озирнутися і перевірити, чи не стежать за ними стражники, перш ніж знову схилитися до Сестер. — Цецилія, ти залишишся тут і будеш стерегти цей кінець залу на випадок якихось проблем. Ерміна, ти вартуєш інший бік. Починайте прямо зараз, щоб не виглядало, ніби ми четверо щось замишляємо, якщо за нами таки стежать.

Сестра Ерміна хитро посміхнулася. — Я буду прогулюватися по залах, як якась захоплена відвідувачка, поки вона не закінчить.

Не сказавши більше ні слова, вона пішла.

— Тові, — сказала Сестра Юлія, — ти підеш зі мною. Ми будемо гуляти і базікати ні про що, як дві подружки, які прийшли відвідати великий палац лорда Рала. Поки Келен не виконає свого завдання.

Сестра вулиці схопила Келен за плече і з силою розвернула.

— Пішла.

Поштовх підкинув Келен вперед. Вона квапливо підхопила свій мішок. Дві Сестри вели її уздовж залу. Після того, як вони досягли перетину коридорів, їм довелося повернути праворуч, так як назустріч їм рухалися два високих солдати. Чоловіки ковзнули по Сестрі Тові байдужими поглядами, але посміхнулися Сестрі Юлії. Коли хотіла, Сестра Юлія могла здаватися невинно прекрасною, і вона була досить привабливою, щоб на неї звернули увагу.

Але ніхто не помічав Келен.

— Тут, — сказала Сестра Юлія. — Стій тут.

Келен зупинилася, дивлячись на товсті двері червоного дерева в іншому кінці коридору. Змії, вирізані на дверях, немов дивилися прямо на неї. Їх хвости, звиваючись, губилися в листі, вирізьбленому на верхній частині стулок. Тіла змій звисали вниз так, що їхні голови виявлялися на рівні очей. Отруйні ікла стирчали з розкритих пащ, немов вони в будь-який момент були готові накинутися. Келен не могла навіть уявити, навіщо комусь знадобилося зображувати таких огидних тварюк. Все інше в палаці було прекрасним, крім цих дверей.

Сестра вулиці наблизилася. — Ти пам'ятаєш усе, що повинна зробити?

Келен кивнула. — Так, Сестра.

— Якщо в тебе є запитання, питай зараз.

— Ні, Сестра. Я пам'ятаю все, що ви говорили мені.

Келен дивувалася тому, як вона може пам'ятати деякі речі так виразно, між тим як інші ніби губляться в тумані.

— І не витрачай час даремно, — сказала Тові.

— Не буду, Сестра.

— Ми посилаємо тебе за тим, що нам потрібно одержати назад. І нам потрібно це без всяких дурниць.

В очах Тові спалахнула злість.

— Ти зрозуміла, дівчинка?

Келен сковтнула. — Так, Сестра Тові.

— Це в твоїх же інтересах, — сказала Тові. — Або ти заплатиш і тобі це зовсім не сподобається, повір мені.

— Я зрозуміла, Сестра Тові.

Келен знала, що Тові не жартувала. Зазвичай вона була стримана, але якщо її розізлити, вона не залишить від тебе і мокрого місця. Гірше того, якщо вона починала, то насолоджувалася безпорадність і агонією своїх жертв і насилу зупинялася.

— Тоді йди, — сказала Сестра Юлія. — І пам'ятай, тобі не можна говорити з ким би то не було. Якщо хто-небудь щось скаже, просто не звертай на них уваги. І тебе залишать у спокої.

Келен деякий час дивилася в очі Сестрі Юлії. Потім кивнула і заспішила до дверей. Вона забула про свою втому, вона знала, що потрібно зробити. І вона знала, що якщо не послухається, з нею трапиться велика біда.

Підійшовши до дверей, вона схопила одну з бронзових ручок, зроблених у формі усміхненого черепа. Вона спеціально не дивилася на змій, насилу відкриваючи важку стулку.

Усередині вона зупинилася, щоб очі звикли до неяскравого світла ламп. Товсті жовто-сині килими переховували кімнату, запобігаючи виникненню відлуння. Ця затишна кімната, оброблена такими ж панелями червоного дерева, що і двері, здавалася острівцем спокою після незліченних галасливих залів палацу.

Коли двері зачинилися, вона раптом усвідомила, що тепер залишилася далеко від чотирьох Сестер. Вона не могла пригадати, щоб колись залишалася одна. Принаймні, одна з Сестер завжди стежила за нею, стежила за їх рабинею. Вона не знала, чому Сестри так пильно за нею спостерігають, адже Келен ніколи навіть і не намагалася втекти. Вона часто думала про це, але ніколи не наважувалася спробувати.

Навіть думка про те, щоб втекти від Сестер, приносила страшний біль, здавалося, кров от-от потече з вух і носа, а очі осліпнуть. Кожного разу, думаючи про те, щоб залишити Сестер, на неї нападала біль, і вона не була в силах достатньо швидко викинути з голови цю думку. І навіть після цього біль залишалася. Подібні випадки робили її такою слабкою, що навіть через кілька годин вона насилу могла стояти, тим більше ходити.

Сестри завжди знали, якщо це відбувалося. Ймовірно, тому що знаходили її скорчену на землі. Коли біль в її голові вщухала, вони били її. Найбільш жорстокою була Сестра Юлія, вона використовувала свій дубовий прут, який завжди носила при собі. Від нього залишалися рубці, які дуже повільно гоїлися. Деякі не зажили досі.

На цей раз їй було наказано залишити їх і йти одній. Їй сказали, що біль не обрушиться на неї, поки вона буде слідувати інструкціям. Було так добре, виявитися, нарешті, вдалині від цих чотирьох моторошних жінок, що Келен подумала, що може заплакати від радості.

Тим часом, всередині кімнати знаходилися чотири стражники, які змінили чотирьох Сестер. Вона завагалася, думаючи, що ж робити.

Отруйні змії, висічені на дверях і отруйні змії за дверима. Здавалося, їй ніколи не знайти спокій.

Келен застигла на мить, боячись пройти біля стражників, боячись того, що вони можуть зробити з нею за те, що вона зайшла в це заборонне місце.

Вони з цікавістю дивилися на неї.

Келен зібралася з духом, поправила за вухо пасмо довгого волосся і попрямувала до сходів, яку бачила в дальньому кінці кімнати.

Двоє стражників обернулися до неї, заступаючи шлях.

— Ти хоч розумієш, куди ти йдеш? — Запитав один з них.

Келен опустила голову, продовжуючи рухатися. Вона трохи змінила напрям, щоб прослизнути повз них.

Коли вона пройшла, другий з охоронців звернувся до першого.

— Що ти сказав?

Перший з них, який задав Келен питання, втупився на напарника.

— Що? Я нічого не говорив.

Коли Келен підійшла до східців, двоє інших стражників підійшли до того, який намагався зупинити Келен.

— Про що це ви тут розмовляєте? — Запитав один з них.

Перший махнув рукою.

— Та так, нічого.

Келен побігла по сходах, так швидко, як тільки дозволяли її втомлені ноги. Вона зупинилася на широкому майданчику, щоб відновити дихання, але знала, що не посміє відпочивати довго. Вона вхопилася рукою за поруччя з полірованого каменю і заспішила, щоб закінчити свій шлях.

Солдат на вершині сходів миттєво обернувся на звук її кроків. Він оторопіло дивився, як вона піднімається. Вона пронеслася повз нього. Він лише завмер на мить, позіхнув, потім розвернувся і продовжив нести варту.

У залі були й інші люди — всі солдати. Солдати всюди. У лорда Рала було багато солдатів, всі такі величезні, вони виглядали страхітливо.

Келен сковтнула, широко розкритими очима спостерігаючи за таким великим скупченням варти, як їй і говорили. Якщо її зупинять, Сестра Юлія не зрозуміє і не пробачить. Дехто з охоронців побачив Келен і тепер прямував до неї, але коли вони підходили досить близько, то втрачали свій інтерес і залишали її. Келен пішла вздовж залу. Стражники звернулися до офіцерів, але, коли їх запитували, у чому справа, вони відповідали, що нічого важливого і просили забути про це. Інші чоловіки вказували на неї, лише потім, щоб через мить упустити руки і продовжити своє заняття.

Поки люди забували про неї, ледь побачивши, Келен неухильно продовжувала свій шлях туди, куди їй наказано було йти. Її турбувало, що у багатьох стражників тут були арбалети. Ці чоловіки носили чорні рукавички. Вони тримали арбалети напоготові, наклавши на них смертельно небезпечні стрілки з червоним оперенням.

Сестра Юлія сказала Келен, що так само як пелена магії за допомогою болю не дає їй втекти, так вона не дозволяє іншим людям помічати її. Келен намагалася думати, навіщо Сестрам знадобилося робити це, але не могла зібратися з думками, не могла зібрати їх воєдино. Нездатність думати, коли це було необхідно, стала для неї справжньою мукою. Вона задавалася питаннями, але відповіді, ледь сформувавшись, тут же розчинялися, ніби їх ніколи і не було.

І незважаючи на облудну пелену навколо неї, Келен знала, що якщо один з солдатів наведе на неї свій арбалет і випустить болт перед тим, як забути її, вона помре.

Вона не боялася загинути, так як це звільнило б її від мук, якими було сповнено її життя, але Сестра Юлія попередила її, що сестри мають деякий вплив на Володаря світу мертвих. Сестра Юлія сказала, що якщо Келен надумає коли-небудь попрощатися з життям і таким чином ухилитися від своїх обов'язків, вона виявить, що позбавлення і розради немає і там буде тільки набагато гірше. Після цього Сестра Юлія на підтвердження своїх слів додала, що вони — Сестри Тьми.

Келен не потрібні були докази; вона завжди була впевнена, що будь-яка з Сестер зможе дістати її навіть під землі, навіть з могили. Точно так само як одного разу темної ночі вони розрили могилу. Причин цього Келен не знала, та й не хотіла знати.

Дивлячись в моторошні очі Сестер, Келен знала, що чує правду. І коли смерть манила її, обіцяючи заспокоєння, разом з цим їх похмурі обіцянки приводили її в жах.

Вона не знала, чи завжди її життя було таким. Життя невільника, цілком залежного від інших. Скільки б вона не намагалася, вона не могла нічого згадати.

Прослизаючи між стражниками, вона йшла по коридорах, які Сестра Юлія багато разів креслила їй на землі під час привалів. Сестра використовувала свій дубовий прут для малювання схеми залів, щоб Келен знала, куди йти.

Поки вона йшла по коридорах, які пам'ятала, ніхто не намагався її зупинити. Чомусь те, що чоловіки не звертають на неї уваги, гнітило.

Так було скрізь. Ніхто не помічав її, а якщо і бачив, то миттєво ставав байдужим до неї і продовжував займатися своєю справою. Вона була рабинею, у неї не було навіть власного життя. Вона належала іншим. Вона відчувала себе невидимою, незначною, неіснуючою. Ніким.

Іноді, зовсім як коли вони довго піднімалися до палацу, Келен бачила чоловіків і жінок разом, усміхнених, що обнімалися, що торалися один одного. Вона намагалася уявити, яке це, якби хтось піклувався про неї, доглядав за нею… а вона за ним.

Келен витерла сльозу зі щоки. Вона знала, що цього ніколи не буде. У рабів не буває власних життів, їх використовують лише для цілей панів; Сестра Юлія пояснила їй це гранично чітко. В один із днів в очах Сестри Юлії з'явилися порочний вогник, і вона сказала, що подумує про те, щоб Келен народила їм сина.

Але чому все сталося так? Звідки вона взялася? І взагалі, нічиє минуле не випаровується з розумів так, як це сталося з нею.

Думки немов покривав туман; вона не могла змусити свій мозок працювати. Вона задавалася питаннями, але вони, здавалося, тонули в каламутному безбарвному ніщо. Вона ненавиділа цю свою нездатність думати. Чому інші можуть, а вона ні? Навіть це питання швидко розчинялося в болоті звивистих тіней, точно так як і вона сама, коли люди забували її, ледь побачивши.

Келен зупинилася біля великих позолочених двостулкових дверей. Двері виглядали точно так, як говорила Сестра Юлія, на золотій поверхні були зображені пагорби і ліси. Келен озирнулася по сторонах, всією своєю вагою налягла на двері, відкриваючи її настільки, щоб прослизнути всередину. Вона кинула останній погляд, але ніхто з варти не дивився в її бік. Вона потягнула двері і закрила її за собою.

Тут було набагато світліше в порівнянні з коридорами. Хоч день і був на межі, на чудово гарний сад все ще лився потік сонячних променів. Сестра Юлія описала їй сад в загальних словах, але те, що Келен побачила тут, прямо всередині палацу, перевершувало всі її очікування. Це було вражаюче, чудове місце.

Річард Рал був щасливою людиною, якщо мав такий сад, і міг відвідувати його, коли захочеться. Їй стало цікаво, а раптом він прийде сюди, коли вона буде тут, і побачить її… а потім забуде.

Згадавши про своє завдання, Келен нагадала собі, що слід зробити те, за чим вона була послана. Вона квапливим кроком пішла вперед повз розміщені повсюди квіткові клумби. Землю обсипали червоні і жовті пелюстки. Їй раптом подумалося, чи збирає Річард Рал тут квіти для своєї коханої?.

Їй подобалося, як звучить його ім'я. Приносило задоволення його вимовляти. Річард Рал. Річард. Їй стало цікаво, який він. Чи він такий самий приємний, як його ім'я?

Продовжуючи шлях, Келен розглядала невеликі деревця, які росли всюди навколо неї. Вона любила дерева. Вони нагадували їй про… про щось. Вона невдоволено загарчала. Вона ненавиділа, коли не могла згадати те, щоб було безсумнівно важливим. Але навіть нехай це було і неважливо, вона ненавиділа не пам'ятати чогось. Це було так, ніби забута часто того, ким вона була.

Вона пробігла повз чагарники і повиті виноградними лозами стіни і досягла зарослої травою галявини, яка, за словами Сестри Юлії, повинна бути в центрі саду. Коло трави на галявині розривала кам'яна брила, на якій була встановлена гранітна плита. Спорудження нагадувало стіл.

На цій гранітній плиті і повинно було знаходитися те, за чим Келен була послана. Побачивши їх, вона злякалася. Три ці шкатулки були чорні, як сама смерть. Здавалося, вони висмоктують світло з приміщення, з сонячних променів, з самого неба і намагаються поглинути його.

З тремтячим серцем, Келен попрямувала по траві до гранітного столика. Вона нервувала, перебуваючи так близько до цих зловісних на вигляд скриньок. Вона стягнула з плечей лямки мішка і поклала його поруч з чорними скриньками, які їй наказано було зробити. Він був міцно набитий і їй довелося поправити його, щоб він не впав.

Вона на мить поклала руку на згорнуту ковдру, відчуваючи м'які контури того, що було загорнуте всередині. Того, що було в неї найдорожчого.

Вона нагадала собі, що пора повертатися до своїх справ. І тут же усвідомила, що у неї проблеми. Скриньки були більші, ніж припускала Сестра Юлії. Кожна розміром була приблизно з буханець. Неможливо було вмістити їх усі в її мішку.

Хоч це і було їй наказано. Побажання Сестри не сходилися з реальною місткістю мішка. І не було можливості уникнути цього протиріччя.

Спогади про пережиті покарання спалахнули в її свідомості, на лобі виступив піт. Вона витерла очі, коли картинки тортур знову встали перед внутрішнім поглядом. Вона могла лише тихо проклинати це, але забути не могла.

Келен вирішила, що раз вже нічого іншого вона зробити все одно не може, потрібно спробувати зробити хоч щось.

Одночасно, її раптом стурбувала перспектива викрасти щось із саду лорда Рала. Крім того, це не належало Сестрам, і лорд Рал не виставив би стільки людей для охорони саду, якби шкатулки були неважливі для нього.

Вона не злодійка. Але що може бути жахливіше того покарання, яке чекає її, якщо вона відмовиться? Чи варті скарби лорда Рала її крові? Чи погодився б сам лорд Рал, зберегти свої шкатулки ціною її болю від тортур Сестер?

Вона не знала чому, можливо, лише тому, що хотіла виконати своє завдання, але чомусь була впевнена, що Річард Рал, швидше за все, сказав би їй забрати шкатулки, ніж жертвувати власним життям.

Вона відчинила мішок, щоб щільніше скласти речі, щоб звільнити більше місця. Їй це не вдалося. Мішок і так ледве-ледве закривався.

З наростаючим занепокоєнням, що витрачає занадто багато часу, вона витягнула одяг, намагаючись знайти, у що можна було б звернути шкатулку.

Назовні появилося її шовкове біле плаття.

Келен, не відриваючись, дивилася на ніжну білу матерію в своїх руках. Це було саме гарне плаття, яке вона коли-небудь бачила. Але чому воно тут? Вона — ніхто. Рабиня. Що рабині робити з таким прекрасним платтям? Вона не могла змусити свій розум працювати, щоб відповісти на питання.

Думки просто відмовлялися приходити в голову.

Келен схопила одну з скриньок, загорнула в поділ сукні і запхнула у мішок. Вона натиснула на шкатулку, намагаючись втиснути її глибше, потім закрила клапан, щоб перевірити, закриється чи мішок. Клапан ледь накрив верх шкатулки, а вона поклала всередину всього лише одну. Їй довелося затягти ремінь, щоб мішок не відкривався. Вона не могла навіть припустити, що зробити, щоб вмістилися ще інші дві.

Сестра Юлія пояснила гранично точно, що Келен повинна заховати шкатулки у свій мішок, інакше солдати побачать їх. Вони забудуть Келен, але Сестра Юлія сказала, що солдати помітять шкатулки, які Келен намагається винести із саду, і піднімуть тривогу. Їй було сказано цілком ясно, що шкатулки повинні бути заховані. Але вона не знала, як вмістити в мішку всі відразу.

Кілька днів тому, на привалі, Сестра Юлія наблизила своє обличчя майже впритул до обличчя Келен і пошепки пояснила, що саме зробить з нею, якщо та не послухається наказу.

Келен затрясло від спогадів про слова Сестри Юлії тієї моторошної ночі. Вона подумала про Сестрі Тові і затремтіла ще більше.

Що ж їй робити?