Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

18

Слабке світло двох ламп не могло як слід освітити похмуру кімнату. Та, що поменше, стояла в кутку стола, ніби зіщулившись у присутності смерті. Друга, відкидаючи неясні тіні, стояла на нічному столику, поруч був приготований стакан і вологий рушник. Кара була укрита парчевим покривалом з розкішною золотою бахромою. Її руки безвольно лежали поверх ковдри, один з кутів якого, звісившись до підлоги, потрапив у невелику калюжку біля ліжка.

Кара не була схожа на себе. Вона виглядала як труп. Навіть в золотистому світлі лампи її обличчя було попелястого кольору. Вона дихала так тихо, що Річард було вирішив, що вона вже не дихає зовсім.

Він і сам насилу міг дихнути. Він відчував, як тремтять коліна. У горлі стояв клубок, який, здавалося, ось-ось задушить його. Він готовий був на колінах благати її прокинутися.

Ніккі нахилилася ближче до м'якого і зворушливого лиця Кари й доторкнулася до її шиї. Річард звернув увагу, що моторошне тремтіння нарешті залишила Кару. Могло здатися, що це — зміна на краще, але це було лише поверхневе поліпшення.

— Вона… Що…

Ніккі озирнулася через плече. — Вона ще дихає, але, боюся, все повільніше.

Річард ледь міг вимовляти слова пересохлим ротом. — А ти знаєш, що у Кари є коханий?

— Коханий? Насправді?

Річард кивнув. — Усі вважають, що Морд-Сіт не вміють любити, але це не так. Вони теж люблять. Кара закохана в солдата. Генерал Мейфферт, Бенджамін, теж її любить.

— Ти його знаєш?

— Так. Він — хороша людина. Річард втупився на біляву косу, що спадала з плеча Кари на покривало. — Я дуже давно його не бачив. Він командує армією Д'хари.

Всім своїм виглядом Ніккі висловлювала недовіру.

— І Кара сама зізналася, що любить цю людину?

Річард струснув головою і втупився на красиве і таке знайоме обличчя. Тепер воно було змарнілим і блідим. Це було лише примарне відображення вигляду колишньої Кари.

— Ні. Мені розповіла Келен. У той рік, що вони провели з армією Д'хари, вони дуже зблизилися. Поки ти тримала мене тут, в Алтур-Ранзі.

Ніккі почала поправляти ковдру Кари старанно відводячи погляд. Річард присунувся ближче і Ніккі прибрала стілець, який заважав йому. Він відчував себе так, немов перебував поза власним тілом, спостерігаючи з боку за подіями в кімнаті. Бачив, як опускався на коліна, як узяв Кару за холодну руку, як притиснув її до своєї щоки.

— Милосердні духи, не робіть цього, — шепотів він. — Будь ласка, — додав він зі здавленим схлипом. — Не забирайте її.

Він подивився поверх Ніккі. — Вона мріяла померти як Морд-Сіт — в бою, не в ліжку.

Ніккі трохи посміхнулася. — Її бажання здійснилося.

Слова, що прозвучали так, немов Кара вже померла, вразили його, як удар. Він не міг дозволити цьому статися, як не міг дозволити Келен канути в прірву небуття без сліду. Він цього не допустить.

Він провів рукою по крижаному лицю Кари. Відчуття було таким, ніби він доторкнувся до мертвого тіла. Річард сковтнув сльози.

— Ніккі, ти володієш магією. Ти врятувала мене, коли я був на межі смерті. Ти змогла знайти вихід з безнадійного становища, знайшла рішення, яке не кожному прийшло б в голову. Можливо, крім тебе ніхто не зміг би мене врятувати. Невже ж ти нічого не зможеш зробити для Кари?

Ніккі зісковзнула зі стільця, опускаючись на коліна поруч з ним. Вона взяла його руку і піднесла до губ, тримаючи її так, немов вимолювали його прощення. Тильною стороною руки він відчував її сльози.

— Мені дуже шкода, Річард, але це неможливо. Ти ж знаєш, я зробила б все, що тільки можливо, щоб врятувати її, але я не можу. Це вище моїх здібностей. Для кожного з нас настає час померти. Зараз прийшов час Кари, і я не можу змінити цього.

Річард прикрив очі, щоб не бачити картини смерті. У кімнаті, освітленій лише слабким світлом двох маленьких ламп, ліжко з лежачої на ній Карою здавалася плотиком, несучи її в чекаючу темряву.

Він кивнув. — Будь ласка, Ніккі, ти можеш залишити мене з нею наодинці? Я хочу бути один, коли настане її час… Ти тут ні при чому. Просто я вважаю, що в цю годину вона і я повинні бути одні.

— Я розумію, Річард. — Ніккі встала і провела пальцями по його спині. Потім доторкнулася до плеча, немов боячись піти і розірвати цей контакт з життям. — Я буду поблизу, якщо раптом буду потрібна тобі, — сказала вона, і її живий дотик перервався.

Двері за нею м'яко зачинилися, залишаючи кімнату занурену в тишу. Зовні долинали крики цикад, незважаючи на закрите вікно і запнуті важкі штори.

Він більше не міг стримувати сльози. Поклавши голову на груди Кари, він заплакав, стискаючи її мляву руку.

— Кара, мені так шкода. Це — моя вина. Воно прийшло не за тобою, а за мною. Кара, як же це боляче. Будь ласка, Кара, не залишай мене. Ти так мені потрібна.

Кара була єдиною, хто слідував за ним тільки тому, що вірила в нього. Нехай вона і погодилась з Ніккі, що він вигадав Келен, але все ж довіряла йому. Вона ніколи не суперечила йому. Останнім часом ця віра була всім, що підтримувало його, допомагало зосередитися на тому, що він повинен зробити. Навіть у хвилини, коли він сам втрачав впевненість у собі. Як важко було протистояти всьому світу, коли всі думали, що він марить. Як важко робити щось, коли ніхто в тебе не вірить. Але Кара довіряла йому навіть коли не вірила в існування Келен. У цьому її почутті було щось унікальне, що відрізнялося від ставлення до нього Ніккі або тієї поваги, яку виявляв Віктор.

Взявши в долоні обличчя Кари, він поцілував її чоло.

Він сподівався, що вона не страждає. Він сподівався, що це буде мирний кінець життя, яка ніколи не була мирною.

Вона була блідою, її подих — майже непомітним.

Її тіло було холодним, як смерть.

Прийшовши в лють від того, що їй так холодно, Річард відкинув убік покривало і обійняв її, сподіваючись, що зможе її зігріти.

— Візьми моє тепло, — шепотів він їй у вухо. — Візьми все, що тобі потрібно. Будь ласка, Кара, візьми моє тепло.

Так, лежачи і обіймаючи її, Річард опускався в туман агонії. Він знав, як страждала ця жінка. Він уявляв, якою було її життя, адже і сам він зазнав дещо з тих мук, яким вона була піддана за наказом його батька, Даркена Рала. Частина того болю і безнадійності дісталися і на його частку. Можливо, він міг поспівчувати їй більше, ніж хто-небудь ще. Він знав, як це — жити в світі безумства і болю, тому що і сам побував там. Він дуже хотів з тьми і жаху повернути її назад.

— Бери моє тепло, Кара. Воно — твоє.

Він відкрився їй, відкрив свою необхідність в ній, відкрив себе тому потоку енергії, якого вона потребувала.

Він з силою стискав її в обіймах і плакав у неї на плечі. Йому здавалося, що якщо він буде обіймати її досить сильно, вона не зможе вислизнути в смерть.

Тримаючи її в обіймах, Річард відчував, що вона ще жива, і що він не винесе, якщо все закінчиться. Він жалкував, що Ніккі не змогла зробити більше того, що робила. Якщо хтось і заслуговував зцілення, то це була Кара. Він ніколи нічого так не хотів, як у цей момент хотів зцілити Кару.

Всього себе, всю свою душу Річард вклав у досягнення цієї мети.

Він вкладав всього себе в співчуття цій жінці, яка дала йому так багато. Щоб слідувати його наказам, вона не раз ризикувала життям. І не раз ризикувала життям, відкрито кидаючи виклик його наказам. Вона готова була, не роздумуючи, слідувати за ним куди завгодно. Незліченну кількість разів між смертю і життям Келен і його власним Кара залишалася єдиною перешкодою. Вона заслужила життя у всій його реальності. Він не хотів нічого, тільки б вона знову була здорова. Він весь був лише одне це бажання. Не залишилося жодних перепон для його потреби зробити так, щоб Кара залишилася серед живих.

У цьому відчайдушному бажанні він свідомо почав шукати іскру життя в потоці її страждання. Його думки доторкнулися до її розуму, наповненого пекучим болем. Напружено тримаючи її в обіймах, він плакав від випробовуваного нею болю.

Зціпивши зуби, затримавши подих, він почав забирати її біль собі. Він намагався забрати її всю. Він навіть не намагався захиститись від того натиску болю, що раптово наповнив його. Він відчував все, що відчувала вона. Він виніс все, що вистраждала вона. Її плечем він затиснув свій відкритий рот, щоб приглушити крики від хвилі болю, що проходила через нього.

Вони були в темряві й порожнечі, повної безнадії… на пустельні місці.

Він струсив її страждання, знімаючи частину її тягаря. Вона напружилася, не бажаючи передавати йому свій біль. Особливо йому. Але в такому стані вона була занадто слабка, і йому вдавалося забирати болю все більше і більше.

Піднімаючись все вище і відкриваючи все нові пласти її страждання, він відчув крижану присутність смерті.

Крижана тьма заподіювала фізичну біль, таку, з якою йому ще не доводилося зустрічатися ніколи. Це вселяло моторошний, нелюдський жах. Його вражала сила цього впливу. Це щось володіло такою потужністю, якій йому ще жодного разу не доводилося протистояти. А Кара була наповнена тією крижаною темрявою. Він був вражений стражданням, яке ділив з нею, жахом, в який вони падали разом. Його свідомість змішувалося з важким болем, але ця жахлива і здавалося безнадійна боротьба тільки підтримувала в ньому бажання продовжувати її.

Річарда захлеснуло потоком безвихідного страждання, який поглинув його. Здавалося, більше він винести не зможе, але він виніс і це і ще багато більше. Він хотів передати їй свою силу, своє живе тепло. Але щоб цього домогтися, спочатку він повинен був відтягти на себе цю темну отруту, що наповнювала її і віддати їй свою силу.

Час втратило своє значення. Біль була втіленням нескінченності.

— Скоро прийде смерть, запропонує забрати тебе… захоче забрати тебе, — шепотів він їй на вухо. — Не приймай її пропозиції, Кара. Живи. Не приймай смерті.

«Я хочу померти».

Ця думка прийшла, поступово проявляючись на поверхні болісної порожнечі. Вона потрясла і вжахнуло його. Що, якщо вона не зможе винести його спроб утримати її в світі живих. Що якщо цього не перенесе він сам? Що, якщо він просить у неї більше, ніж вона в змозі дати?.. більше, ніж він має право просити?

— Кара, — шепотів він їй —… ти потрібна мені, щоб жити. Будь ласка, ти потрібна мені щоб жити.

«Не можу».

— Кара, ти не одна. Я тут, я з тобою. Тримайся. Заради мене, тримайся, дозволь мені допомогти тобі.

«Будь ласка, дозвольте мені піти. Дайте мені померти. Я прошу вас, якщо ви любите мене — відпустіть… дозвольте мені померти».

Вона почала віддалятися. Він сильніше обняв її, знову став забирати її біль. Його душа волала в муці, коли вона чинила опір.

— Кара, будь ласка, — він задихався, біль потоком текла через нього, — дозволь мені допомогти. Будь ласка, не покидай мене.

«Я не хочу жити. Я підвела вас. Я повинна була захистити вас, коли Ніккі прийшла за вами. Тепер я знаю — ви змусили мене побачити це. Я готова померти заради вас, але я не виконала свого обов'язку, порушила свою клятву. Я не маю права жити. Я не гідна бути вашим захисником. Будь ласка, відпустіть мене».

Річард був приголомшений, відчувши її тугу і відчай, але ще більше це його налякало.

Разом з болем він став забирати і це теж, із зусиллям витягаючи це переконання з душі Кари, незважаючи на її спроби перешкодити йому, втекти від нього.

— Кара, я люблю тебе. Будь ласка, не покидай мене. Ти потрібна мені.

Він намагався забрати в себе якомога більше її болю. Він переламав її опір і все ж зумів цього добитися. Вона вже не могла зупинити його. Він зняв попелястий покрив смерті, що давив на неї. Річард міцно тримав її в обіймах, відкриваючи їй своє серце, свою душу, свою потребу в ній.

Вона несамовито кричала. Він осягав її жахливу самотність.

— Я з тобою, Кара. Ти не одна.

Річард заспокоював її, щосили намагаючись винести приголомшуючу муку того зла, яке доторкнулося до неї. Це була не просто біль, це був вбиваючий її холодний жах, і тепер та ж холодна порожнеча повільно заповнювала його, і в той же самий час її страждання заважало зціляючим силам проникнути в неї.

Раптово він відчув себе так, немов він намагався врятувати потопаючу людину, але тепер вони обидва були захоплені диким потоком і обидва тонули у чорних водах смерті.

Якщо він хоче отримати шанс на порятунок — і якщо вона хоче — перш за все, необхідно полегшити її страждання. Всю їх тяжкість повинен витримати він. Він брав і брав біль, вітаючи її, використовуючи всю свою силу.

Коли він відчув, що зібрав всю біль, усі страждання всередині себе, він змушений був з усіх сил чіплятися за власне життя, одночасно віддаючись потоку власної зцілюючої сили. Річарда ніколи не вчили, як керувати цією силою, він міг тільки підкорятися їй, тільки дозволити теплому потоку заповнювати її.

«Я не хочу жити. Я підвела вас. Будь ласка, дозвольте мені померти».

— Чому? Чому ти хочеш залишити мене?

«Тільки так я можу служити вам. Бо тоді ви можете знайти кого-небудь, хто не підведе».

— Кара, це не так Це неможливо. Це не потрібно. — Річард боровся з болем, примушуючи себе говорити. — Ти зовсім не підводила мене. Ти повинна мені вірити. Ти повинна вірити в мене. Це саме те, що мені потрібно найбільше — щоб ти була зі мною, щоб вірила в мене. Мені потрібна не твоя служба. Мені потрібна ти. Ти потрібна мені, щоб жити. Твоя служба у тому, щоб робити моє життя доцільним.

Він боровся з усіх сил, щоб втриматись — щоб разом із собою утримати і Кару — але темрява всередині нього здавалася безмежною. Весь його захист була зруйнований, він відчував, ніби занурюється в рідку порожнечу, обертаючись, опускається вниз, в ту крижану тінь, яка прийшла за ним, руйнуючи стіни. Він бачив те ж, що бачила вона, той же жах стискав йому серце, жах того, що обрушилося на неї.

Це й було основною причиною її страждань. Це мерзенне щось, це втілення смерті, що прагнуло до нього дістатися, обрушилося прямо на неї. Це не було розладом свідомості, що переходить у небуття. Це було вічним кошмаром, який прийшов, щоб забрати живого зі світу живих. Ця темна смерть обрушилася на неї, самотню і беззахисну, цей жорстокий збирач душ, що прийшов, щоб знищити її, і поки вона кричала, забрати її життя.

Опинившись на шляху цього щось, вона прийняла на себе його смертельний дотик.

Він зрозумів, що Кара вважала себе винною в тому, що не змогла захистити його від Ніккі, тому вирішила померти, щоб довести вірність своїй клятві. Її безумство все ще жило в ній.

Вона вважала, що смерть буде її спокутою і тому відмовлялася боротися з смертельною загрозою.

Вона хотіла померти заради нього, довівши вірність своїй присязі.

А раз вже це щось проникло через стіни її кімнати, Кара спробувала вкрасти силу прямо у самої смерті.

Річард відчував, що смертельний дотик огортає його всепоглинаючим болем. Він було настільки холодним, що почало замерзати навіть його серце.

Енергія життя почала вислизати від нього так, як вже вислизнула від неї.

Він загубився в руйнівній муці цього дотику смерті.