Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

5

Річард різко нахилився до коваля — Ти чув виття вовків?

— Ні, — Віктор насупився, пригадуючи, — вив тільки один.

Три людини чекали в мовчанні, поки Річард дивлячись у простір, подумки намагаючись поєднати разом частини якоїсь великої головоломки. Ніккі озирнулася через плече на загін під кленом. Хтось із чоловіків позіхав, очікуючи, інші розташувалися на землі, решта ліниво базікали. Деякі, сховавши зброю, притулилися до стовбурів дерев і роздивлялися найближчий ліс. Вони чекали.

— Це трапилося сьогодні вранці — прошепотів сам до себе Річард. — Сьогодні, коли я ще не зовсім прокинувся, але й не спав уже, то точно пам'ятав, що сталося того ранку, коли зникла Келен.

— У ранок битви — м'яко поправила Ніккі.

Занурившись у свої думки, Річард, здавалося, не почув її.

— Я, мабуть, з якихось причин пам'ятав те, що трапилося в той ранок, коли я прокинувся. Він раптом повернувся і схопив її за руку. — Коли ви несли мене пораненого в той будинок, півні кричали?

Здивована різкою зміною предмету розмови, і не розуміючи, чого він добивається, Ніккі знизала плечима. — Гадаю, це могло бути. Я не пам'ятаю. А що?

— Вітру не було. Я пам'ятаю, що чув каркання ворони, крик півня, бачив нерухомі гілки дерев наді мною. Вітру не було взагалі. Я пам'ятаю, всі вони були зовсім нерухомими.

— Ви маєте рацію, лорд Рал — сказала Кара. — Я пам'ятаю, що коли натрапила на табір Віктора, дим від багать піднімався прямо вгору, тому що повітря було абсолютно спокійним. Я думаю, саме тому ми змогли так здалеку почути дзвін сталі та крики — не було навіть легкого вітерцю, щоб заглушати звуки.

— Якщо це допоможе, — сказав коваль, — коли ми принесли вас до будинку, там бродило кілька курей. І, так, ти правий, півень був, і він дійсно кричав. Але ми побоювалися, що нас можуть вистежити, а Ніккі потрібен був час, щоб вилікувати тебе. Я боявся, що півень може притягнути небажану увагу, тому наказав перерізати йому горлянку.

Вислухавши Віктора, Річард знову заглибився в свої думки. Він смикав пальцями нижню губу, розглядаючи подумки ще одну частину загадки. Ніккі вже почала думати, що він забув про їхню присутність.

Вона злегка нахилилася до нього. — Ну і?..

Він моргнув, і, нарешті, глянув на неї. — Отже, коли я прокинувся сьогодні, я, справді, згадав той ранок. І на це є причина. Іноді ми запам'ятовуємо щось, що начебто не має сенсу, але для цього завжди є причина.

— Яка? — Запитала Ніккі.

— Вітер. Тим ранком вітру не було взагалі. Але коли я прокинувся тоді, в ранковій напівтемряві, я бачив, що гілки дерев рухалися.

Ніккі сильно бентежило його занепокоєння з приводу вітру, а ще її турбував стан його розуму. — Річард, ти спав і тільки що прокинувся. Було темно. Можливо, тобі тільки здалося, що гілки рухаються.

— Можливо — це було все, що він відповів.

— Можливо, це рухалися солдати, — припустила Кара.

— Ні, — роздратованим жестом він відхилив її припущення. — Це було трохи пізніше, вже після того, як я виявив, що Келен ніде немає.

Бачачи, що ні Віктор, ні Кара не збираються обговорювати цей пункт, Ніккі вважала за краще теж притримати язик. Річард, здавалося, викинув загадку з голови.

— Дивіться, я вам дещо покажу. Але зрозумійте, незважаючи на те, як мало ви розумієте у слідах, я знаю, про що говорю. Я не чекаю, що ви повірите мені на слово, але запевняю вас, у мене в цьому великий досвід. Кожен з вас фахівець у своїй галузі. У цій — фахівець я. Не закривайте свій розум тому, що я хочу показати вам.

Ніккі, Кара і Віктор перезирнулися.

З небажанням кивнувши, Віктор повернувся до своїх супутників. — Хлопці, тримайте очі відкритими. — Він пальцем накреслив у повітрі коло. Тут кругом можуть бути солдати, так що сидіть тихо і будьте насторожі. Ферран, перевірте ще раз все навколо.

Чоловіки закивали. Деякі із задоволенням піднялися на ноги, радіючи, що з'явилося більше цікаве заняття, ніж сидіти без діла в вогкості і холоді. Четверо чоловіків попрямували у бік дерев, щоб організувати пост.

Ферран передав комусь його мішок і постіль, приготував стрілу і спокійно ковзнув у чагарник. Молодий чоловік вивчав у Віктора ковальську справу. Вирісши в селі, він володів природним талантом непомітно пересуватися по лісі. Він обожнював Віктора. Ніккі знала, що і Віктор теж любить молоду людину, але саме тому був з ним більш строгий, ніж з іншими. Одного разу Віктор сказав їй з приводу своєї строгості, що хороший результат завжди вимагає добірного заліза і важкої роботи.

З часу битви Віктор завжди виставляв вартових, а Ферран з кількома молодими людьми перевіряли найближчі околиці. Ніхто не хотів допустити ні найменшого шансу, що ворожі солдати зможуть знову натрапити на них, поки Ніккі рятувала життя Річарда. Після того, як вона зробила для Річарда все, що могла, вона зцілила глибоку рану на нозі одного з чоловіків, а також близько півдюжини менш тяжких поранень у інших.

З того ранку, коли був поранений Річард, вона спала тільки уривками. Вона була зовсім виснажена.

Простеживши, як виконується його наказ, Віктор грюкнув Річарда по плечу. — Показуй.

Річард повів Кару, Віктора і Ніккі повз місце з мерцями далі в ліс. Він ішов до місця між дерев, де була більш оголена земля. На вершині невеликого горба він зупинився і опустився на коліно.

Стоячи на колінах, з накинутим на спині плащем, з мечем у блискучих піхвах на стегні, з капюшоном, відкинутим назад так, що було видно вологе волосся, що лежало на мускулистій шиї, з луком і сагайдаком стріл, що висіли на лівому плечі він виглядав королем— воїном і в той же час простим лісовим провідником з далекої землі, яким він колись був. Його пальці по-дружньому доторкнулися до соснових голок, галузок, обсипаного листя і кори дерев, що покривали землю. Ніккі раптом відчула, що і цей дотик, і це його розуміння простих, речей, очевидних для нього — все це абсолютно з іншого світу.

Річард жестом запросив їх сісти поряд.

— Ось тут, — сказав він, показуючи. — Бачите? — Його пальці ретельно прослідкували незрозуміле поглиблення в плутанині лісового сміття. — Це — слід Кари.

— Нічого дивного, — вимовила Кара. — Цим шляхом ми поверталися від дороги до табору.

— Вірно. — Річард вказав напрямок, куди вели сліди. — Дивись тут, а тепер — он там. Ці сліди більше твоїх, Кара. Дивись, як видно лінію, що показує, в яку сторону ви йшли.

Кара підозріло знизала плечима.

— Ви впевнені?

Річард рушив вправо. Вони всі пішли за ним. Він знову ретельно простежував поглиблення, щоб вони теж бачили. Ніккі не бачила на землі взагалі нічого, поки він не вказував на сліди пальцем. При цьому здавалося, він змушував сліди з'являтися перед ними за допомогою чарівництва. Тільки після того, як він показував, Ніккі могла сказати, що теж бачить їх.

— Ось це — мій слід, — сказав він, дивлячись так, ніби якщо він відведе погляд, слід зникне. — Після дощу вони в деяких місцях розмокли, але все ж їх можна ще розібрати. Великим і вказівним пальцями він обережно зняв вологий коричневий дубовий лист з відбитка. — Бачитете, тут видно, як під моєю вагою переломилися ці прутики. Бачите? Такі речі дощ знищити не може.

Він глянув, щоб упевнитися, що вони звернули увагу на це, потім вказав у бік невиразної тіні. — Ви бачите, мої сліди йдуть в тому ж напрямку, що і Кари. Він потягнувся, щоб показати їм далі два більш невиразних відбитка, щоб показати їм, що він мав на увазі. — Бачите? Все ще можна розібрати.

— І в чому суть? — Запитав Віктор.

Річард озирнувся через плече, двома жестами вказуючи на сліди. — Бачиш відстань між слідами Кари й моїми? Коли ми йшли тут, я був зліва, а Кара йшла з правого боку від мене. Бачите, як далеко один від одного відстоять наші сліди.

— І що з цього? — Запитала Ніккі, натягуючи капюшон плаща, намагаючись сховати обличчя від холодного дощу. Вона ховала руки під плащем, намагаючись хоч трохи зігріти їх.

— Вони так далеко один від одного тому, що коли ми йшли тут, між нами посередині була Келен.

Ніккі знову подивилася на землю. Вона зовсім не була експертом, тому не особливо була здивована тим, що не бачить ніяких слідів. Але цього разу вона думала, що і Річард теж не може їх бачити.

— І де ж сліди Келен? — Запитала вона.

Річард кинув на неї такий гнівний погляд, що вона на мить забула як дихати.

— У цьому вся справа. — Він підняв палець обережним рухом, ніби дійшов до важливого висновку. — Її сліди зникли. Не змиті дощем — зникли… зникли, наче їх ніколи і не було.

Віктор дозволив собі приглушений подих. Кара, якщо й була приголомшена, то дуже добре це приховала. Ніккі знала, що він не сказав їм все, що повинен був, тому в своєму питанні була стримана.

— Ти хочеш сказати, що немає ніяких слідів цієї жінки?

— Правильно. Я шукав. Я знайшов мої сліди і сліди Кари в різних місцях. Але там, де повинні були бути сліди Келен, немає жодного.

У ніяковій тиші ніхто не хотів нічого говорити. Нарешті Ніккі зважилася взяти це на себе.

— Річард, ти повинен зрозуміти, чому це сталося. Тепер ти бачиш, що Келен — тільки твоя вигадка. Ніяких слідів немає тому, що цієї жінки не існує.

Стоячи на колінах, він дивився на неї так, що вона, здавалося, могла бачити в сірих очах його змучену душу. У цей момент вона віддала б що завгодно, аби тільки заспокоїти його. Але цього вона не могла. Ніккі повинна була змусити себе продовжувати.

— Ти сказав, що знаєш все про сліди, і все-таки навіть ти не можеш знайти ніяких слідів, залишених цією жінкою. Це повинно нарешті переконати тебе, що вона не тільки не існує — її ніколи не було. — Вона вивільнила руку з-під плаща і м'яко торкнулась його плеча, щоб пом'якшити свої слова. — Ти повинен змиритися з цим, Річард.

Він відвів погляд від її очей і закусив нижню губу. — Все не так просто, як ти змалювала. Я прошу вас подивитися — тільки подивитися — і спробувати зрозуміти значення того, що я вам показую. Дивіться, як далеко один від одного сліди Карі і мої. Хіба не очевидно, що була третя особа між нами, коли ми йшли?

Ніккі стомлено протерла очі. — Річард, люди не завжди ходять близько один до одного. Можливо, ви з Карою оглядалися в пошуках загрози, або можливо, ви були стомлені і не надавали цьому значення. Можна знайти скільки завгодно пояснень, чому ви не йшли поруч.

— Коли двоє йдуть разом, вони зазвичай не тримаються настільки далеко. — Він вказав назад. Подивіться, як тільки що йшли ми. Кара знову була праворуч від мене, і наші сліди набагато ближче. Це типово для двох людей, що йдуть поруч. Ви з Віктором йшли позаду нас. Дивись, як близько один до одного ваші сліди.

— Ці ж сліди відрізняються. Хіба ви не бачите по тому, як вони відокремлено розташовані, що була людина, яка йшла між нами?

— Річард…

Ніккі зробила паузу. Вона не хотіла сперечатися. Вона хотіла зберегти спокій і дозволити йому йти своєю дорогою, дозволити йому вірити в те, в що він хотів. І все ж мовчання було б брехнею, і тільки підживлювало би ілюзію. І як би вона не страждала за нього, як би не хотіла бути на його боці, вона не могла дозволити йому вводити себе в оману. Цим вона заподіяла б йому ще більшої шкоди. Він ніколи не одужає, ніколи повністю не вилікується, якщо не визнає правду реального світу. І змусити його визнати дійсність була єдиним способом, яким вона могла дійсно йому допомогти.

— Річард, — вимовила вона м'яко, намагаючись передати йому цю правду, намагаючись не виказати різкості або поблажливості. — Твої сліди є, і сліди Кари — теж. Ми бачили те, що ти показав нам. Ніяких інших слідів немає. Це ти теж показав нам. Якщо вона була тут між тобою і Карою, то чому немає її слідів?

Під дощем вони щулилися від холоду і чекали. Річард, нарешті, опанував себе і заговорив ясним і твердим голосом.

— Я думаю, сліди Келен були знищені магією.

— Магією? — Одразу насторожилася Кара.

— Так. Я вважаю, що хто б не викрав Келен, він стер її сліди за допомогою магії.

Ніккі була приголомшена і не зробила жодної спроби це приховати.

Віктор перекладав пильний погляд з Ніккі на Річарда і назад. — Хіба це можна зробити?

— Так, — наполягав Річард. — Коли я вперше зустрівся з Келен, Даркен Рал переслідував нас. Він стежив за нами за допомогою хмари. Ми з Келен і Зеддом були змушені тікати. Якби Даркен Рал наздогнав нас, нам би прийшов кінець. Зедд — чарівник, але не такий сильний, як був Даркен Рал, тому Зедд розпилив трохи чарівного пилу, щоб приховати наші сліди. Можливо, тут трапилося те ж саме. Хто б не повів Келен, він приховав її сліди за допомогою магії.

Віктор і Кара дивилися на Ніккі, чекаючи підтвердження. Як коваль, Віктор не був близько знайомий з магією. Морд-Сіт теж не любили магію і всіляко намагалися її уникати. Їх інстинкт вимагав попросту знищувати тих, хто цією магією володіє, навіть якщо б вони являли собою лише потенційну загрозу. І Віктор, і Кара чекали, щоб почути від Ніккі щось щодо використання чарівництва для замітання слідів.

Ніккі завагалася. Те, що вона була чаклункою, не означало, що вона знає все, що возможно, про магію. Але все ж…

— Я припускаю, що це можливо, хоча я ніколи не бачила, щоб хтось робив таке. — Ніккі змусила себе витримати пильний очікувальний погляд Річарда. — Але я думаю, є більш просте пояснення відсутності слідів. І ти, Річард, його знаєш.

Річард не міг приховати розчарування. — Якщо дивитися на це окремо, не розбиратися в слідах і не вміти бачити те, що вони показують, я допускаю, що вам важко побачити те, про що я говорю. Але це ще не все. Є ще щось, що я хотів би вам показати. Це допоможе вам побачити картину в цілому. Пішли.

— Лорд Рал, — сказала Кара, прибираючи під капюшон мокру косу і уникаючи дивитися на нього, — хіба ми не повинні зайнятися іншими важливими справами?

— Я повинен показати вам трьом щось дуже важливе. Ти хочеш сказати, що почекаєш тут, поки я покажу це Віктору і Ніккі?

Вона підняла на нього сині очі. — Звичайно ні.

— Відмінно. Пішли.

Без подальших протестів вони слідували за ним. Він швидко рухався в північному напрямку все далі в ліс. Вони навшпиньки перебиралися з одного нестійкого каменю на інший поперек широкої ущелини з вирами темної води, що текла через неї. Річард підтримав Ніккі за руку, коли вона, послизнувшись, мало не впала в потік. Його велика рука була теплою, але, принаймні, лихоманки у нього не було. Ніккі хотілося, щоб він зменшив швидкість, але вона не бажала нагадувати йому про його ще слабке здоров'я.

На дальній стороні почався підйом, поступово вони піднялися вище дощу і шару низьких хмар. Зліва вимальовувалася темна тінь скелястої гряди. Ніккі могла чути бурмотіння води, стікала з неї.

Коли вони увійшли в клубчастий сірий туман і густу рослинність, в повітря піднялися потривожені величезні птахи. Розкинувши крила, обережні істоти тихо ковзнули на безпечну віддаль. У похмурому лісі в тумані звуки невидимих тварин віддавалися луною. У масі переплутаних гілок ялини, бальзаміну, сухих гілок стародавніх вже мертвих дубів, задрапованих покривом моху, не кажучи вже про похмурий дощ, гілки винограду і щільну плутанину молодої порослі, яка з усіх сил намагалася дістатися до скупого світла, видимість була лише умовною. Тільки ближче до землі, куди рідко досягало сонячне світло, простір було більш відкритим.

Вони ішли все далі в промоклому лісі, де стовбури дерев, вільні від чагарнику і товстих гілок, немов вартові, спостерігали як троє людей рухаються серед їх згуртованої армії. Стежка, по якій вів їх Річард, була більш вільною від гілок дерев і покрита м'яким пружним килимом хвої. Ніккі уявила собі, що навіть у самий сонячний день лише тонкі промені світла можуть тут торкнутися поверхні землі. По боках від стежки вона бачила тільки непроникну плутанину чагарників і переплетені лапи молодих ялинок. Простір під високими соснами створював природну, але непримітну стежку.

Нарешті Річард зупинився і підняв руку, щоб вони не пройшли повз нього. Перед ними простягався все той же пейзаж — рідко ростучі пагони на товстому килимі коричневої хвої. За його вказівкою вони опустилися навпочіпки біля нього.

Річард вказав через праве плече. — Позаду шлях, по якому Кара, Келен і я йшли вночі. Там, де відбулася битва, ми розбили табір. Навколо табору в різних місцях я бачив свої сліди. Я залишив їх коли чергував у другу варту. Навкруги також є сліди Кари, яка чергувала третьою. Тієї ночі Келен чергувала першою. Від її чергування немає ніяких слідів.

Його погляд, звернений до кожного з них був немов мовчазне прохання дослухати його, перш ніж сперечатися.

— Зворотний шлях, — вказав він, продовжуючи, — проходить там, де солдати підійшли через ліс. Звідси, Віктор, ти з твоїм загоном приєднався до бою. Майже там само — ваші сліди, коли ви несли мене до будиночка. Сліди осторонь, які я вже показував, — це сліди солдатів, які пізніше виявили своїх товаришів мертвими.

— Ніхто з нас і жоден солдат цим шляхом не проходив.

— Тут, де ми зараз знаходимося, ніяких слідів немає. Огляніться. Ви можете бачити тільки мої нові сліди, я залишив їх цим ранком, коли шукав сліди Келен. Крім моїх слідів немає нічого, ніяких ознак, що тут хтось побував.

Віктор провів великим пальцем по древку сталевої булави, що висіла у нього на поясі. — Але ти думаєш інакше?

— Так. Навіть при тому, що ніяких слідів немає, хтось дійсно пройшов цим шляхом. І вони залишили свідчення. — Річард простягнув руку і пальцем торкнувся гладкого каменю розміром з кусень хліба. — Оскільки хтось поспішав, він спіткнувся об цей камінь.

Віктор здавався зацікавленим. — Звідки ти знаєш?

— Оглянь уважно позначки на камені. — Віктор нахилився, розглядаючи, Річард показав, куди дивитися. — Бачиш, ось тут верхня сторона каменя. Вона була під впливом повітря і погоди, і покрилася блідо-жовтим лишайником. А тут — схоже на корпус човна нижче ватерлінії — ясно видно темно-коричневий наліт, який показує, де камінь був занурений у землю. Але зараз він не лежить на місці. Він зрушений зі свого місця. Він вув вибитий із свого поглиблення і трохи зрушений. Бачите, і тепер видно частину темного нальоту? Будь це давно, там теж мав би вирости лишайник. Але він не міг вирости так швидко — тому це сталося нещодавно.

Річард провів пальцем взад-вперед.

— Подивіться тепер з цього боку. Тут видно заглиблення, де спочатку лежав камінь, але потім його зрушили, і з одного боку каменя утворилася порожнеча, а з іншого, навпаки горбик землі. Ззаду, за каменем. Там все ще можна побачити горбик, який виступає над рівною поверхнею. Пустота з ближнього до нас боку і підвищення з дальньої показують, що хто б не зачепив цей камінь, рухався від нашого табору, і йшов на північ.

— Але тоді де сліди? — Запитав Віктор. — Їх сліди?

Річард відкинув назад вологе волосся. — Сліди були знищені за допомогою магії. Я шукав — немає ніяких слідів.

— Подивіться на камінь. Він був зрушений, зсунунутий ногою зі свого місця на землі. Але більше немає ніяких відмітин. Камінь переміщений незначно, але черевик зачепив його досить сильно, щоб залишити слід. Але слідів немає, так само, як і в інших місцях.

Ніккі зрушила свій капюшон назад. — Ти намагаєшся пояснити всі свої знахідки так, щоб підігнати факти під те, у що хочеш вірити, Річард. Але неможливо йти двома шляхами відразу. Якщо була використана магія щоб стерти сліди, як можеш ти вистежити їх за допомогою якогось каменя?

— Ймовірно, саме тому, що вони використовували чари, які стирають сліди. Люди, які використовували магію, не надто добре вміють замітати сліди. Я не думаю, що ці люди багато бували на відкритому повітрі. Коли вони застосували заклинання, щоб знищити свої сліди, вони, ймовірно, і не подумали про те, щоб покласти на місце зрушені ними при ходьбі камені.

— Річард, але…

— Озирніться навколо, — сказав він, обвівши рукою навколо. — Подивіться, наскільки бездоганно виглядає земля.

— Що ти маєш на увазі? — Запитав Віктор.

— Все дуже абсолютно. Гілки, листя, кора занадто рівномірно розподілені. Природа більш безладна.

Ніккі, Віктор і Кара дивилися на землю. Ніккі бачила тільки нормальну для лісу землю. Тут і там росли молоді сосонки, бур'яни, що пробивалися через сміття, уламки гілок і мох, дубовий паросток з трьома молодими листочками, опале листя, розкидані по килиму із соснової хвої. Ніккі не знала стільки всього про ліс, не вміла настільки читати сліди. Річард завжди залишав на деревах мітки, якщо хотів, щоб вона могла помітити його слід і піти за ним. Вона озирнулась — місце як місце, не краще і не гірше будь-якого іншого в будь-якому іншому лісі. Віктор і Кара здавалися однаково збитими з пантелику.

— Річард, — вимовила Ніккі з напруженим терпінням. — Я впевнена, можна знайти скільки завгодно пояснень, щодо зрушеного каменю. Хто знає, все могло бути так, як ти припускаєш. Але можливо, лось або олень зачепили камінь, коли проходили тут, а сліди їх були стерті просто тому, що це було дуже давно.

Річард струснув головою. — Ні. Подивися на ямку. Вона все ще відповідає формі каменю. Бачиш, наскільки чіткі її краї — все трапилося лише кілька днів тому. Такі краю легко руйнуються дощем і вітром. Олень або лось, зачепивши цей камінь, залишили б сліди, які були б зовсім свіжими. І не тільки це, копито човгає по каменю і залишає пошкодження подібно черевику. Я кажу вам, що три дні тому хтось наступив на цей камінь.

Ніккі зробила невизначений жест. — Ну добре, суха гілка, можливо, впала і зрушила його.

— Якби це було так, то лишайник на камені був би пошкоджений, а гілка лежала б тут поруч. Це було щось поважче. Ні, цього не було — я вже дивився.

Кара підняла руки. — Можливо білка зістрибнула з дерева і приземлилася прямо сюди.

— Вона недостатньо важка, щоб зрушити камінь. — Відповів Річард.

Ніккі втомлено зітхнула. — Тобто, ти хочеш сказати, що факт повної відсутності слідів цієї жінки, Келен, доводить, що вона існує.

Руки Ніккі стислися в кулаки. У них було повно важливих справ. А часу залишалося все менше. Замість того, щоб розбиратися з проблемами, які вимагають їх уваги, вони стирчали посеред лісу, розглядаючи камінь. Вона відчула, що кров кинулася їй в обличчя.

— Це смішно. Все, що ти нам показав, Річард, є доказом тільки того, що ця жінка — лише твоя уява. Її не існує. Вона не залишила ніяких слідів тому що ти її вигадав. У цьому немає нічого таємничого. Це не магія. Це — просто вигадка!

Річард різко випростався перед нею. В одну мить з мирного лісника він перетворився на повелителя, чия присутність змушує завмирати серця, владного і розгніваного.

Замість того, щоб знову сперечатися, він зробив кілька кроків в тому напрямку, звідки вони прийшли і зупинився. Все ще напружений, Річард дивився через ліс.

— Щось не так, — тихо і застережливо виголосив він.

Кара затиснула в кулаці ейдж. Брови Віктора нахмурилися, його пальці намацали булаву, що висить біля пояса.

Вдалині, крізь мокрий ліс, Ніккі раптом почула дикі неспокійні крики ворон.

Крики, які тут же послідували за цим, найбільше нагадували їй звуки кривавої різанини.