Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

50

Ніккі відкрила окуту залізом дубові двері і вибігла на яскраве денне світло. Пухкі білі хмари високо ковзали в блискучому блакитному небі — в будь-який інший день ця картина підняла б їй настрій. Порив вітру кинув волосся їй в обличчя; вона прибрала їх і уважно подивилася на вузький місток вдалині. На самому його кінці на дальній стороні валу стояв Річард, дивлячись вниз через просвіт між зубцями стіни. Кара, що стояла ближче, обернулася, почувши звук дверей.

Ніккі пробігла по містку; далеко внизу під нею розкинувся внутрішній двір. З висоти можна було розгледіти кілька кам'яних лав, рожеві кущі біля стіни Башти, місце, де сходилося кілька стін. Коли вона, нарешті, підійшла до Ричарда, він озирнувся і коротко посміхнувся їй. Навіть така посмішка зігріла її, незважаючи на те, що це була всього лише ввічлива формальність.

— Рікка говорить, хтось наближається до Вежі. Я подумала, що ти захочеш знати.

Кара, відстала на кілька кроків, підійшла трохи ближче. — А Рікка знає, хто це?

Ніккі похитала головою. — Боюся, ні, і це мене трохи хвилює.

Не рухаючись, не відводячи очей від віддалених пагорбів, Річард сказав.

— Це — Енн і Натан.

Брови Ніккі здивовано піднялися. Вона глянула через край стіни. Річард вказав на дальню ділянку дороги, що веде до Вежі.

— Там три вершники, — зауважила Ніккі.

Річард кивнув.

— Напевне, третій з ними — Том.

Ставши поруч з Річардом, Ніккі висунулася між зубцями трохи далі і оглянула зовнішню стіну. Картина була жахлива. Їй подумалося, як він взагалі може стояти тут.

Поклавши руку йому на плече, щоб утримати рівновагу, Ніккі знову виглянула назовні, роздивляючись трьох вершників на конях, що тягнули по освітленій сонцем дорозі. Часом вони зникали під деревами, щоб за мить з'явитися знову, і продовжували неухильно наближатися до Вежі.

Раптовий порив вітру змусив її втратити рівновагу. Перш ніж вона встигла злякатися, рука Річарда обхопила її за талію і втримала. Вона інстинктивно відсунулася подалі від краю. Як тільки вона опинилася в безпеці, його міцна рука звільнила її.

— Ти, і правда, можеш розгледіти звідси, що приїжджі це Енн і Натан? — Запитала вона.

— Так.

Перспектива знову зустрітися з аббатисою зовсім не привела Ніккі в захват. Проживши в Палаці Пророків в якості Сестри більшу частину життя, вона добре знала їх керівницю. Аббатиса для багатьох з них майже заміняла матір, підтримуючи їх, навчаючи, наставляючи на істинний шлях, допомагаючи тим, хто цього потребував.

У дитинстві, коли у Ніккі з'являлися особисті бажання, мати завжди готова була зробити їй різку догану за це. Пізніше, коли в життя Ніккі увійшла аббатиса, вона вказувала їй на ті ж помилки, тільки доброзичливо і з посмішкою. Удар або посмішка значили одне і те ж — рабство, нехай навіть під більш милозвучною назвою.

Інша справа Натан Рал. Фактично, вона зовсім не знала пророка. Деякі Сестри, особливо новенькі, тремтіли при одній згадці його імені. Судячи з того, що про нього говорили, він був не просто небезпечний, він був божевільний, а для Річарда в його теперішньому стані це не дуже підходяща компанія.

Пророк все своє життя прожив в секретній частині Палацу під наглядом Сестер, які стежили, щоб він не втік, а тому виконували всі його забаганки. Жителів Танімури, де розташовувався Палац Пророків, в рівній мірі збуджувала і приводила в жах думка про пророка, про те, що він міг би розповісти про їхнє майбутнє. Будь-яка незвичайна здатність завжди пробуджує лють людей, особливо коли людину, що володіє цією незвичайною здатністю, нелегко змусити виконувати чужу волю.

Тепер Ніккі не дуже хвилювали роздуми про Натана. У житті їй довелося зустріти багато дійсно небезпечних людей — і Джеган очолював цей моторошний список.

— Нам краще спуститися, — сказала Ніккі Річарду і Карі.

Річард оглянув пагорби, що оточують Вежу.

— Ви можете йти, якщо хочете.

Здавалося, його зовсім не турбують відвідувачі, і не цікавить, хто вони такі. Було ясно, що думки його витають десь в іншому місці, він просто хотів, щоб його залишили в спокої.

Ніккі прибрала пасмо волосся, що впало на обличчя.

— А хіба ти не хотів би дізнатися, що їм потрібно? Зрештою, щоб дістатися сюди вони пройшли довгий шлях. Впевнена, вони приїхали не для того, щоб привезти тобі пиріжок і молока.

Річард смикнув плечем, ніяк не реагуючи на її незграбну жарт.

— Зедд сам може зустріти їх.

Ніккі так нудьгувала по світлу в його очах. Її терпінню наступала межа.

Вона глянула на Морд-Сіт і тихо, але чітко скомандувала.

— Кара, чому б, тобі не прогулятися трохи? Прошу тебе.

Кара, здивована незвичайним тоном Ніккі, подивилася на Річарда, який дивився вдалину із самого краю стіни, і змовницьки злегка кивнула чаклунці. Ніккі простежила, як Кара спустилася по валу вниз, і обернулася до Річарда, дивлячись йому прямо в очі.

— Річард, ти повинен припинити це.

Він продовжував роздивлятися безкраї пагорби і нічого не відповів.

Ніккі відчувала, що не може дозволити собі зазнати невдачі, вона повинна висловитися, достукатися до нього. Вона зробила б багато чого, щоб її присутність у житті Річарда хвилювала його, але не хотіла домогтися цього за всяку ціну. Вона не хотіла б стати другою, стати заміною мертвої ілюзії, заміною фантазії, яка ніколи не стане дійсністю. Якщо їм коли-небудь судилося бути разом, це повинно статися тому, що він вибрере її, а не через те, що йому не залишилося нічого іншого. Був час, коли вона погодилася б і на це, але не тепер. Зараз в ній було більше самоповаги, ніж за все її попереднє життя. І це відбулося завдяки Річарду.

Однак, зараз перед нею стояв не той Річард, якого вона знала і любила. Навіть якщо вона ніколи не зможе любити його так, як хотіла, вона все одно не дозволить йому скотитися в цю похмуру безодню. Вона допоможе йому повернутися до життя, навіть якщо це буде єдине, що їй доведеться зробити.

Якщо їй доведеться стати його ворогом, щоб змусити вибратися з безодні відчаю — значить, вона стане ворогом.

Вона поклала руку на один з зубців стіни і, дивлячись прямо йому в обличчя, заговорила, відрізаючи собі всі шляхи до відступу.

— Значить, ти більше не збираєшся боротися за те, у що віриш?

— Вони можуть боротися самі, якщо захочуть. — Його голос був не просто голосом зневіреної людини. Це був голос мерця.

— Я говорю не про те. — Ніккі схопила його за руку і м'яко, але твердо потягнула, змушуючи повернутися до себе, змушуючи відвернутися від прірви. — Хіба ти не збираєшся боротися за самого себе?

Він витримав її пильний погляд, але не відповів.

— Це через слова Зедда, що він розчарований в тобі?

— Думаю, могила, яку я розкопав, теж має до цього відношення.

— Ти можеш так думати, але не я. Чому? Згадай, що було раніше. Я захопила тебе і відвела в Старий Світ. І що ж? Ти витримав все, діяв у відповідності зі своїми переконаннями, незважаючи на те, що я тобі цього не дозволяла. Будучи тим, хто ти є, ти кожним своїм вчинком проявляв любов до життя, і це змінило й моє життя теж. Ти показав мені справжню радість життя, показав, що це означає.

Ти трохи не помер, але уникнув смерті. Ти прокинувся на руках у мене і Кари, серед тих, хто не вірив твоїм спогадам про Келен, але це ніколи не зупиняло тебе. Ти продовжував стояти на своєму, незважаючи на всі наші заперечення.

— Що особливого було в тій труні, якщо тобі все одно ніхто не вірив? Ну, виявився там скелет. І що з цього?

— Як це що? — На його обличчя наповзло занепокоєння. — Ти в своєму розумі? Що значить «що з цього»?

— Я зовсім не збираюся доводити те, в що не вірю, але я також не буду переконувати тебе, що всі мої слова — чиста правда, яка не підлягає сумніву. Я хотіла б переконати тебе, але аргументовано, а не на підставі цього несерйозного доказу.

— Що ти хочеш сказати?

— Ну, наприклад. Хіба ти бачив обличчя Келен, хіба можеш стверджувати, що це вона? Ні. Ти не бачив обличчя. Тільки череп, в якого немає шкіри, немає очей, немає нічого, що допомогло б упізнати конкретну людину. Скелет одягнений у сукню Матері-сповідники. Ну і що? Я була в Палаці Сповідниць — там повно таких суконь.

Виходить, напису на золотий стрічці для тебе виявилося достатньо, щоб відразу повірити? Настільки, щоб кинути пошуки і відвернутися від своїх переконань? Після всіх аргументів, які не раз приводили і я, і Кара, ти раптово прийняв це не надто переконливе свідчення як доказ свого безумства? Виходить, скелета в труні, стрічки з її ім'ям виявилося достатньо, щоб переконати тебе в тому, що все це — твої вигадки? Ми ж весь час говорили тобі про це, і ти завжди відмовлявся вірити! Хіба стрічечка здатна переконати тебе більше, ніж наші слова?

Річард похмуро дивився на неї.

— Чого ти прагнеш?

— Я не вірю, що все, що ти пам'ятаєш, дійсно сталося з тобою. Я думаю, ти помиляєшся і приймаєш фантазії за правду. Але того Річарда, якого я знаю, не можна було б переконати сумнівними доказами з тієї могили. І це навіть не через те, що Зедд вірить твоїм спогадам не більше ніж я або Кара.

— Тоді в чому справа?

— Це все через твою впевненість в тому, що труп у труні належить їй. Ти боїшся, що це правда, особливо після того, як дідусь сказав, що розчарувався в тобі, і що ти підвів його.

Річард спробував відвернутися, але Ніккі схопила його за сорочку і втримала, змушуючи дивитися на неї.

— Ось що я про це думаю. — Жорстко і рішуче промовила вона. — Ти просто дуєшся, бо хтось сказав, що ти неправий. Тому що твій дід вважає, що ти його підвів.

— Можливо, так і є.

— Ну і що?

Особа Річарда скривилося в замішанні.

— Що значить «ну і що»?

— Ну і що, якщо навіть він і розчарований. Ну і що, якщо він вважає, що ти зробив дурість. Ти — самостійна людина. Ти зробив те, що вважав за потрібне зробити. Те, що вважав за необхідне, те, чого вимагали твої переконання.

— Але я…

— Що — ти? Розчарував його? Він розсердився на твоє рішення? Він думав про тебе краще, а ти його підвів? Впустив себе в його очах?

Річард сковтнув, намагаючись зробити це не дуже голосно.

Ніккі взяла його за підборіддя і змусила дивитися собі в очі.

— Річард, ти не зобов'язаний відповідати нічиїм очікуванням.

Він моргнув, немов втративши дар мови.

— Це — твоє життя, — наполягала вона. — Ти сам навчав мене цьому. Ти зробив те, що, на твою думку, повинен був зробити. Хіба ти відхилив пропозицію Шоти тому, що з тобою не погодилася Кара? Ні. І хіба ти змінив би своє рішення віддати меч Шоті, скажи я, що ти чиниш нерозумно? І хіба змінив би ти своє рішення, якби ми обидві сказали, що ти будеш дурнем, якщо не приймеш її пропозиції? Думаю, ні. І чому ж? Та тому, що ти вважав, що чиниш правильно. Ти сподівався, що, врешті-решт, ми погодимося з тобою, а те, що ми думаємо, не мало великого значення. Ти діяв у відповідності зі своїми судженнями. Ти зробив те, до чого тебе підштовхували твої власні почуття. Ти прийняв рішення, грунтуючись на тому, у що вірив, з причин, які відомі тільки одному тобі. Ти зробив те, що повинен був зробити. Я не права?

— Ну… так.

— Тоді яка різниця, вважає твій дід тебе правим чи ні? Хіба він був там? Хіба він знає те, що відомо тобі? Звичайно, було б добре, якби він підтримав тебе, сказав, що все правильно. Але він цього не зробив. Хіба від цього твоє рішення раптом стало помилковим?

— Ні.

— Тоді ти не можеш дозволити комусь пригнічувати твій розум. Іноді люди, які люблять нас, покладають на нас великі надії. Часто їх очікування ідеалізовані. Ти зробив те, що повинен був робити, щоб знайти відповіді на свої запитання. Ти повинен був вирішити свою проблему, навіть якщо весь світ вважає, що ти помиляєшся. Якщо ти вважаєш, що ти правий, то ти повинен діяти так, як вважаєш за потрібне. Число тих, хто з тобою не згоден, не може змінити фактів, і ти повинен знайти ці факти. А щоб їх знайти, необхідно діяти. Але не заради задоволення оточуючих, не заради задоволення когось, нехай навіть самої близької тобі людини. Ти не зобов'язаний відповідати чиїмось очікуванням — тільки своїм власним.

Слабкий відблиск колишнього світла з'явився в його зосереджених сірих очах.

— Це значить, Ніккі, що ти мені віриш?

Вона сумно похитала головою.

— Ні, Річард. Я думаю, що твоя віра в існування Келен — це результат поранення. Я думаю, що ти її вигадав.

— А могила?

— Сказати правду? — Коли він кивнув, Ніккі глибоко зітхнула. — Я думаю, що там справжня Мати-сповідниця, реальна Келен Амнелл.

— Зрозуміло.

Ніккі знову вхопила його підборіддя і змусила дивитися на неї.

— Але це зовсім не означає, що я права. Я обгрунтовую свою впевненість на тому, що я знаю. Але я не думаю, що побачила в тій труні хоч якийсь доказ. У минулому я часто помилялася. А ти вважаєш, що зараз неправа я. Але ти ж ніколи не припиняв шукати правду, навіть якщо хтось говорив, що ти помиляєшся. Так навіщо ж зараз поводишся так?

— Але це так важко, коли ніхто тобі не вірить.

— Не сумніваюся. Ну і що ж? Це не означає, що вони без сумніву праві, а ти помиляєшся.

— Але коли кожен стверджує, що ти не правий, мимоволі почнеш сумніватися.

— Так, іноді життя, справді, важке. У минулому сумніви завжди змушували тебе подвоїти зусилля для пошуку істини, переконуватися в своїй правоті, тому що знання істини дає силу для боротьби. На цей раз удар, коли ти побачив мертве тіло там, де не очікував його знайти, виявився занадто сильний. А несподівано різкі висловлювання твого діда в цей важкий момент остаточно розтрощили тебе. Я можу зрозуміти, що це виявилося останньою краплею, і в тебе не залишилося більше сил боротися з цим. У кожного може настати момент, коли його сила досягає своєї межі, навіть у лорда Рала. Ти — людина, і твої сили теж мають межу, як і у всіх інших. Але ти повинен впоратися з цим і рухатися далі. На якись час ти кинув все, але тепер знову повинен взяти своє життя під контроль.

Вона бачила, що він починає розмірковувати, розум його знову запрацював, і це був хвилюючий момент. Тим не менш, він все ще вагався. Вона не хотіла, щоб він, просунувшись так далеко, знову скотився в прірву.

— Мабуть, люди і раніше в чомусь не вірили тобі. — Сказала вона. — Чи не траплялося так, що твоя Келен теж не вірила тобі? Реальна людина не може погоджуватися з іншими завжди і у всьому. Люди сперечаються, сумніваються. І що ти робив, коли це відбувалося? Адже могла вона думати, що ти помиляєшся, що ти не правий, можливо навіть, божевільний? Ну ж бо, Річард, я і сама не раз думала, що ти збожеволів.

Річард коротко посміхнувся, обдумуючи її слова. Потім дурна посмішка розповзлася на його обличчі.

— Звичайно, були часи, коли Келен мені не вірила.

— Але ти продовжував діяти, тому що вважав що правий?

Все ще посміхаючись, Річард кивнув.

— Тоді не дозволяй своїй сварці з дідом зруйнувати твоє життя.

Він підняв руку і знову впустив її.

— Але це занадто…

— Ти кинув все через слова Зедда, навіть не намагаючись зрозуміти те, що сказала Шота.

Він направив на неї уважний погляд. — Про що ти?

— В обмін на Меч Істини Шота дала тобі інформацію, щоб допомогти знайти правду. І в тому числі вона сказала «те, що ти шукаєш, давно поховане».

— Але це ще не все. Кара розповіла нам з Зеддом, що сказала Шота. Очевидно, найважливішим в її словах були слова «Вогняний Ланцюг». Правильно?

Річард кивнув, уважно слухаючи.

— Вона сказала, що ти повинен відшукати кістки в Долині Небуття. А ще Шота порадила остерігатися гадюки з чотирма головами.

— Що таке Вогняний Ланцюг? Де знаходиться Долина Небуття? Що ще за гадюка з чотирма головами? За цю інформацію, Річард, ти заплатив високу ціну. І що ти зробив з нею? Ти запитав Зедда. Він сказав, що не знає, зате сказав, що розчарований в тобі. Так що? Через це ти збираєшся відкинути все інше? Просто тому, що старий, який не уявляє, що значить для тебе Келен, який не знає, як ти провів останні роки, сказав, що ти діяв по-дурному? Ти ж не хочеш залишатися тут і стати його кімнатною собачкою? Чи ти хочеш перестати думати, і в своїх роздумах залежати від його думки?

— Звичайно, ні.

— Біля могили Зедд був дуже сердитий. Ми з тобою не можемо навіть уявити, через що він пройшов, щоб забрати у Шоти меч. Ти ж не очікував, що він зрадіє? Не чекав, що він скаже «так, Річард, це була прекрасна думка, віддати меч цій жінці». Повернення меча коштувало йому чималих зусиль, і, звичайно ж, він вирішив, що ти вчинив дурницю. Ну і що? Це — його думка. Можливо, він навіть правий. Але ти вважав, що можеш пожертвувати тим, що він тобі дав, чимось цінним, щоб отримати щось ще більш цінне. Ти-то думав, що це була справедлива угода. Кара розповідала, що спочатку ти вирішив, що Шота тебе обманула, але потім повірив, що отримав щось цінне. Це правда?

Річард кивнув.

— А що сказала Шота про вашу угоду?

Річард пильно дивився на високі вежі позаду Ніккі. Він згадував.

— Шота сказала: «ти хотів знати те, що відомо мені і допоможе віднайти правду. Я дала тобі це: Вогняний Ланцюг. Усвідомлюєш ти це зараз чи ні, але це справедливий обмін. Я дала відповіді, які були тобі потрібні. Ти — Шукач, або, принаймні, був ним. Ти повинен сам відшукати значення цих відповідей».

— І ти їй повірив?

Кілька митей Річард думав, його пильний погляд ковзав по сторонах.

— Так. — Коли він знову поглянув на неї, в його очах знову виблискувала іскра життя. — Я дійсно їй повірив.

— Тоді ти зобов'язаний сказати мені, Карі, своєму дідові, кому б то не було, що якщо ніхто з нас не має наміру допомагати тобі, ми всі повинні забратися з дороги і дозволити тобі діяти так, як ти вважаєш за потрібне.

Він посміхнувся, хоча і трохи сумно.

— Ти — чудова жінка, Ніккі. Ти переконуєш мене продовжувати боротися, навіть коли сама не віриш в те, за що я борюся. — Він нахилився і поцілував її в щоку.

— Мені дуже шкода, що я не вірю, Річард… заради тебе.

— Я знаю. Спасибі тобі, друже. Мало кого турбувала б допомога другові більше, ніж істина. Він потягнувся і узяв її за підборіддя, змахнувши великим пальцем сльозу з її щоки. — Ти зробила для мене більше, ніж ти думаєш, Ніккі. Спасибі.

Ніккі відчула легковажну радість, змішану з тривогою. Схоже, вони повернулися туди, звідки почали.

Їй дуже хотілося обійняти його, але замість цього вона взяла в долоні його обличчя.

— А тепер, — сказав він, — нам варто піти назустріч Енн і Натану. Можливо я дізнаюся, що таке Вогняний Ланцюг, і яка його роль у всій цій історії. Ти мені допоможеш?

Ніккі посміхнулася і кивнула, занадто зворушена, щоб говорити. Потім, не в змозі більше стримуватися, обняла його і сильно притиснулася до нього.