Дев'яте Правило Чарівника, або Вогняний Ланцюг

1

— Скільки з цієї крові — його? — Запитала одна з жінок.

— Боюся, що більша частина, — відповіла друга, в той час як обидві вони кинулися до пораненого.

Річард боровся з забуттям, зосередившись на необхідності залишитися в свідомості, тому голоси долинали до нього наче здалеку, через тьмяну пелену туману. Він не пам'ятав, кому належали голоси, але був упевнений, що знає цих людей. Хоча в той момент це не мало ніякого значення.

Від пекучого болю в лівій стороні грудей і нестачі повітря він був на межі паніки, кожен наступний вдих вимагав від нього всіх без винятку сил, що ще залишилися у нього.

Але зараз у нього була більш серйозна причина для занепокоєння.

Занепокоєння немов обпалювало, але коли Річард спробував поставити запитання, замість слів зміг видати лише ледь чутний хрипкий стогін.

Він стиснув руку жінки, що йшла поруч, відчайдушно намагаючись змусити їх зупинитися, змусити вислухати себе.

Вона невірно витлумачила його рух і замість цього лише підігнала чоловіків, які несли його, щоб поспішили, хоча вони і так вже задихалися від зусиль. Вони рухалися по кам'янистій стежці, в глибокій тіні високих сосен. Люди намагалися рухатися настільки акуратно, наскільки це було можливо, не сповільнюючи руху.

Десь неподалік кричали півні, наче цей ранок був звичайним, як і будь-який інший.

Річард відсторонено спостерігав бурхливу діяльність навколо нього. Реальною була тільки біль. Хтось одного разу сказав: неважливо, скільки людей поруч з вами, вмираєте ви завжди на самоті. Це і було те, що він відчував зараз — самотність.

Густа стіна величезних соснових дерев змінилася рідколіссям з відкритими просторами, зарослими високою травою. Тепер Річард міг крізь розріджені гілки бачити свинцеве небо, готове ось-ось обрушити на подорожніх потоки води.

Тільки дощу їм зараз і не вистачало. Не треба… Не зараз…

Чоловіки йшли і йшли без зупинки, поки нарешті попереду не з'явилися облуплені дерев'яні стіни маленької будівлі, за якою виднілися загородки для домашньої худоби, пофарбовані в сріблясто-сірий колір. Перелякані кури, голосно кудахкаючи, розбігалися з дороги, чоловіки викрикували накази. Річард ледь помічав попелясто-бліді обличчя людей, що дивилися, як його проносили мимо, — він був зайнятий боротьбою із запаморочливим болем, відчуваючи себе так, ніби його розривають на частини.

Вся група пройшла через вузький дверний отвір якоїсь споруди в темне приміщення.

— Сюди, — сказала перша жінка, і Річард раптом з подивом зрозумів, що це був голос Ніккі. — Покладіть його сюди, на стіл. Швидше.

Річард почув гуркіт олов'яних чашок, які хтось змів зі столу. Щось дрібне розсипалося і покотилося по долівці. Стукнули віконниці, відкинуті назад, щоб впустити хоч трохи світла в затхле приміщення.

Схоже, це була покинута ферма. Стіни будинку покосилися, як ніби споруда могла в будь-який момент впасти. За відсутності людей, чиїм житлом він колись був, будинок справляв враження місця, що чекало смерті, щоб назавжди влаштуватися в своєму світі мертвих.

Чоловіки, тримаючи Річарда за руки і за ноги, обережно поклали його на дошки столу. Річард хотів вдихнути, щоб позбутися від жахливого болю в лівій стороні грудей, йому страшенно потрібно було вдихнути.

Йому потрібно було вдихнути, щоб говорити.

Спалахнула блискавка. За мить тяжко загуркотів грім.

— Пощастило, встигли до дощу, — зауважив один з чоловіків.

Ніккі неуважно кивнула, низько схилившись над Річардом, намацуючи стрілу в його грудях. Він скрикнув, відірвавши спину від дощок столу, намагаючись відсунутися від її обмацуючих пальців. Друга жінка негайно притиснула його плечі до столу, щоб утримати на місці.

Він спробував заговорити, але коли вже майже вимовив слово, раптовий кашель наповнив рот густою кров'ю. Спроба вдихнути тільки призвела до нового нападу задухи. Жінка, що тримала його за плечі, повернула його голову набік. — Сплюнь, — сказала вона, нахилившись ближче.

Неможливість вдихнути хоч трохи повітря викликала гарячий спалах жаху, тому Річард слухняно зробив те, що сказала жінка. Її пальці через рот проникли в його дихальні шляхи, очищаючи їх. З її допомогою він нарешті зумів відкашляти достатньо крові, щоб отримати можливість вдихнути небагато повітря, якого так відчайдушно потребував.

Поки пальці Ніккі обстежили область навколо стріли, виступаючої з лівої сторони його грудей, вона ледь чутно не те молилася, не то бурмотіла прокльони.

— Милосердні духи, — шепотіла вона, розриваючи його просякнуту кров'ю сорочку, — не дайте мені спізнитися.

— Я побоялася витягувати стрілу, — сказала їй друга жінка, — не знала, що може статися, тому вирішила, що буде краще, якщо я розшукаю тебе.

— Дякуй духам, що не спробувала. — Річард вигнувся від болю, коли рука Ніккі ковзнула під його спиною. — Якби ти її витягла, він вже був би мертвий.

— Але ти можеш вилікувати його? — Це було скоріше твердження, ніж запитання.

Ніккі не відповіла.

— Ти можеш вилікувати його? — слова нагадували шипіння через зціплені зуби.

У тоні голосу чулося нетерпіння, Річард впізнав Кару. У нього не було часу поговорити з нею перед нападом. Звичайно, вона повинна б знати. Але якщо знає, чому не говорить? Чому не заспокоїть його?

— Якби не він — нас застали б зненацька, — сказав чоловік, який стояв в стороні. — Він врятував нас усіх, коли помітив солдатів, що підстерігали нас.

— Ви повинні допомогти йому, — наполягав ще хтось інший.

Ніккі нетерпляче махнула рукою. — Вийдіть, ви, всі! Тут і так достатньо тісно. Я не можу зараз відволікатися. Мені потрібна тиша.

Знову вдарила блискавка, ніби духи хотіли позбавити її того, чого вона вимагала. Гуркіт грому наростав, буря накрила все навколо.

— Ти пришлеш Кару, коли щось проясниться? — Запитав один з чоловіків.

— Так, так. Ідіть вже.

— І перевірте, чи немає навколо інших солдатів, — додала Кара. — На всякий випадок, і тримайтеся в тіні. Ми не можемо дозволити їм ще раз застати нас зненацька — тільки не зараз.

Чоловіки кивнули, обіцяючи все зробити як потрібно.

Двері відчинилися, і тьмяне світло впало на потріскану стіну. Коли чоловіки виходили, їх тіні перетинали смугу світла, немов самі добрі духи покидали їх зараз.

Проходячи, один з чоловіків коротко торкнувся плеча Річарда — як побажання мужності і спокою. Річарду виразно було знайоме його обличчя. Він давно не бачив цих людей. Йому спало на думку, що це не найкращий привід зустрітися знову. Чоловіки зачинили за собою двері, залишаючи кімнату освітленою тільки тьмяним світлом, проникаючим в єдине вікно.

— Ніккі, — Кара понизила голос. — Ти можеш зцілити його?

Річард збирався зустрітися з Ніккі, коли війська Імперського Ордена, послані для придушення повстання, випадково натрапили на його табір. Перед тим, як солдати напали на нього, йому необхідно було знайти Ніккі. У темряві його занепокоєння єдиною іскрою надії було те, що Ніккі могла б йому допомогти.

Тепер Річард повинен був змусити її слухати.

Коли вона нахилилася зовсім близько, намагаючись визначити, наскільки глибоко стріла проникла в тіло, Річард рукою стиснув її плече, обтягнуте чорною тканиною сукні. Рука злегка блищала, волога від крові. Коли він кашляв, то відчував, як цівка крові біжить по обличчю.

Її сині очі були звернені до нього.

— Все буде гаразд, Річард. Лежи, не рухайся.

Пасмо світлого волосся ковзнуло по іншому плечу, коли він спробував підтягти її ближче. — Я тут. Заспокойся, я тебе не залишу. Лежи. Все добре, я допоможу тобі.

Незважаючи на спокійний тон, в її голосі чулася паніка. Вона намагалася посміхатися, але в очах блищали сльози. Тоді він зрозумів, що, можливо, навіть її здібностей не вистачить, щоб зцілити його рану.

Тим важливіше було змусити її вислухати.

Річард відкрив рот, намагаючись заговорити, здавалося, йому не вистачає повітря. Він тремтів від холоду, кожен вдих, що супроводжувався вологим хрипом, давався важко. Він не міг померти. Не тут, не тепер. Сльози жалили його очі.

Ніккі м'яко натиснула, змушуючи його лягти.

— Лорд Рал, — сказала Кара, — Лежіть. Будь ласка. — Вона зняла його руку з плеча Ніккі і утримувала її в своїй. — Ніккі подбає про вас. Все буде добре. Тільки лежіть спокійно і дозвольте їй робити те, що вона повинна, щоб зцілити вас.

Світле волосся Ніккі було розпущене, а волосся Кари заплетене в косу. Незважаючи на те, що він знав, наскільки вона була стурбована, Річард відчував у присутності Кари, в її сталевих синіх очах силу і впевненість. Ця сила, ця впевненість у собі була для нього острівцем надійності в потоці жаху.

— Стріла не проходить наскрізь, — сказала Ніккі Карі, досліджуючи рукою спину Річарда.

— Не проходить. Принаймні йому вдалося відхилити стрілу своїм мечем. Хіба це не добре? Добре, що стріла не пробила йому спину, хіба ні?

— Ні, — видихнула Ніккі.

— Ні? — Кара нахилилася ближче. — Але як може бути гірше, якщо ця штука не пошкодила ще й спину?

Ніккі підняла очі на Кару. — Це болт арбалета. Якби він вийшов через спину або був досить близько там, ми могли б видалити наконечник і витягнути держак.

Вона залишила несказаним те, що вони повинні будуть робити тепер.

— Його кровотеча була не настільки сильна, — припустила Кара. — Принаймні, ми її зупинили.

— Можливо, зупинили, але зовнішню, — сказала Ніккі. — А от внутрішня продовжується — кров заповнює його ліву легеню.

Цього разу вже Кара схопила Ніккі за плече — Але ж ти небудь зробиш? Ти ж зможеш…

— Зрозуміло, — прогарчала Ніккі, намагаючись звільнити плече від хватки Кари.

Річард задихався у хвилях болю. Підступаюча паніка могла задушити його. Ніккі, заспокоюючи, поклала і другу руку йому на груди.

— Кара, — сказала Ніккі, — Чому б тобі не почекати зовні разом з рештою?

— Цього не буде. І краще б тобі продовжити.

Ніккі коротко і оцінююче поглянула в очі Кари й знову взялася за древко, що стирчало з грудей Річарда. Він відчував поколювання магії, прямуюче в напрямку древка стріли в рану глибоко всередину його тіла. Він впізнав відчуття від дотику дару Ніккі, так само, як раніше він впізнавав її неповторний шовковий голос.

Він знав, що не може затримуватися з виконанням того, що він повинен був зробити. Якщо вона почне лікування, розмови не буде до тих пір, поки він не прокинеться… якщо він прокинеться.

Щосили Річард знову схопив її за комір сукні. Він спробував підвестися до Ніккі і притягти її до себе, поки її обличчя не виявилося достатньо близько, щоб вона могла почути його.

Він повинен був запитати, чи знають вони, де Келен. Якщо ж ні, Ніккі повинна допомогти йому розшукати її.

Він зміг вимовити лише одне єдине слово.

— Келен, — прошепотів він, вкладаючи в це слово останні сили.

— Добре, Річард, добре. — Ніккі вхопила його зап'ястя і намагалася прибрати його руки від своєї сукні. — Послухай мене, — вона легко натиснула йому на плече, знову кладучи на стіл.

— Слухай. Часу немає. Ти повинен заспокоїтися. Лежи. Просто розслабся і дай мені робити свою справу.

Вона відкинула назад його волосся і дбайливо поклала руку йому на чоло, в той час як інша її рука знову взялася за прокляту стрілу.

Річард відчайдушно намагався сказати їй ні, з усіх сил намагався сказати їм, що вони повинні знайти Келен, але поколювання чарівництва посилювалося, поки біль не паралізувала його.

Він побачив над собою обличчя Ніккі і Кари.

А потім смертельна темрява розлилася по кімнаті.

Ніккі вже зцілювала його одного разу, і Річард пам'ятав відчуття від її магії. Але на цей раз щось було по-іншому. Небезпечно по-іншому.

Кара задихнулася. — Що ти робиш?

— Те, що повинна, якщо хочу його врятувати. Це — єдиний шлях.

— Але ти не можеш…

— Якщо ти хочеш, щоб я дозволила йому відійти в обійми смерті, тоді так і скажи… Або дозволь мені робити те, що необхідно, щоб затримати його серед нас.

Всього мить Кара вивчала вираз обличчя Ніккі, потім шумно видихнула і кивнула.

Річард потягнувся було до зап'ястя Ніккі, але Кара першою перехопила його руку і знову притиснула її до столу. Його пальці шукали золотий напис на рукоятці Меча Істини. Він знову і знову повторював ім'я Келен, але з його губ не лунало жодного слова.

Кара насупившись нахилилася до Ніккі. — Ти чула, що він сказав?

— Не знаю. Якесь ім'я. Келен, здається.

Річард намагався закричати «Так!», Але це вийшло ненабагато голосніше, ніж хрипкий стогін.

— Келен? — Запитала Кара. — Хто це — Келен?

— Поняття не маю, — пробурмотіла Ніккі, повертаючись думками до основної своєї задачі. — Очевидно, це маячня від великої втрати крові.

А у Річарда і справді перехоплювало подих від болю, яка хвилями проходила через його тіло.

Спалахнула блискавка і грім ударив знову, цього разу відпускаючи на волю потік дощу, який безліччю струменів обрушився на дах.

Всупереч його бажанню, туманна темрява підступила і остаточно приховала лиця поряд з ним.

Річард зміг тільки ще раз прошепотіти ім'я Келен, перш ніж Ніккі направила в нього потік своєї магії.

Світ розпався на частини.