Дім Землі та Крові

91

Вона мала бути мертва.

Але ж це її пальці лежали скручені на уламках. Це її груди немов пилою розрізало з кожним подихом.

Ракети спустошили площу, місто перетворилося на тлійні руїни, але Брама Серця вистояла. Утім, її світло згасло, і кварц знову зробився прозорим, мов крига. Навколо палали пожежі, і в їхньому світлі мерехтіли обриси руїн.

З неба сипалися грудки попелу впереміш із жаринами.

У вухах Брайс шуміло, але не так сильно, як після першого вибуху.

Це було неможливо. Вона помітила мерехтливу золоту сірчисту ракету, яка пролітала повз, і зрозуміла, що вона вдарить за кілька кварталів звідси і що смерть скоро її знайде. Мабуть, її якось захистила Брама.

Брайс зі стогоном стала навколішки. Принаймні обстріл припинився. Вціліло лише кілька будівель. Кругом горіли каркаси автівок. У небо здіймався стовп їдкого диму, закриваючи перші вечірні зірки.

А ще… а ще у тінях ворушилися демони. Жовч обпалила горло Брайс. Треба вставати. Треба тікати, поки вони були без тями.

Ноги її не слухалися. Вона поворушила пальцями у кросівках, переконуючись, що вони працюють, але… вона не могла підвестися з землі. Її тіло відмовлялося коритися.

На розірване коліно її легінсів приземлився клаптик попелу.

У Брайс затрусилися руки. Це був не попіл.

Це було сіре перо.

Брайс повернулася, озираючись назад. З голови щезли всі думки. З горла вирвався крик, підіймаючись з таких глибин її душі, що їй здалося, наче це був звук, з яким світ навколо розривався на шматки.

На землі лежав розпластаний Гант. Його спина була закривавленою обпаленою масою, а його ноги…

Від них лишилися самі клапті. Від правої руки теж — на її місці тротуар був залитий кров’ю. А на спині, там, де були крила…

Була зяюча кривава діра.

Брайс інстинктивно поповзла до нього, перелізаючи через бетон, метал і кров.

Він захистив її від вибухової хвилі. Він якось урятувався від Сандріель і прилетів сюди. Щоб урятувати її.

— Будьласка-будьласка-будьласка-будьласка…

Вона перевернула його, шукаючи хоч якісь ознаки життя і дихання…

Його рот смикнувся. Зовсім трохи.

Ридаючи, Брайс поклала його голову собі на коліна.

— Допоможіть! — гукнула вона. У відповідь з темряви, облизуваної полум’ям, почулися лише потойбічні звуки. — Допоможіть! — знову скрикнула вона, але її голос був такий хриплий, що ледве досяг кінця площі.

Рендалл розповідав їй про жахливу силу сірчистих ракет Астерійської Гвардії. Про те, як заклинання, вплетені у концентровану янгольську магію, настільки вповільнювали зцілення ванірів, що ті спливали кров’ю. І вмирали.

Обличчя Ганта було настільки залите кров’ю, що Брайс навіть не бачила шкіри під нею. Лише слабке посмикування його кадика свідчило про те, що він досі був живий.

А рани, які мали б зцілюватися… вони густо сочилися кров’ю. Були розірвані артерії. Життєво важливі артерії…

— ДОПОМОЖІТЬ! — закричала вона.

Але ніхто не відповів.

Вибухом ракети збило гелікоптер.

Лише завдяки майстерності Ф’юрі вони залишилися живі, однак гелікоптер усе одно розбився. Двічі перекинувшись, він приземлився десь у Місячному Лісі.

З голови Таріона текла кров, Ф’юрі поранила ногу, у Флінна й Амелі були зламані кістки, а Рунн… Він навіть не думав про власні рани. Не тоді, коли у задимленому повітрі палаючої ночі почулося наближуване гарчання. Але обстріли припинилися — спасибі й за це. Він молився, щоб це затишшя тривало якомога довше, поки астерійські гвардійці накопичуватимуть заряд для нової атаки.

Силою волі Рунн змусив себе рухатися.

Вони втратили дві сумки зі зброєю, які відірвалися від ременів під час аварії. Флінн і Ф’юрі почали швидко діставати решту вогнепальної і холодної зброї, поки Рунн оцінював стан єдиного неушкодженого кулемета, що його він вирвав з підлоги гелікоптера.

З дивом неушкодженого радіоприймача затріскотів голос Гіпаксії:

— Ми спостерігаємо за Брамою Старої Площі.

Рунн завмер в очікуванні новин, не сміючи сподіватися.

Востаннє він бачив Аталара, коли той каменем летів до Брайс, паралельно з тим як астерійські гвардійці запустили сяйливі золоті ракети через стіни, наче якісь химерні феєрверки. А потім світ розколовся від вибухів, що струсили усе місто.

— Аталар мертвий, — похмуро оголосив Деклан. — Брайс жива.

Рунн подумки підніс молитву Хтоні, дякуючи їй за милосердя. Знову пауза.

— Поправка: Аталар живий, але ледве дихає. Його рани… Прокляття, — Деклан важко ковтнув. — Не думаю, що у нього є шанси вижити.

Таріон приставив гвинтівку до плеча, вдивляючись в оптичній приціл у темряву.

— Маємо близько дюжини демонів, які придивляються до нас із он тієї цегляної будівлі.

— І ще шістьох з цього боку, — промовила Ф’юрі, також дивлячись у приціл своєї гвинтівки.

Амелі Рейвенскрофт сильно накульгувала. Утім, вона блискавично перекинулася на вовчицю і вищирилася у темряву.

Якщо вони не закриють портали у решті Брам, для них лишиться тільки два варіанти: відступати або померти.

— Демони стають усе зацікавленіші, — пробурмотів Флінн, не відриваючи ока від прицілу гвинтівки. — У нас є план?

— За ними ріка, — сказав Таріон. — Якщо пощастить, мій народ може прийти нам на допомогу.

Блакитний Двір був розташований достатньо глибоко під поверхнею Істрос, убезпечений від нищівних ударів ракет. Вони могли би об’єднати зусилля.

Але Брайс і Гант лишалися на Старій Площі.

— До Брами Серця тридцять кварталів, — промовив Рунн. — Ми рушимо набережною, а потім звернемо на Головну Вулицю, — і додав: — Хай там як, я вирушаю туди.

Усі похмуро закивали.

«Перекажи Рунну, що я йому прощаю — за все».

Слова луною відбивалися у крові Рунна. Вони мусили йти далі, навіть якщо демони вихоплюватимуть їх по одному. Він просто сподівався встигнути дістатися до сестри, щоб ще було кого рятувати.

Брайс стояла навколішках, схилившись над Гантом, з якого повільно витікало життя. І в задушливій, їдкій тиші вона зашепотіла:

— Я вірю, що все це було не просто так. Я вірю, що все це було не просто так, — вона гладила його закривавлене волосся, повторюючи тремтливим голосом: — Я вірю, що все це було недаремно.

Вона глянула у бік Брами. Обережно поклала Ганта на землю серед уламків. А потім знову зашепотіла, підводячись на ноги:

— Я вірю, що все це було не просто так. Я вірю, що все це було не просто так. Я вірю, що все було недаремно.

Вона відійшла від тіла Ганта, який продовжував стікати кров’ю, і, пробираючись крізь уламки та руїни, рушила до Брами. Огорожа навколо воріт була покручена й облуплена. Але кварцова арка все ще стояла, бронзова табличка і самоцвіти на золотій плити лишилися неушкодженими.

Брайс зупинилася перед Брамою і знову прошепотіла:

— Я вірю, що все це було недаремно.

Вона поклала долоню на бронзовий диск на плиті. Метал під її пальцями був теплий, як тоді, коли вона торкалася його в останній день життя Даніки. Його сила пронизала її, висмоктуючи плату за користування: краплину її магії.

У минулому Брами використовували як засоби зв’язку — але слова передавалися виключно за допомогою магічною сили, яка поєднувала ворота. Усі Брами стояли на стиках лей-ліній. Справжня енергетична матриця.

Брама була не лише призмою. Вона також була провідником. А Брайс мала у своєму тілі Ріг. Вона довела, що він може закрити портал у Хел.

Брайс прошепотіла у крихітний переговорний пристрій по центру півкола дорогоцінних каменів:

— Привіт?

Ніхто не відповів.

— Якщо ви чуєте мене, підійдіть до Брами, — сказала вона. — Будь-якої Брами.

Усе одно мовчання.

— Мене звати Брайс Квінлан, — продовжила вона. — Я зараз на Старій Площі. І… і здається, я зрозуміла, як ми можемо це зупинити. Як ми можемо усе виправити.

Тиша. Не світився жоден з самоцвітів, вказуючи на присутність чи голос когось із іншого району, хто би торкався диска на своїй Брамі.

— Я знаю, що ситуація зараз паршива, — спробувала вона знову. — Знаю, що зараз страшно, і темно, і… Я знаю, що це здається неможливим. Але якщо ви можете дістатися до однієї з Брам, то… будь ласка. Будь ласка, підійдіть.

Вона судорожно вдихнула.

— Вам не треба нічого робити, — продовжила Брайс. — Лише покласти руку на диск. Це все, що мені потрібно, — хтось на зв’язку, — її рука тремтіла, і вона сильніше притисла долоню до металу. — Брама — це провідник сили, світлоприймач, який з’єднаний з Брамами по всьому місту. І мені потрібен хтось на іншому кінці, хто міг би зв’язатися зі мною по цій мережі, — вона ковтнула. — Мені потрібен хтось, хто стане моїм Якорем. Щоб я могла здійснити Занурення.

У відповідь їй лише шепотіла тиша.

Хрипкий голос Брайс заглушував звуки демонів, які знову збиралися навколо неї.

— Першосвітло, яке я згенерую, здійснивши Занурення, пошириться від цієї Брами до інших. Воно запалить усе навколо і віджене демонів. Воно зцілить усе, чого торкнеться. Кожного, кого торкнеться. А я… — Вона глибоко вдихнула. — Я — Зоренароджена фейка, і я ношу у своєму тілі Місячний Ріг. Силою першосвітла, яке я генерую, я можу закрити портали в Хел. Я зробила це з Брамою Серця — і можу зробити з іншими. Але для цього мені потрібен Якір — і сила мого Занурення.

Усе одно ніхто не відповів. Життя завмерло — крім тварюк у глибоких тінях.

— Прошу, — благально промовила Брайс, і її голос надірвався.

Вона подумки змолилася, щоб хоч один з шістьох інших самоцвітів засвітився, показавши, що хтось в усьому місті відповів на її прохання.

Але відповіддю було лише тріскуча порожнеча.

Вона була сама. А Гант помирав.

Брайс зачекала п’ять секунд. Десять. Ніхто не відповів. Ніхто не прийшов.

Ковтнувши сльози, вона знову судомно вдихнула і відпустила диск.

Дихання Ганта ставало слабшим і повільнішим. Брайс підповзла до нього. Її руки тремтіли, але голос був спокійний, коли вона знову поклала його голову собі на коліна і, погладивши його залите кров’ю обличчя, сказала:

— Усе буде добре. Скоро прийде допомога, Ганте. Медвідьми вже близько, — вона заплющила очі, стримуючи сльози. — З нами все буде добре, — брехала вона. — Ми повернемося додому, де на нас чекає Сирінкс. Ми повернемося додому. Ти і я. Разом. У нас буде майбутнє, яке ти обіцяв. Але тільки якщо ти триматимешся, Ганте.

У його грудях почувся хрип. Передсмертний хрип. Брайс схилилася над Гантом, вдихаючи його запах, його силу. А тоді сказала йому їх — три слова, важливіших за які не було. Вона прошепотіла їх йому на вухо, вклавши у них усе, що в ній лишилося.

Останню істину — ту, яку він мав почути.

Дихання Ганта геть вповільнилося і стало ледь відчутним. Лишилося недовго.

Брайс не могла стримати сліз, і ті капали на щоки Ганта, змиваючи кров і лишаючи по собі чисті сліди.

«Запалюй», — прошепотів їй голос Даніки. У її серці.

— Я намагалася, — прошепотіла у відповідь Брайс. — Даніко, я намагалася.

«Запалюй».

Брайс схлипнула.

— Не вийшло.

«Запалюй», — прозвучало вже наполегливіше. Так, ніби… Ніби…

Брайс підвела голову. І глянула у бік Брами. На табличку і самоцвіти.

Вона чекала. Рахувала подихи. Один. Два. Три.

Самоцвіти лишалися темними. Чотири. П’ять. Шість.

Нічого не відбувалося. Брайс важко ковтнула і розвернулася до Ганта. Востаннє. Він відійде, і вона слідом за ним, щойно знову вдарять ракети чи демони наберуться сміливості й нападуть на неї.

Брайс знову вдихнула. Сім.

— Запалюй, — пролунало над Старою Площею. Над усіма площами міста.

Брайс різко розвернулася, щоб глянути на Браму Серця, коли знову зазвучав голос Даніки:

— Запалюй, Брайс.

Онікс Кістяного Кварталу на диску сяяв, наче темна зоря.