Дім Землі та Крові

5

Майбутнє побачення з Коннором не означало, що вона мала бути слухняною дівчинкою.

Тож у внутрішньому святилищі «Білого Ворона» Брайс насолоджувалася всіма втіхами, яке воно могло запропонувати…

Ф’юрі знала власника, Різо, чи то по роботі, чи то зі свого Хел знає якого особистого життя, і тому їм ніколи не доводилося чекати у черзі. Перевертень, який перекидався на яскравого метелика, завжди залишав за ними вільний столик з диванами.

Ніхто з усміхнених офіціантів у барвистих уніформах, які підносили їм випивку, і бровою не повів, дивлячись на доріжки білого іскристого порошку, що їх Ф’юрі одним рухом розклала на столику, та клуби диму, що вилітали з розтулених губ Брайс, яка сиділа, закинувши голову до дзеркального купола стелі й регочучи.

В Юніпер зрання була репетиція, тож вона утрималася від порошку, курива і випивки. Але це не завадило їй вислизнути на добрячих двадцять хвилин із широкогрудим фейцем, який запав на її темно-коричневу шкіру, тонкі риси обличчя, чорне кучеряве волосся й довгі ноги, що закінчувалися елегантними копитцями, і практично на колінах благав фавну торкнутися його.

Брайс перетворилася на ритм музики, що пульсував навколо, на відчуття ейфорії, яке розтікалося її венами швидше, ніж янгол ширяв у небі, на піт, що стікав по тілу, поки вона вихилялася на древньому танцмайданчику. Завтра вона ледве зможе ходити, мізки не працюватимуть, але, хай йому біс, — ще, ще, ще.

Сміючись, вона перекинулася через низенький столик у їхньому куточку між двома напіврозваленими колонами; сміючись, відкинулася назад, вигнувши спину, і, прибравши червоний наманікюрений палець від ніздрі, плюхнулася на темний шкіряний диван; сміючись, сьорбнула води, хильнула бузинового вина і хитаючись посунула у бік натовпу, що танцював.

Життя було прекрасне. Життя було збіса прекрасне, і вона не могла дочекатися, коли вони з Данікою здійснять Занурення і продовжать відтягуватися, доки світ не розпадеться на порох.

Вона помітила Юніпер, що танцювала у колі сильфід, які святкували успішне Занурення своєї подруги. Їхні сріблясті голови прикрашали сяйливі неонові обручі, ущерть наповнені першосвітлом винуватиці урочистостей, яке вона могла генерувати після успішного завершення Занурення. Юніпер вдалося й собі відхопити сяйливий обруч, і її волосся відливало блакитним світлом. Вона простягла руки до Брайс, їхні пальці переплелися, і подруги затанцювали разом.

Кров Брайс пульсувала в такт музиці, наче вона була створена саме для цього: для миті, коли вона стала мелодією, ритмом і басами, стала піснею во плоті. Блискучі очі Юніпер казали Брайс, що вона розуміє, завжди розуміла відчуття свободи, радості й розкутості, які викликав танець. Ніби їхні тіла були настільки сповнені звуками, що ті ледве могли їх вмістити, ледве могли вгамувати, і лише танець міг проявити їх, випустити і вшанувати.

Відвідувачі й відвідувачки клубу зібралися навколо них. Брайс відчувала на собі їхні пожадливі погляди, що стікали її шкірою, наче піт. Кожен рух Юніпер умить доповнював її власний, наче вони були запитанням і відповіддю, сонцем і місяцем.

Тихенька й гарненька Юніпер Андромеда — вроджена ексгібіціоністка. Навіть танцюючи у священному й древньому серці «Ворона», вона лишалася милою і лагідною, але аж сяяла зсередини.

Чи, можливо, це все світлошукач, яким Брайс напудрила ніздрі.

Її волосся прилипало до спітнілої шиї, ноги геть затерпли через високі підбори, горло саднило від крику, яким Брайс підспівувала музиці, що громом гриміла у клубі.

Їй вдалося надіслати Даніці кілька повідомлень — й одне відео, тому що вона у будь-якому разі не могла розібрати те, що прийшло у відповідь.

Їй добряче влетить, якщо завтра на роботі вона не зможе читати.

Час вповільнився й обірвався. Тут, у танці серед колон, на побитих часом камінних плитах відродженого храму, часу взагалі не існувало.

Можливо, вона б тут жила.

Кинула би роботу в галереї й оселилася в клубі. Вона могла би працювати тут — танцювала би в одній зі сталевих кліток, що звисали з високої скляної стелі над руїнами храму, перетвореними на танцмайданчик. Тут би їй точно не верзли дурниць про непідхожу статуру. Ні, їй би платили за те, що вона займалася б улюбленою справою, яка повертала її до життя як ніщо інше.

«Доволі нічогенький план», — міркувала собі Брайс пізніше, повертаючись на нетвердих ногах своєю вулицею, не пам’ятаючи, як пішла з «Ворона», як прощалася з подругами і навіть як, Хел забирай, дісталася сюди. На таксі? Вона спустила всі марки на наркоту. Хіба що хтось заплатив…

Байдуже. Вона подумає про це завтра. Якщо взагалі зможе заснути. Їй хотілося не спати, а танцювати — цілу довбану вічність. От тільки… ох, ноги боліли страшенно. До того ж вони були майже чорні та липкі…

Брайс зупинилася біля дверей свого будинку і, застогнавши, зняла туфлі й узяла їх у руку. Код. Щоб увійти, потрібно було набрати код.

Брайс витріщилася на кнопкову панель, ніби чекаючи, що з’явиться пара очей і голос назве їй код. Деякі будинки таке вміли.

Бляха. Бля-я-яха. Вона дістала мобільний. Яскраве світло екрана обпекло їй очі. Примружившись, вона змогла розібрати десятки сповіщень про повідомлення. Вони розпливалися, і Брайс марно намагалася зосередити погляд, щоб прочитати хоча б одне зв’язне речення. Навіть якби їй якимсь дивом вдалося зателефонувати Даніці, подруга відірвала би їй голову.

Пронизливий вереск слухавки домофона розлютить Даніку ще сильніше. Брайс скривилася, перескакуючи з ноги на ногу.

Який же код? Код, код, ко-о-о-о-д…

А, осьде він. Запханий у потайну кишеню її пам’яті.

Вона радісно набрала цифри. За мить замок дзизнув і, тихенько брязнувши, відчинився.

Відчувши сморід у під’їзді, Брайс насупилася. Клятий прибиральник. Вона надере йому зад. Проштрикне цими нікчемними, дешевими туфлями, від яких так пекли ноги…

Брайс стала босою ногою на сходинку і скривилася. Буде боляче. Як по склу ходити.

Туфлі глухо клацнули об кахляну підлогу. Брайс, палко шепочучи обіцянку завтра їх знайти, обома руками схопилася за металеві поручні, пофарбовані у чорний колір. Можливо, варто осідлати поручні й піднятися нагору, підтягуючись на руках?

О боги, як смердить. Що їдять люди у цій будівлі? Чи, як на те пішло, кого? Сподіваймося, не дурних обдовбаних напівфейок, які не здатні піднятися сходами.

Якщо Ф’юрі забодяжила світлошукач ще з якоюсь гидотою, вона її вб’є.

Сама думка про спробу вбити сумнозвісну Ф’юрі Акстар здалася Брайс смішною, і вона, пирхаючи собі під ніс, почала поволі підійматися сходами.

На сходовому майданчику другого поверху вона замислилася, чи не здрімнути їй просто тут, але сморід був нестерпний.

Можливо, їй пощастить, і Коннор досі у них. Тоді їй пощастить по-справжньому.

О боги, як їй хотілося хорошого сексу. Несамовитого, щоб кричати на всю горлянку. Щоб ліжко зламати. Вона знала, що Коннор буде саме таким. І навіть більше. З ним усе вийде далеко за межі фізичного контакту. Їй би поплавило рештки мізків, які лишилися після сьогоднішньої ночі.

Ось чому вона була боягузкою, ось чому старалася не думати про це відтоді, як п’ять років тому він зайшов привітатися з Данікою і познайомитися з її сусідкою по кімнаті. Він сперся на одвірок, і вони… втупилися одне в одного очима.

Тоді, на першому курсі, Коннор жив за четверо дверей від них, і це була страшенна спокуса. Але Даніка наказала йому триматися подалі, доки Брайс сама не підступиться до нього, і хоча тоді Зграї Дияволів ще не було, Коннор підкорився. Схоже, сьогодні ввечері Даніка свій наказ скасувала.

«Мила бешкетниця Даніка», — усміхнулася Брайс. Насилу доповзши до сходового майданчика третього поверху, вона віднайшла рівновагу, витягла ключі зі своєї сумочки — яку вона якимсь дивом досі тримала у руках — і зробила кілька хистких кроків коридором, у якому були двері їхньої і сусідньої квартир.

О, Даніка страшенно розлютиться. Страшенно. Не лише тому, що Брайс розважалася без неї, а й тому, що вона настільки обдовбалася, що забула, як читати і не пам’ятала код на дверях будинку.

Миготливе першосвітло било у вічі, тож вона знову міцно примружилася і, хитаючись, рушила коридором. Треба буде прийняти душ, якщо вона ще не забула, як користуватися ручкою крану. Відмити брудні й занімілі ноги.

Особливо після того, як вона вступила у холодну калюжу, що утворилася під трубою, яка пролягала під стелею. Брайс здригнулася, впершись рукою в стіну, але попленталася далі.

Трясця. Переборщила з наркотиками. Навіть її фейська кров не могла досить швидко від них очиститися.

Але ось і її двері. Ключі. Так — вона вже тримала їх у руці.

Ключів було шість. Який же потрібен? Один був від дверей галереї, другий відмикав різноманітні акваріуми і клітки в архіві, третій — вольєр Сирінкса, четвертий був від ланцюга на її скутері, п’ятий — від самого скутера… і шостий — від дверей квартири. Цих дверей.

Латунні ключі дзвякали і гойдалися на зв’язці, сяючи у першосвітлі, а потім злилися з пофарбованими металевими стінами коридору. Вони вислизнули з її млявих пальців і з дзенькотом впали на підлогу.

— Бляяяя, — шумно видихнула Брайс.

Спершись рукою на одвірок, щоб не впасти просто на задницю, вона нахилилася, аби підняти ключі.

Її пальців торкнулося щось холодне і мокре.

Брайс заплющила очі, відчайдушно прагнучи, щоб світ припинив обертатися. Розплющивши їх, вона зосереджено вдивилася у плитку під дверима.

Червона. І якийсь запах — не той сморід, що був раніше.

Це була кров.

А двері у квартиру вже були відімкнені.

Замок був розтрощений, ручка — вирвана з коренем.

Із заліза — двері були залізні, до того ж на них були накладені найкращі заклинання, які тільки можна купити за гроші. Вони захищали від непроханих гостей, нападників і ворожої магії. Ці заклинання були єдиним, що Брайс дозволила Даніці купити за власні гроші. Вона не хотіла знати, скільки вони коштували, — не тоді, коли сума, ймовірно вдвічі перевищувала річну зарплату її батьків.

Але тепер двері скидалися на зім’ятий аркуш паперу.

Брайс несамовито закліпала очима і випросталася. Кляті наркотики у її крові — клята Ф’юрі. Вона ж обіцяла, що галюцинацій не буде.

Брайс більше ніколи не пиячитиме і не труїтиме своє тіло наркотою. Завтра вона так і скаже Даніці. Більше ніколи. Більше. Ніколи.

Вона потерла очі, і туш для вій залишила слід на її пальцях. Її замазаних кров’ю пальцях…

Кров лишилася. Понівечені двері також.

— Даніко? — прохрипіла Брайс. Якщо нападник досі був усередині… — Даніко?

Скривавлена рука — її рука — штовхнула покривлені двері.

Її зустріла темрява.

У ніс ударив металевий запах крові й той-таки гнійний сморід.

Брайс зіщулилася всім тілом, кожен її м’яз напружився, кожен інстинкт кричав: «Тікай, тікай, тікай…»

Але її фейські очі звикли до темряви, і вона побачила квартиру.

Те, що від неї лишилося.

Те, що лишилося від них.

Допомога — треба покликати на допомогу, але…

Нетвердою ходою Брайс зайшла до розгромленої квартири.

— Даніко? — з надривом гукнула вона.

Вовки билися. Усі меблі були пошматовані й потрощені, не лишилося жодного цілого предмета.

І жодного цілого тіла також. Лише груди і згустки.

— ДанікоДанікоДаніко…

Треба комусь подзвонити, покликати допомогу, привести Ф’юрі, брата, батька чи Сабіну…

Двері до кімнати Брайс були вщент розтрощені, поріг заплямований кров’ю. Балетні афіши звисали клаптями. А на ліжку…

Брайс нутром чула, що це була не галюцинація — те, що лежало на ліжку. У глибині душі вона відчула, що серце в її грудях обкипає кров’ю.

На ліжку лежала Даніка. Пошматована.

А перед ліжком, на рваному килимку, розтерзаний на ще менші шматки лежав той, хто захищав Даніку… Брайс знала, що це був Коннор.

Упізнала вона й безладну купу праворуч від ліжка, ближче до Даніки… Це був Торн.

Погляд Брайс застиг. І не рухався.

Мабуть, час зупинився. Мабуть, вона сама померла. Вона не відчувала свого тіла.

Здалеку долинув якийсь глухий брязкіт. Не з квартири, а з коридору.

Брайс зрушила з місця. Квартира викривлялася, звужуючись і розширюючись, ніби дихала, і з кожним її подихом піднімалася підлога, але Брайс вдавалося йти вперед.

Маленький кухонний столик був розбитий на друзки. Тремтливими, слизькими від крові пальцями Брайс обхопила дерев’яну ніжку стола, безшумно підняла її і, тримаючи напоготові, визирнула у коридор.

Перед очима все плило, і вона кілька разів кліпнула, аби сфокусувати зір. Довбані наркотики…

Кришка люка сміттєпроводу була відкрита. Іржаві металеві дверцята були заляпані кров’ю, яка пахла вовком, а криваві відбитки, не схожі на людські, вели кахляною підлогою до сходів.

Усе це було справжнім. Стоячи біля дверей, Брайс хиталася і знову й знову кліпала.

Справжнім. А отже…

Вона побачила себе здалеку: як вибігає у коридор, як вдаряється у стіну навпроти і відскакує від неї, а тоді мчить до сходів.

Напевно, вбивця, хто б ним не був, почув, як вона повертається, і сховався у сміттєпроводі, чекаючи нагоди вистрибнути й напасти на неї або вислизнути непоміченим…

Брайс вибігла на сходи. Сяйливий білий туман застилав очі. Він пробивався крізь усі заборони, нехтував усіма попереджувальними дзвіночками.

Скляні двері у кінці сходів уже були розбиті. Надворі кричали люди.

Брайс стрибнула зі сходового майданчика і побігла вниз.

Її коліна хрустіли і підгиналися, а босі ступні різалися об осколки на підлозі вестибюля. Скло сильно рвонуло шкіру, коли вона кинулася крізь двері на вулицю. І роззирнулася…

Люди ахали, дивлячись кудись праворуч. Інші кричали. Автівки зупинилися, водії і пасажири витріщалися у бік вузького провулка між будинком і сусідньою будівлею.

Їхні обличчя розпливалися і розтягувалися, перетворюючи їхній жах на щось гротескне, щось дивне, первісне і…

Це були не галюцинації.

Брайс помчала через вулицю, слідуючи за криками і смородом…

Кожен вдих розривав легені, а Брайс усе бігла провулком, обминаючи купи сміття. Той, кого вона переслідувала, не сильно відірвався.

Де ж він, де ж він?

Логічні думки виринали одна за одною і стрічками майоріли у неї над головою. Брайс уважно читала їх, наче біржовий курс на екрані на стіні будівлі десь у ЦДР.

Хай просто покажеться — нехай навіть вона не зможе його вбити. Хай просто покажеться — тільки щоб ідентифікувати виродка, заради Даніки…

Брайс добігла до кінця провулка і звернула на пожвавлений Центральний Проспект — вулицю, повну квапливих перехожих і сигналів автівок. Вона перестрибувала через капоти, видираючись на дахи численних машин. Кожен її рух був плавний, наче один із її танцювальних па. Занурення, поворот, вигин — тіло її не підводило. Не підводило, поки вона, слідуючи за гнійним смородом створіння, бігла іншими провулками. Далі і далі.

Вони вже були майже біля річки. Повітря неподалік вибухнуло гарчанням і громовим ревом. Вони долинули із сусіднього провулка, чи радше з глухого кута між двома цегляними будівлями.

Брайс занесла ніжку стола, шкодуючи, що натомість не взяла меч Даніки, і замислившись, чи взагалі встигла подруга вийняти його з піхов…

Ні. Меч був у галереї. Даніка проігнорувала попередження Джесіби й залишила його у комірчині. Брайс кинулася за ріг.

Усюди кров. Скрізь.

А на півдорозі до глухого кута…. не ванір. Вона раніше таких не бачила.

Демон? Якась дика істота з гладкою, напівпрозорою сірою шкірою. Вона пересувалася на чотирьох довгих лапах, але віддалено нагадувала людиноподібну. І вона кимсь ласувала.

Малахимом.

Кров вкривала лице янгола, просотуючи його волосся і заливаючи набряклі, побиті риси обличчя. Його розкинуті білі крила були зламані, а богатирське тіло вигиналося дугою в агонії, поки його груди розривав звір, у пащі якого було повно кришталево-прозорих ікл, які з легкістю вгризалися у шкіру і кістки.

Брайс не думала, не відчувала.

Вона рухалася швидко, як тренував її Рендалл, і була нещадною, якою він навчив її бути.

Вона вдарила істоту по голові з такою силою, що затріщали і деревина, і череп тварюки.

Удар збив істоту з янгола і перекинув на землю. Її задні лапи заплуталися, а передні — руки — продерли лінії у бруківці.

У створіння не було очей. Тільки ніс — гладкі кістяні виступи над глибокими щілинами.

А кров, яка потекла з його скроні… була прозорою, не червоною.

Брайс важко дихала, малахим стогнав у безмовному благанні, поки створіння принюхувалося до неї.

Брайс відчайдушно кліпала, подумки вмовляючи світлошукач і корінь радості вийти з її кровообігу, а зображення перед очима перестати розмиватися…

Потвора стрибнула. Не до неї — до янгола. Просто до грудей і серця, до яких він намагався дістатися. Це була значно важливіша здобич.

Брайс рвонула вперед, знову замахнувшись ніжкою стола. Від удару по черепу їй боляче віддало в руку. Істота заревіла і сліпо кинулася на неї.

Брайс ухилилася, але гострі прозорі ікла розпороли їй стегно.

Вона закричала, втрачаючи рівновагу, і знову замахнулася, коли створіння стрибнуло знову, цього разу цілячись їй у горло.

Ніжка стола врізала по тих гострих зубах. Демон заверещав, так голосно, що ледь не луснули барабанні перетинки в її фейських вухах, і Брайс міцно заплющила очі, не наважуючись навіть глянути.

Почувся скрегіт кігтів, сичання, а тоді все затихло.

Розплющивши очі Брайс побачила, що потвора саме завертала за край цегляної будівлі, біля якої лежав малахим. Вона могла би простежити за ним, могла би тримати його у полі зору досить довго, поки не нагодяться Допоміжні сили чи 33-й Легіон…

Брайс наважилася зробити крок, коли янгол знову застогнав. Він тримався рукою за груди, слабко затискаючи рану. Не достатньо сильно, щоб зупинити кров, яка юшила після смертельного укусу. Навіть з його здатністю швидко відновлюватися, навіть якщо він уже здійснив Занурення, рани були настільки серйозні, що могли виявитися смертельними.

Істота зникла між будівлями на сусідній вулиці, і звідти почувся крик.

Уперед, уперед, уперед.

Обличчя янгола було таке побите, що радше нагадувало шматок набряклої плоті.

Ніжка стола плюхнулася у калюжі янгольської крові, коли Брайс кинулася до нього, закусивши губи, щоб не закричати від пекучого болю у своєму розпоротому стегні. Туди наче плеснули кислотою, що роз’їдала її шкіру і кістки.

Свідомість Брайс охопила нестерпна, непроглядна темрява, оповиваючи її густим мороком.

Але вона притисла долоню до рани на грудях янгола, намагаючись абстрагуватися від мокрої розірваної плоті й понівечених кісток його розтятих грудей. Істота прогризала шлях до його серця…

— Телефон, — видихнула вона. — У вас є телефон?

Біле крило янгола було таке пошматоване, що радше здавалося купою з червоних клаптів. Але він трохи відсунув його, відкриваючи доступ до кишені його чорних джинсів, з якої ви-пиралося щось квадратне.

Брайс сама не розуміла, як їй вдалося дістати телефон однією рукою. Час то пришвидшувався, то вповільнювався і зупинявся. З кожним подихом її ногу пронизував біль.

Але Брайс, стиснувши стильний чорний пристрій кволими пальцями, набрала номер екстреної служби, від зусиль ледь не зламавши свої червоні нігті.

Після першого гудка чоловічий голос відповів:

— Служба порятунку Міста Півмісяця…

— Допоможіть, — її голос обірвався. — Допоможіть.

На тому кінці настала пауза.

— Міс, уточніть, будь ласка, де ви і що сталося.

— Стара Площа. Річка… біля річки, поблизу Вулиці Молодого Лебедя… — Але ж це адреса її квартири. Вона була за кілька кварталів від неї. І не знала, де вона зараз. — Будь ласка… допоможіть, прошу…

Кров янгола заливала її подряпані коліна, з яких теж сочилася кров.

А Даніка була…

А Даніка була…

А Даніка була…

— Міс, мені потрібно знати, де ви саме, — вовки будуть на місці за пару хвилин.

Тоді Брайс схлипнула, а янгол слабко торкнувся пальцями її обідраного коліна. Ніби втішаючи.

— Телефон, — насилу вимовила вона, обірвавши оператора. — Його номер телефону — відстежте його, відстежте нас. Знайдіть нас.

— Міс, ви…

— Відстежте цей номер телефону.

— Міс, мені потрібна хвилинка, щоб…

Брайс втупилася в екран телефону, в тумані гортаючи сторінки меню, доки сама не знайшла номер.

— Сто дванадцять нуль три нуль п’ять сімдесят сім.

— Міс, у записах…

— Сто дванадцять нуль три нуль п’ять сімдесят сім! — кричала вона у телефон. Знову і знову. — Сто дванадцять нуль три нуль п’ять сімдесят сім!

Це все, що вона могла запам’ятати. Дурний номер телефону.

— Міс… о боги, — на тому кінці щось затріскотіло. — Вони скоро будуть, — видихнув оператор.

Він спробував дізнатися про травми янгола, але вона впустила телефон. Наркотики потягнули її вниз і вона, похилившись, почала поволі кудись провалюватися. Провулок перед її очима викривився і забрижив.

Вона зустрілася поглядом із янголом, і його очі були настільки сповнені болю, що Брайс здалося, що такою ж була і її душа.

Янгольська кров пробилася крізь її пальці. Вона не зупинялася.