Дім Землі та Крові

68

Чомусь Гант очікував, що опиниться у кам’яній в’язниці.

Він сам не знав чому. Він безліч разів бував у цих камерах під Коміціумом, у яких Михей тримав тих небагатьох ворогів, які були потрібні йому живими, але чомусь уявляв свій полон точнісінько таким же, яким він був на Панґері: темні брудні підземелля астері, подібні до тих, що були в палаці Сандріель.

Але не цю білу камеру з хромованими ґратами, які гуділи чарами, що блокували його власні магічні сили. На екрані на стіні коридору транслювалося зображення атріуму Коміціуму: фігура, розіп’ята на залізному хресті, і скляний ящик біля його підніжжя, вкритий кров’ю, що крапала згори.

Юстиніан усе ще час від часу стогнав, його пальці рук і ніг смикалися, поки він повільно задихався, а його тіло марно намагалося зцілити змучені легені. Його крила вже були обрізані й лежали на мармуровій підлозі біля хреста.

Вікторія, тобто її невидима сутність у скляному ящику, була змушена на це дивитися. Терпіти стукіт крапель крові Юстиніана по кришці її вмістища.

Сидячи на невеличкій койці, Гант бачив кожну секунду тортур, яких зазнавали його побратими. Як кричала Вікторія, коли Михей виривав її з тіла, у якому вона так довго була замкнена. Як опирався Юстиніан, навіть коли вони притискали його скалічене тіло до хреста, навіть коли прибивали його залізними цвяхами. Навіть коли хрест підняли і він закричав від болю.

У кінці коридору з брязкотом відчинилися двері. Гант не встав, щоб подивитися, хто зайшов. Рана на його скроні зажила, але він не став змивати кров, засохлу на щоці й підборідді.

Кроки у коридорі були рівними, неквапливими. Ісая.

Гант лишився сидіти, коли його старий побратим зупинився перед ґратами.

— Навіщо.

На красивому обличчі янгола не було колишнього шарму і теплоти. Лише гнів, виснаження і страх.

Гант знав про камери навколо, але йому було байдуже.

— Тому що колись це має припинитися, — сказав він.

— Це припиниться, коли ти помреш. Коли всі, кого ми любимо, помруть, — Ісая вказав на екран за своєю спиною, на понівечене тіло Юстиніана і закривавлений ящик Вікторії. — Це змушує тебе відчувати, що ти на правильному шляху, Ганте? Це було того варте?

Коли він, вклавшись у ліжко, отримав від Юстиніана повідомлення про те, що угода відбудеться, він зрозумів, що це того не варте. Навіть за наявності протиотрути медвідьми. Не після цих тижнів, проведених із Брайс. Не після того, чим вони займалися на дивані. Але Гант відповів, тому що це все ще було правдою:

— Нічого не змінилося після подій на горі Гермон, Ісає. Нічого не змінилося на краще.

— І давно ви троє планували цю паскудну затію?

— Відколи я вбив тих трьох наркобаронів. Відколи вони розповіли мені про синт і його можливості. Відколи вони розказали про силу, яку він давав Даніці Фендир, коли вона приймала його у правильних дозах. Ми вирішили, що час настав. Більше ніяких угод з Михеєм. Ніяких смертей за його наказом. Лише ті, які ми оберемо.

Їхня трійця знала одне місце, одну особу, в якої міг бути синт. Кілька днів тому він приватно завітав до Королеви Змій. Знайшов її у її лігві й сказав, що йому потрібно. Золото було у Вікі — завдяки зарплатним чекам, що їх вона назбирала упродовж століть.

Йому навіть не спадало на думку, що змія була у кишені Архангела. Чи шукала спосіб, як би туди потрапити.

Ісая похитав головою.

— І ти думав, що ви — ти, Вікі, Юстиніан і ті ідіоти, які пішли б за вами, — зможете дістати синт — і що? Убити Михея? Сандріель? їх усіх?

— Такий був план.

Вони збиралися зробити це на Саміті. А потім — вирушити на Панґеру. До Вічного Міста. І закінчити давно розпочату справу.

— А якби синт обернувся проти тебе — якби ти прийняв завелику дозу і натомість розірвав себе на шматки?

— Я працював над тим, щоб здобути протиотруту, — Гант знизав плечима. — Але я вже в усьому зізнався, тож збав мене від допиту.

Ісая вдарив долонею по ґратах. У коридорі навколо нього завив вітер.

— Хіба ти не міг відпустити минуле, не міг просто служити і зарекомендувати себе…

— Чорт забирай, я намагався це зупинити. Я був на тій баржі тому, що зрозумів… — Він похитав головою. — Зараз це вже неважливо. Але я справді намагався. Я побачив на тому відео, що синт насправді робить з тим, хто його приймає, і навіть за наявності антидоту він занадто небезпечний. Але Юстиніан і Вікі відмовилися виходити з гри. На той час, коли Вікі віддала Королеві Змій золото, я вже просто хотів, щоб ми пішли кожен своїм шляхом.

Ісая огидливо похитав головою.

— Можливо, для тебе прийнятно ходити в шорах, — роздратовано кинув йому Гант, — але для мене ні — і ніколи не буде.

— Неприйнятно, — процідив Ісая. — Але у мене є причина працювати заради своєї свободи, Ганте, — його очі зблиснули. — Я думав, що і в тебе є.

У Ганта скрутило нутрощі.

— Брайс не мала до цього ніякого стосунку.

— Ну звісно, не мала. Ти розбив їй серце у всіх на очах. Було очевидно, що вона ні про що не здогадувалася.

Гант здригнувся, у грудях занило.

— Михей не переслідуватиме її, щоб…

— Ні. Ти, звісно, ще той щасливчик, але ні. Він не розпинатиме її, щоб тебе покарати. Хоча не треба наївно думати, що це не спадало йому на думку.

Ганта пересмикнуло від полегшення.

— Михей знає, що ти намагався зупинити угоду. Він читав ваше з Юстиніаном листування щодо цього. Ось чому вони зараз там, а ти тут.

— Що він збирається зі мною зробити?

— Поки що не оголошував, — обличчя Ісаї трохи пом’якшилося. — Я прийшов попрощатися. На випадок, якщо потім не вдасться.

Гант кивнув. Він змирився зі своєю долею. Він спробував, зазнав невдачі й заплатить ціну. Знову.

Це було краще, ніж повільна смерть, якою вмирала його душа, коли він відбирав одне за одним життя за наказом Михея.

— Передай їй, що мені шкода, — сказав Гант. — Будь ласка.

Під кінець дня попри те, що спіткало Вікі та Юстиніана, попри жорстокий кінець, який чекав на нього, саме обличчя Брайс стояло у нього перед очима. Її сльози, які викликав він.

Він пообіцяв їй майбутнє, а потім завдав болю, відчаю і страждань. Він ніколи не ненавидів себе сильніше.

Ісая підняв руку до ґрат, ніби збираючись простягнути її Ганту, але потім опустив.

— Передам.

— Минуло три дні, — сказала Лехаба. — А Губернатор досі не оголосив, що він зробить з Аті.

Брайс підвела погляд від книги, яку читала у бібліотеці.

— Вимкни ти цей канал.

Нічого подібного Лехаба робити не збиралася. Її вогненне личко було зосереджене на екрані планшета. У новинах показували вестибюль Коміціуму і труп розіп’ятого тріарія, який уже почав розкладатися. Під хрестом стояв скляний ящик, вкритий засохлою кров’ю. Попри безкінечні несусвітні теорії ведучих і аналітиків, у ЗМІ не просочилося жодної інформації про те, чому двох високопоставлених воїнів Михея так жорстоко стратили. Невдала спроба перевороту — ось і всі версії. Жодних згадок про Ганта. Або про те, чи він живий.

— Він живий, — прошепотіла Лехаба. — Я знаю. Я це відчуваю.

Брайс провела пальцем по рядку в книзі. Вона вдесяте намагалася його прочитати за останні двадцять хвилин після того, як пішов посланець, передавши їй флакон з антидотом від медвідьми, яка вилучила отруту кристалоса з її ноги. Вочевидь, відьма знайшла спосіб створити протиотруту, яка працювала без її прямої участі. Але Брайс не відчула захоплення. Не тоді, коли флакон був лише мовчазним нагадуванням про те, що сталося між Гантом і нею того дня.

Вона розмірковувала, чи не викинути його, але потім вирішила замкнути протиотруту в сейфі в кабінеті Джесіби, поруч із п'ятнадцятисантиметровою золотою кулею для Знищувачки Богів. Життя і смерть, спасіння і знищення тепер покоїлися разом.

— Вайолет Каппель у ранковому випуску сказала, що потенційних повстанців може бути більше…

— Лехабо, вимкни зараз же, поки я не зажбурнула планшет до некка.

Її різкі слова прорізали бібліотеку. Шурхотливі істоти в акваріумах притихли. Навіть Сирінкс прокинувся.

Лехаба потьмяніла і зробилася блідо-рожевою.

— Ти впевнена, що ми нічого не можемо?..

Брайс захлопнула книжку і, взявши її з собою, рушила до сходів.

Подальших слів Лехаби вона не почула через дзвінок у двері галереї. Роботи виявилося більше, ніж зазвичай. Загалом сьогодні вже шестеро покупців марнували її час, розпитуючи про експонати, які вони не збиралися купляти. Якщо їй доведеться мати справу ще з одним ідіотом…

Вона глянула на монітори. І завмерла.

Король Осені уважно роздивлявся галерею: виставкову залу, заставлену безцінними артефактами, двері, що вели нагору до кабінету Джесіби, і панорамне вікно у ньому, що виходило на залу. Він так довго дивився на те вікно, що Брайс подумала, що він, імовірно якось міг бачити крізь однобічне скло — аж до Знищувачки Богів, що висіла на стіні за столом Джесіби. Що він ніби відчуває смертельну присутність гвинтівки і золотої кулі у вбудованому поруч сейфі. Але потім він перевів погляд на зачинені залізні двері бібліотеки праворуч і зрештою — нарешті — на саму Брайс.

Він ніколи її не провідував. За всі ці роки він ні разу не прийшов. А навіщо?

— Тут усюди камери, — сказала вона, лишаючись сидіти за своїм столом і ненавидячи кожен відтінок його запаху попелу і мускатного горіха, який повертав її на дванадцять років назад до заплаканої тринадцятирічної дівчинки, якою вона була, коли вони розмовляли востаннє. — На випадок, якщо ти замислив щось украсти.

Він проігнорував насмішку і, сунувши руки до кишень чорних джинсів, продовжив мовчазний огляд галереї. Він був розкішний, її батько. Високий, мускулястий, із неймовірно прекрасним обличчям, обрамленим довгим червоним волоссям, такого ж відтінку і шовковистості, як і її власне. Він виглядав усього на кілька років старшим за неї — і був одягнений по-молодіжному — у чорні джинси і чорний лонґслів. Але його очі були древні і жорстокі, коли він нарешті сказав:

— Мій син розповів мені про те, що сталося на річці у ніч середи.

Те, як йому вдалося перетворити легкий наголос на словах «мій син» на образу, було за межами її розуміння.

— Рунн — хороший пес.

— Принц Рунн визнав за необхідність повідомити мене, оскільки тобі може… загрожувати небезпека.

— І тим не менш, ти чекав три дні? Сподівався, що мене теж розіпнуть?

Батькові очі спалахнули.

— Я прийшов сказати, що тобі було гарантовано безпеку і що Губернатор знає про твою невинуватість у цій справі й не посміє тобі нашкодити. Навіть для того, щоб покарати Ганта Аталара.

Вони пирхнула. Її батько завмер.

— Нечувана дурість вважати, що цього вистачить, аби нарешті зламати Аталара.

Певно, Рунн розповів йому і про це. Про катастрофу, на яку обернулися їхні стосунки з Гантом. Якими б вони не були. Яким би словом не називалося те, що він її використав.

— Я не хочу про це говорити.

Ні з батьком, ні з кимсь іншим. Ф’юрі знову зникла, а на повідомлення Юніпер Брайс відповідала коротко і стримано. А потім почалися дзвінки від матері й Рендалла. І почалася велика брехня.

Брайс не розуміла, навіщо брехала про непричетність Ганта. Можливо, тому, що пояснювати дурість свого вчинку, коли вона впустила Ганта до себе, — що вона була геть сліпа до того факту, що він морочив їй голову, тоді як усі її застерігали; що він відкрито казав їй, що любитиме Шахару до кінця своїх днів, — було їй не під силу. Її спустошувало усвідомлення того, що він поставив Архангела і повстання вище за неї, вище за них… Вона не могла говорити про це з мамою. Тому що ризикувала повністю втратити те, що лишилося від її здатності якось функціонувати.

Тож Брайс повернулася до роботи, бо що ще їй лишалося? Відповідей щодо вакансій, на які вона розіслала резюме, не було.

— Я про це не говоритиму, — повторила вона.

— Говоритимеш. Зі своїм королем.

Від тріску жаринки його сили замиготіли лампи першосвітла.

— Ти не мій король.

— Формально — твій, — промовив батько. — Ти значишся громадянкою напівфейського походження. А отже, підпадаєш під мою юрисдикцію як мешканка цього міста і як представниця Дому Неба і Подиху.

Брайс звела руки перед собою і, перебираючи пальцями, постукала нігтями.

— То про що ви хочете поговорити, Ваша Величносте?

— Ти припинила пошуки Рога?

Брайс здивовано кліпнула.

— Хіба це зараз важливо?

— Місячний Ріг — смертельно небезпечний артефакт. Те, що ти дізналася правду про Даніку й Аталара, не означає, що ті, хто хотіли здобути Ріг, зупинили пошуки.

— Хіба Рунн тобі не сказав? Даніка викрала Ріг заради забавки. І закинула його кудись, обдовбавшись синтом. Це глухий кут, — побачивши насуплене обличчя батька, вона пояснила: — Усіх кристалосів випадково прикликали Даніка й інші любителі синту завдяки чорній солі у його складі. Ми помилилися, що взагалі розпочали пошуки Рога. На нього ніхто не полював.

Вона не знала, кого ненавиділа більше: Ганта, Даніку чи саму себе за те, що не бачила їхньої брехні. Не хотіла бачити. Ця ненависть переслідувала її з кожним кроком, з кожним подихом. Палала глибоко всередині неї.

— Навіть якщо Ріг не шукають вороги, варто подбати про те, щоб він не потрапив у чужі руки.

— Тільки у фейські, так? — Вона холодно посміхнулася. — Я думала, пошуком Рога займається твій Обраний син.

— Він зайнятий іншими справами.

Напевно, Рунн послав його у Хел разом з його пошуками.

— Ну, якщо у тебе є ідеї, куди Даніка могла закинути Ріг під час одного зі своїх приходів, то я тебе уважно слухаю.

— Це серйозна справа. Навіть попри те що Ріг давно втратив свою силу, він досі посідає особливе місце в історії фейрі. І його повернення багато значитиме для мого народу. Гадаю, з твоїм професійним досвідом його пошук мав би тебе зацікавити. І твою начальницю також.

Вона знову глянула на екран комп’ютера.

— Як скажеш.

Він зупинився. А потім його сила загуділа, спотворюючи аудіозапис камер галереї, і він сказав:

— Знаєш, я дуже сильно любив твою матір.

— Ага, так сильно, що залишив шрам на її обличчі.

Вона могла поклястися, що він здригнувся.

— Не думай, що відтоді я кожну хвилину свого життя не шкодую про свій вчинок. Не живу в соромі.

— Ти, певно, жартуєш.

Гуркіт його магічної сили наповнив виставкову залу.

— Ти так на неї схожа. Більше, ніж ти думаєш. Вона ніколи нікому нічого не прощала.

— Сприйму це за комплімент.

Вогонь ненависті палав, лютував у її голові, пробираючи до кісток.

— Я зробив би її своєю королевою, — тихо промовив батько. — Усі документи були готові.

Брайс кліпнула.

— Яке дивне рішення з твого елітарного боку, — її мати ніколи не припускала, ніколи не натякала на це. — Вона би не захотіла стати королевою. Вона би відмовилася.

— Вона так сильно мене любила, що погодилася б, — його слова були пронизані абсолютною впевненістю.

— Гадаєш, це якось стирає те, що ти зробив?

— Ні. Ніщо не зітре того, що я зробив.

— Тоді обійдемося без цих побивань. Ти прийшов сюди після стількох років, щоб розповісти мені цю маячню?

Батько довго дивився на неї. Потім рушив до виходу й мовчки відчинив двері. Полуденне сонце заграло на його червоному волоссі. Та перш ніж вийти на вулицю, він сказав:

— Я прийшов сюди після стількох років, щоб сказати тобі: нехай ти і схожа на свою матір, але на мене ти схожа більше, ніж ти думаєш, — його бурштинові очі — такі ж, як і в неї, — зблиснули. — І в цьому немає нічого хорошого.

Двері захлопнулися, у галереї потемніло. Брайс втупилася в екран комп’ютера, а тоді вбила у пошук кілька слів.

Про Ганта досі нічого не було відомо. Жодних згадок у новинах. Жодного слова про те, чи сидів Умбра Мортіс у в’язниці, чи піддавався тортурами, чи був він живий, чи вже мертвий.

Ніби його взагалі ніколи не існувало. Ніби вона сама його вигадала.