Дім Землі та Крові

63

— Як Аті, Бібі?

Брайс відірвала погляд від екрана ноутбука, за яким сиділа у бібліотеці галереї, і потерла очі.

— Відсипається.

Весь ранок Лехаба проридала, коли Брайс розповіла їй, що сталося, насилу дійшовши до галереї. Вона не одразу помітила, що її нога не болить — зовсім. Їй хотілося лишитися вдома і дбати про Ганта, але коли вона подзвонила до Джесіби, відповідь була чіткою: «Ні».

Першу половину ранку Брайс займалася тим, що заповнювала анкети на наявні вакансії.

А потім усі до останньої розіслала.

Вона не знала, чим усе закінчиться, але забратися з цього місця було першим кроком. З багатьох.

Сьогодні вона зважилася на ще кілька.

Рунн відповів після першого ж гудка й одразу прийшов до неї.

Гант ще спав, коли вона пішла, залишивши його на свого брата. Брайс не хотіла бачити у своєму домі нікого з того триклятого легіону. Ні Ісаю, ні Вікторію, ні будь-кого з тріаріїв — найближчим часом так точно.

Глянувши на понівечену спину Ганта, Рунн ледь не поперхнувся. Але пообіцяв дотримуватися графіка прийому таблеток і перев’язок, який вона для нього склала.

— Він ще дешево відбувся, — сказав Рунн, граючись із однією зі своїх сережок, коли Брайс на обідній перерві зайшла додому. — Справді дешево. Сабіна мала право вимагати в Михея його смерті.

Будучи рабом, Гант не мав ніяких прав. Жодних.

— Доки житиму, я цього не забуду, — глухо відповіла Брайс.

Як зблиснув меч Михея. Як скрикнув Гант, наче його душу розривали на шматки. Як вишкірилася Сабіна.

— Це я мав заткнути пащу Амелі, — промовив Рунн, і в кімнаті замерехтіли його магічні тіні.

— Що ж, це зробив не ти, — вона відміряла порцію зілля, яку Рунн мав дати Ганту на початку наступної години.

Рунн простягнув руку поверх спинки дивана.

— Але я хотів би, Брайс.

Вона подивилася на брата.

— Чому?

— Тому що ти моя сестра.

На це у неї відповіді не було — поки що.

Але вона могла поклястися, що від її мовчання у його очах промайнув біль.

Через хвилину вона вже вийшла з квартири і майже дійшла до галереї, коли подзвонила Джесіба. Чаклунка лютувала через те, що Брайс не підготувалася до зустрічі з перевертнем-сичем, який мав прийти о другій і купити мармурову статуетку вартістю три мільйони золотих марок.

Брайс провела зустріч, здійснила продаж і не чула половини з того, що казав клієнт.

Підпис, печатка, бувайте.

О третій вона повернулася до бібліотеки. Відкривши ноутбук, вона відчула на плечі тепло вогняної спрайти.

— Чого це ти на сайті «Реднер Індастріз»?

Брайс лише пильно вдивлялася у два маленьких віконця:

Логін. Пароль.

Вона написала: «ДФендир». Курсор зависнув над віконцем пароля.

Хтось міг отримати сповіщення про те, що вона намагається увійти. І якщо вона таки отримає доступ, про це також могли дізнатися. Але… Ризик був виправданий. У неї вичерпалися інші варіанти.

Лехаба прочитала ім’я користувача на екрані.

— Це якось пов’язано з Рогом?

— Даніка щось знала — щось важливе, — замислено промовила Брайс.

Пароль. Який же у Даніки був пароль?

У корпорації їй напевно сказали придумати випадковий пароль з набором символів.

Даніка ненавиділа, коли їй казали, що робити, і напевно зробила навпаки.

Брайс ввела: «СабінаСтерво».

Безуспішно.

Хоч вона вже і пробувала це раніше, Брайс знову ввела дату Даніччиного дня народження. Потім власного. Священні числа. Марно.

Задзижчав її телефон, і на екрані вигулькнуло повідомлення від Рунна:

«Він прокинувся, слухняно прийняв ліки і хотів знати, де ти є».

Потім Рунн додав:

«Він непоганий хлопець».

«Так, непоганий», — відповіла Брайс.

Рунн написав: «Зараз знову спить, але він у доброму гуморі, враховуючи усі обставини».

А за мить додав: «Він просив тобі подякувати. За все».

Брайс тричі перечитала повідомлення, а тоді знову глянула на екран. І ввела єдиний пароль, який спав їй на думку. Слова, написані на спині шкіряної куртки, яку вона постійно носила впродовж останніх двох років. Слова, набиті в неї самої на спині стародавньою абеткою. Улюблену фразу Даніки, яку прошепотіла їй Провидиця на її шістнадцятий день народження.

Древня Мова фейрі не підійшла. Як і не офіційна мова астері. Тож Брайс написала єдиною мовою: «За любові усе можливо». Екран авторизації зник. І з’явився список файлів.

Здебільшого це були звіти про останні проєкти «Реднер Індастріз»: покращення якості відстеження на телефонах; порівняння швидкості, з якою перевертні могли змінювати подобу; аналіз показників зцілення відьомською магією і препаратами корпорації. Нудні повсякденні дослідження.

Брайс майже здалася, коли помітила підтеку: «Запрошення на Вечірки».

Даніка не була настільки організованою, щоб зберігати подібні речі, не кажучи про те, щоб складати їх в окрему теку. Вона або одразу ж їх видаляла, або залишала гнити у поштовій скриньці без відповіді.

Це було достатньо нетипово, тож Брайс клікнула по значку теки і побачила всередині перелік вкладених тек. Зокрема одну під назвою «Брайс».

Тека з її іменем. Схована в іншій теці. Точнісінько так і робила вона сама, ховаючи свої резюме на цьому ноутбуці.

— Що це? — прошепотіла Лехаба біля її вуха.

Брайс відкрила теку.

— Не знаю. Я ніколи не надсилала запрошень на її робочу адресу.

У папці містилося одне-єдине фото.

— Навіщо вона фотографувала свою стару куртку? — спитала Лехаба? — Вона збиралася її продати?

Брайс лише пильно вдивлялася у знімок. А потім вийшла з акаунта, встала з-за стола і кинулася нагору до виставкової зали і, зірвавши шкіряну куртку зі спинки свого стільця, злетіла сходами назад до бібліотеки.

— Це була підказка, — задихано пояснила вона Лехабі, промацуючи і перебираючи пальцями кожен шов куртки. — Фотографія — це довбана підказка.

І раптом вона намацала щось тверде. Якийсь горбик. Просто під літерою «л» у слові «любов».

— За любові усе можливо, — прошепотіла Брайс і вихопила з чашки на столі ножиці. Хел забирай, Даніка навіть витатуювала цю підказку у Брайс на спині. Вона почала розрізати шкіру. Лехаба з цікавістю визирала з-за її плеча.

На стіл випав маленький тонкий металевий прямокутник. Флешка.

— Навіщо їй було ховати її у куртці? — спитала Лехаба, але Брайс уже була за ноутбуком і тремтливими руками вставляла флешку в роз’єм.

На флешці було три безіменні відеофайли.

Брайс відкрила перше відео. Вони з Лехабою мовчки дивилися на те, що відбувалося на екрані.

І тоді, перекриваючи дряпання некка, бібліотеку наповнив шепіт спрайти:

— Помилуйте нас боги.